Все для історика
Четвер, 28.11.2024, 23:55
Вітаю Вас Раб | RSS
 
Головна Розвиток методики навчання історії в світовій та вітчизняній - ФорумРеєстраціяВхід
[ Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS ]
  • Сторінка 1 з 1
  • 1
Розвиток методики навчання історії в світовій та вітчизняній
WARNINGДата: Неділя, 09.06.2013, 10:23 | Повідомлення # 1
Курінний отаман
Група: Користувачі
Повідомлень: 128
Репутація: 1
Статус: Offline
Розвиток методики навчання історії в 50-80 роки 

Розвиток методики викладання історії в післявоєнний період все більше узгоджувався з розвитком дидактики. Особливо активно дидактикою розроблялися такі питання як посилення активності і самостійності школярів в учбовому процесі, підвищення виховної ефективності навчання, зміцнення зв`язків школи з життям, розробка систем, форм, методів і прийомів навчання, як інтенсифікація уроку, проблемність і програмування в навчанні, матеріальне обладнання учбового процесу.

Незважаючи на те, що методика викладання історії базується на досягненнях дидактики, все ж вона є самостійною специфічною науковою галуззю. Вона і тільки вона може вирішити проблеми відбору змісту історичного матеріалу, форм, методів, засобів та прийомів організації уроку історії.

Наукові дослідження з методики викладання історії знайшли своє втілення в цілому ряді наукових праць і методичних посібників. Так, у 1947 році вийшла з друку праця методистів К.Андрієвської і Е.Бернадського “Методика викладання історії в середній школі”. У 1949 році статтею Д.Редько “Засвоєння учнями історичних понять” було започатковано опублікування результатів науково-дослідницької роботи по засвоєнню учнями історичних знань. Дослідження Д.Редько розкрили в значній мірі сутність розумової діяльності учнів середніх класів при засвоєнні ними історичних понять і допомогли накреслити деякі прийоми роботи вчителя по керівництву мисленням школярів в процесі засвоєння історичних знань.

При перевантаженні учнів учбовим матеріалом головним типом уроку став так званий комбінований урок. Структурна одноманітність обмежувала творчість вчителя і розвиток пізнавальної активності учнів. Це привело до активізації науково-дослідницької діяльності. Почали інтенсивно розроблятися прийоми використання учбових посібників з історії. Створення цілого ряду учбових посібників в допомогу вчителю історії істотно вплинуло на сутність організації уроків, які тепер у значній мірі опирались на результати наукових досліджень з методики. Більш активно до навчального процесу став залучатися і краєзнавчий матеріал.

Досвід викладання, методичні і педагогічні дослідження ясно показали перевантаженість шкільних курсів історії фактичним матеріалом, складність засвоєння їхнього змісту для школярів. У 50-60 роки склався тип методичних посібників, які давали вчителю методичні рекомендації як по викладанню курсів історії в цілому, так і по окремих його напрямках – по використанню наочності, по роботі з документами, по опитуванню, проведенню повторювально-узагальнюючих уроків тощо. З найбільшою повнотою розвиток методики в 40-50 роках розкривають такі праці: В.Г.Карцов “Очерки методики обучения истории СССР в 7-10 классах”; О.О.Вагін “Наочність у викладанні історії”; В.О.Классен “Використання художньої літератури на уроках історії в 5-7 класах”; І.В.Гіттіс “Самостійна робота учнів 4 класу з історії”; П.С.Лейбенгруб “Дидактические требования к уроку истории”; А.А.Янко-Триницкая «Обобщающе-повторительные уроки истории» та інші.

Вся ця багатогранна робота вимагала осмислення і узагальнення, накреслення нових науково-дослідних перспектив. Започаткувала її дискусія проведена журналом «Преподавание истории в школе». Дискусія була розпочата статтею В.Г.Карцова «К вопросу о задачах и содержании методики преподавания истории в школе». Автор виніс на широке обговорення таку проблему: «Методика викладання історії, якщо вона дійсно науково-педагогічна галузь, а не зібрання емпірично підібраних навчальних засобів і прийомів, повинна базуватися на результатах науково-експериментальних досліджень, які в свою чергу повинні увібрати в себе і науково осмислити весь напрацьований вчителями досвід методики викладання історії в школі». До найбільш значних проблем методики, які широко обговорювались в ході дискусії слід віднести: завдання і зміст методики викладання, її методологічні основи, принципи класифікації методів вивчення історії. Таким чином, важливою рисою розвитку методичної думки в 40-50 роках було посилення наукового характеру в розробках з методики, а також зміцнення зв`язків методики і педагогіки, перебудова методики викладання історії згідно найновіших досягнень вітчизняної дидактики. Результати наково-експериментальних досліджень переконливо довели, що формування в учнів історичних понять та розвиток історичного мислення не відбувається в результаті простої передачі готових знань, а є складним процесом сприйняття інформації і внутрішнього її осмислення, вибіркового запам`ятовування, утворення ассоціатиних логічно-сенсорних ланцюжків, має чітко виражені вікові особливості.

Методика викладання історії у 70-80 роки 

У 70-80 роки розробка методики викладання історії в школі отримала свій подальший розвиток. У 70-х роках підручник стали розглядати як посібник, як інструмент, з допомогою якого вчитель навчає і виховує учнів як в процесі їхньої діяльності на уроці, так і вдома. В підручники поряд з авторським текстом включили уривки з документів, ілюстрації, таблиці, схеми, різноманітний довідковий матеріал. До розділів і параграфів додались запитання і завдання, які допомагали учням осмислювати, систематизовувати і закріплювати в пам’яті зміст курсу, а вчителю – керувати учбовою діяльністю школярів.

Таким чином тепер підручники з історії не лише містили знання, а й сприяли розвиткові школярів, вчили їх самостійно працювати з різними джерелами історичних знань, оперативно застосовувати свої знання в учбовій діяльності. Педагогічна ідея розвиваючого навчання знайшла своє втілення в підручниках Ф.П.Коровкіна “Історія стародавнього світу”; Е.В.Агібалова і Г.М.Донського “Історія середніх віків” та інші.

Важливим досягненням стало розпочате в Україні викладання історії України. Проблеми створення шкільного курсу історії України активно дискутувалися і знайшли своє вираження у ряді дисертаційних досліджень.

Важливий внесок у досягнення методичної думки зазначеного періоду належить І.Я.Лернеру. В ході експериментальних наукових досліджень він переконливо довів тісний зв`язок і взаємозалежність між стимулюванням самостійності учнів на уроці і формуванням у них системи історичних знань. Дослідження інших науковців дозволили скласти приблизну програму формування умінь і навичок, які учні можуть здобути в процесі вивчення історії.

Надзвичайно важливою є проблема стимуляції інтересу школярів до вивчення історії та організація самостійної роботи учнів на всіх етапах учбового процесу.

Роблячи спробу наукового осмислення зазначеної проблеми О.О.Вагін помістив в одній з своїх праць дві порівняльні таблиці: “Методи вивчення історії в школі” і “Самостійна робота учнів з історії”. Використовуючи їх методист довів взаємозв’язок цих двох сторін процесу навчання, обґрунтував їхню діалектичну взаємозалежність.

Підвищення теоретичного рівня викладання історії, істотні досягнення в розвитку теорії підвищення активності і самостійності учнів на уроках акцентувала увагу методистів до розробки науковообгрунтованої системи методів, прийомів і засобів, що відповідають меті навчання та змісту шкільних курсів історії. Результати цієї роботи отримали своє відображення в книгах О.О.Вагіна “Методика преподавания истории в средней школе” і “Методика обучения истории в средней школе”.

У розробці методики наочності особливо великим є внесок К.Д.Нікіфорова. У своїх працях він переконливо показав роль і значення наочності в активізації пізнавальної діяльності учнів.

Бурхливе зростання кількості способів і прийомів взаємозв`язаної діяльності вчителя і учнів виявило потребу у їхній систематизації. Проте незважаючи на багато численні дискусії єдиної їхньої класифікації так і не вдалося створити. Проте досягнення методистів 70-80 років викликають пошану.

Особливості розвитку педагогіки на сучасному етапі
Необхідною умовою розвитку педагогічної науки і практики, особливо на етапі реформування системи освіти є осмислення, реконструкція історико-педагогічного процесу, пізнання його закономірностей. У нинішніх умовах виникає необхідність розгляду історії педагогіки у широкому соціальному й антропологічному контекстах, привернення уваги до історичних коренів багатоаспектних процесів, які відбуваються у сучасному освітньому просторі України.

З огляду на це Академія педагогічних наук України в "Основних напрямах досліджень з педагогічних і психологічних наук в Україні" передбачає дослідження таких актуальних проблем: методологічні і загальнотеоретичні проблеми історико-педагогічних досліджень; проблеми періодизації розвитку історико-педагогічної науки в Україні; розвиток національної педагогіки; культурно-антропологічна історія освіти; історія релігійної освіти і виховання; українська народна педагогіка в її історичному розвитку; історія розвитку освіти в Україні як соціально-культурного феномену в різні історичні періоди; розвиток навчальних закладів різних типів; персоналія в історико-педагогічній дискусії; національні і загальнолюдські цінності в історії української і світової педагогічної думки; освітньо-виховні ідеали і цінності в історико-педагогічному процесі; розвиток освітніх і виховних систем у зарубіжжі: історико-порівняльний аналіз.

Їх результати дадуть змогу синтезовано відобразити еволюцію української педагогічної науки від найдавніших часів до сучасності.
 
  • Сторінка 1 з 1
  • 1
Пошук:

Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz