| Ekzor | Дата: Вівторок, 28.12.2010, 21:25 | Повідомлення # 1 |
 Гетьман
Група: Адміністратори
Повідомлень: 1418
Статус: Offline
| На початку XX ст. територія князівства Чорногорія становила близько 9,5 тис. кв. км, де мешкало 220 тис. осіб. І хоча Чорногорія мала вихід до Адріатичного моря, справжньою морською державою вона так і не стала, оскільки не мала не тільки облаштованих портів, а й коштів для будівництва флоту. До того ж усе середземноморське узбережжя контролювала Австро-Угорщина. Посилювалась ізольованість Чорногорії через відсутність спільного кордону з Сербією, а Новіпазарський санджак, який залишився за Османською імперією й перебував під військовим контролем Австро-Угорщини, широкою смугою розділяв обидва князівства. Таким чином, Чорногорія, як і раніше, була оточена османськими та австрійськими володіннями.
Економічне становище князівства наприкінці XIX ст. залишалося надзвичайно складним. Постійний дефіцит бюджету покривався виключно за рахунок субсидій Росії. На початку XX ст. вони вже досягли півмільйона карбованців на рік (300 тис. ішло на військові потреби). Розвиток сільського господарства та ринкових відносин гальмувалися відсутністю необхідної інфраструктури: на 1910 р. в країні існувало 464 км шосейних шляхів та 9 км залізниці Цетине-Бар. Чорногорія була цілком сільськогосподарською, промислових підприємств не мала зовсім, нещадно експлуатувалися природні копалини італійськими та австрійськими підприємцями, вони ж вивозили з країни сільгосппродукцію та деревину. Іноземці контролювали також тютюнову фабрику, пивоварні та млини.
Селяни становили абсолютну більшість населення країни. У Чорногорії нараховувалося всього 10 містечок, у яких мешкало близько ЗО тис. осіб. Нестача робочих місць, аграрна перенаселеність та крайня бідність штовхали чорногорців до масової еміграції. Вони від'їжджали здебільшого до Сербії та Північної Америки.
В умовах патріархального життя державний лад Чорногорії ще тривалий період залишався так само патріархальним. Фактичним повним розпорядником долі країни, вождем і суддею, законодавцем та головою виконавчої влади був князь Никола Петрович. У 1879 р. він ліквідував Народну скупщину, створив Державну раду, Раду міністрів та Великий суд. До складу Державної ради входили усі міністри й вищі посадові особи, яких призначав князь. Уряд складався з шести міністерств: військового, закордонних справ, внутрішніх справ, освіти, юстиції та фінансів. Великий суд розглядав усі справи у злочинах, які виходили за межі компетенції нижчих срезьких (повітових) судів. Таким чином уся влада в Чорногорії була підпорядкована князю.
За дорученням князя Николи було підготовлено та введено в дію «Майновий законник Чорногорії» (1888). Це була спроба надати нормам звичаєвого права статусу законів. Проте ні цей кодекс, ні «суд трьох інстанцій» (запроваджений у 1901 — 1903 pp.) не змогли обмежити свавілля властей. Тому в 1903 р. адміністративною реформою було скасовано племінний поділ Чорногорії й позбавлено племінних вождів влади.
З 1903 р. князь Никола розпочав реорганізацію армії. Реорганізація полягала в тому, що російський уряд повністю брав на себе озброєння та бойове забезпечення чорногорського війська. Усе це було закріплено в російсько-чорногорській військовій конвенції 1910 р.
На засіданні спеціально скликаної у 1905 р. народної скупщини князь Никола «дарував» народу Чорногорії конституцію. Але основний закон так і залишився суто декларативним, не забезпеченим відповідними гарантіями. Князь, як і раніше, за
безпечував діяльність законодавчої та виконавчої влади, особисто призначаючи уряд, непідвладний скупщині. Чорногорське князівство, згідно із «Статутом на княжіння Чорногорією» (122 статті), проголошувалося «спадковою конституційною монархією з народним представництвом». Одна частина депутатів скупщини обиралися строком на 4 роки, а решта призначалася особисто князем.
Проти князя Николи, який вважав себе «батьком та благодійником» народу, у скупщині склалася опозиційна група молодих політичних діячів та патріархальних старійшин, яких об'єднувало прагнення обмежити владу правителя й надати парламенту право законодавчої ініціативи. В цих умовах скупщина починаючи з 1906 р. перетворилася на арену гострого політичного протистояння між опозиційними силами ліберального спрямування з Народної партії та прихильниками монарха з «Істинно Народної партії». Головними програмними вимогами «народняків» було забезпечення відповідальності уряду перед скупщиною, гарантії політичних свобод, укладення союзу з Росією та Сербію. У відповідь князь Никола розпустив скупщину та заборонив діяльність Народної партії. Для розправи над опозицією були використані судові процеси над студентами, які почали терористичні акти в країні. На суді лунали звинувачення сербської влади, яка начебто підтримувала цю діяльність терористів. Наслідком цієї кампанії став розрив сербсько-чорногорських відносин.
На ознаменування свого 50-річного правління князь Нико-ла Петрович 1910 р. проголосив себе королем, а країну королівством.
У вересні 1912 р. підписання військово-політичної конвенції між Сербією та Чорногорією стало завершальним акордом у створенні Балканського союзу. А 9 жовтня чорногорські війська розпочали воєнні дії проти османської армії і вже в наступному місяці вийшли на Адріатичне узбережжя та захопили Тирану. За підсумками обох Балканських війн, зафіксованими в Лондонському та Бухарестському мирних договорах, до Чорногорії відійшла територія в районі Скадарського озера та частина розділеного з Сербією Новіпазарського санджака. До Чорногорії відходили церкви та монастирі Печської патріархії Сербської православної церкви (СПІД), які знаходилися на території санджака. Відтепер Чорногорія мала спільний кордон із Сербією, а її територія становила 14,5 тис. кв. км з населенням 435 тис. чоловік.
http://vkontakte.ru/id18182352
|
| |
| |
Головна 
