| Ekzor | Дата: П`ятниця, 07.06.2013, 01:58 | Повідомлення # 1 |
 Гетьман
Група: Адміністратори
Повідомлень: 1418
Статус: Offline
| У 20—30-х роках склалися три основні осередкинауково-літературного руху в Україні — у Харкові, Києві та Львові. З ними
великою мірою пов'язаний і розвиток етнографічного вивчення українців. Їх роль
полягала в активізації й організації народознавчої роботи в різних регіонах
України, утвердженні свідомої цілеспрямованості українознавчого характеру цієї
діяльності.Харківський університет, відкритий 1805, став центромзбирання і дослідження зразків матеріальної і духовної культури українців.
Професор Гліб Успенський видав цінну працю "Опыт повествования о
древностях русских" (1811—1812) і висунув питання перед університетською
радою про необхідність збирання місцевих етнографічних матеріалів, написавши
при цьому спеціальні поради. Готували альбом українського одягу, збирали
колекції старовинних речей для музею, видавали журнал "Украинский
вестник".У харківському гуртку "любителів українськоїнародності" розгорнув діяльність Ізмаїл Срезневський. Тут він написав
історико-етнографічні та фольклористичні праці. Гурток пропагував студії над
українською мовою і фольклором Амвросія Метлинського та Миколи Костомарова,
публікації про українські повір'я і звичаї Костянтина Сементовського,
дослідження Слобожанщини Вадима Пассека, художні твори Петра
Гулака-Артемовського та Григорія Квітки-Основ'яненка, видав шість випусків
журналу "Запорожская старина" (1833—1838), де публікувалися джерельні
фольклорні матеріали й етнографічні дослідження.В Києві інтерес до українознавства, в тому числі й доукраїнської етнографії, розвивався завдяки відкриттю університету (1834) і
діяльності його першого ректора Михайла Максимовича. Важлива роль у цьому
питанні також належить "Тимчасовому комітету для пошуків старожитностей у
м. Києві" (1835), "Музею старожитностей" при університеті
(1834), "Києвській тимчасовій комісії для розбору давніх актів"
(1843). Українознавче спрямування досліджень київського осередку вчених
посилилося з участю в ньому М. Костомарова, П. Куліша, О. Марковича, особливо
Т. Шевченка, котрий прагнув показати світові героїчне минуле українського
народу, його культуру і побут, та під впливом програми Кирило-Мефодіївського
товариства, що утверджувала етнічну самобутність українського народу в сім'ї
інших слов'янських народів.Львівський українознавчий осередок, що склався напочатку 30-х років навколо діячів "Руської трійці" (Маркіян Шашкевич,
Іван Вагилевич, Яків Головацький), не лише започаткував на західноукраїнських
землях нову українську літературу на народній основі ("Русалка
Дністровая", 1837), а й став ініціатором, організатором розгортання
широкої народознавчої роботи в цьому регіоні. До збору і вивчення пам'яток
народної матеріальної і духовної культури, мови, фольклору було залучено чимало
інтелігенції на місцях (переважно духовенство); практикувалися спеціальні
народознавчі мандрівки з певною програмою у Галичині, Закарпатті та Буковині;
підготовлялися підручники української мови, літератури та читанки, розглядалися
питання етногенезу українців, етнічної історії, класифікації пам'яток (на
"мертві" та "живі").Відсутність української періодики і труднощі звиданням українських книжок стали причиною того, що більшість українознавчих
праць з першої половини XIX ст. залишалася в рукописах або публікувалися
російською, польською, чеською, німецькою мовами. На цьому тлі помітними явищами
були опис народного весілля з піснями Й. Лозинського ("Рускоє
весілє", 1835), збірники українських пісень М. Цертелєва (1818), М.
Максимовича (1827, 1834, 1849), збірка українських приказок і прислів'їв Г.
Ількевича (1841), збірники українських пісень з Галичини поляків Вацлава з
Олеська (1833) і Жеготи Паулі (1839—1840) та інші книги.
http://vkontakte.ru/id18182352
|
| |
| |
Головна 
