| Ekzor | Дата: П`ятниця, 07.06.2013, 01:56 | Повідомлення # 1 |
 Гетьман
Група: Адміністратори
Повідомлень: 1418
Статус: Offline
| В українській культурі смерть це і таємниця, інерозгадана загадка життя, і неминучийфінал усього живого, іприреченість, що висить над людиною якзашморг над братами у новелі В. Стефаника “Басараби”. Таке бачення такожнаочно демонструє монолог смерті в українській інтермедії ХVIII сторіччя “Смерть, воїн і хлопець” [23]. Смертьі життя рівнозначні – приреченість людини на смерть є її приреченістю на життя.
Григорій Сковорода вчив, що життя у формі плоті лише “брехня непостійна й оманлива”. Істинне життя за межами тіла. Ще з дохристиянських часів для української духовноїкультури смерть як перехід в основу всього існуючого є свідченням
універсального зв’язку всього з усім – матеріального й духовного, досвідного й
трансцендентного. Цей погляд на життя і смерть ґрунтується на вкоріненому в
народі переконанні, що нас і світ поза нами поєднує вища сила, яка впливає на
перебіг подій і визначає долю кожного. У 1956 році видана монографія Митрополита
Іларіона “Дохристиянські віруванняукраїнського народу”, у якій окремимрозділом висвітлене ставлення наших предків до смерті та життя. Культ предків починається від вірування унероздільність душі й тіла після смерті. Перебуваючи на “тому” світі, людина стає могутнім охоронцем родини, помічником.Оскільки душа залишається в тілі після переходу людини в інший світ, у могилу складали все необхідне для життя.5.2.
http://vkontakte.ru/id18182352
|
| |
| |
Головна 
