Ekzor | Дата: П`ятниця, 07.06.2013, 01:47 | Повідомлення # 1 |
Гетьман
Група: Адміністратори
Повідомлень: 1418
Статус: Offline
| Майже водночас увсіх частинах України опрацьовувалася граматика української мови. При цьому і "Граматика малороссийского наречия" наддніпрянця Олександра Павловського (1818), і філологічні праці (в тому числі й граматика) галичанина Івана Могильницького (20-ті роки), і опублікована латинською мовою "Граматика слов'яно-руська" закарпатця Михайла Лучкая (1830), ґрунтовані переважно на практиці живої народної мови. В них аргументовано відстоюються положення про самобутність української мови і, що дуже важливо, її єдність на всьому просторі розселення українського народу. Мова закарпатських русинів, стверджував М. Лучкай, така ж, як і Наддніпрянщини, Галичини та Буковини.Саме в контекстіутвердження поглядів на український народ як самобутню етнічну й етнокультурну спільність у всіх частинах його розмежованої загарбницькими кордонами землі є підстава стверджувати про початки переходу від накопичення етнографічних відомостей і знань про Україну доформування української етнографії як українознавчої галузі знання. В цьомупроцесі виразно простежується протистояння діячів демократичного, прогресивного спрямування і представників великодержавно-шовіністичної ідеології. Наприклад, галицькі вчені та письменники 20—30-х років категорично заперечували трактування українського народу як частки польського в праці польського вченого Л. Голембйовського "Польський люд" (1830), у збірнику українських і польських галицьких пісень Вацлава з Олеська (В. Залеського, 1833) та інших публікаціях.Важливе значеннядля активізації інтересу до народної культури мала подвижницька праця видатного слов'янського народознавця Зоріана Доленги-Ходаковського,зокрема його дослідницькі мандрівки по Україні та публікація трактату "Про дохристиянську Слов'янщину" (1818). Його заклики збирати і вивчати пам'ятки "з-під сільської стріхи" захопили багатьох сучасників.У 20—30-х рокахсклалися три основні осередки науково-літературного руху в Україні — у Харкові,Києві та Львові. З ними великою мірою пов'язаний і розвитокетнографічного вивчення українців. Їх роль полягала в активізації й організації народознавчої роботи в різних регіонах України, утвердженні свідомої цілеспрямованості українознавчого характеру цієї діяльності.Харківський університет, відкритий 1805, став центром збирання і дослідження зразків матеріальної ідуховної культури українців. Професор Гліб Успенський видав цінну працю "Опыт повествования о древностях русских". Гурток пропагував студії над українською мовою і фольклором Амвросія Метлинського та Миколи Костомарова, публікації про українські повір'я і звичаї Костянтина Сементовського, дослідження Слобожанщини Вадима Пассека, видав шість випусків журналу "Запорожская старина" (1833—1838), де публікувалися джерельні фольклорні матеріали й етнографічні дослідження.В Києві інтересдо українознавства, в тому числі й до української етнографії, розвивався завдяки відкриттю університету (1834) і діяльності М.Максимовича. Українознавче спрямування досліджень київського осередку вчених посилилося з участю в ньому М. Костомарова, П. Куліша, О. Марковича, особливо Т. Шевченка. Львівський українознавчий осередок, що склався на початку 30-х років навколо діячів "Руської трійці" (Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький).
http://vkontakte.ru/id18182352
|
|
| |