| kukusua | Дата: Понеділок, 13.06.2011, 10:36 | Повідомлення # 1 |
 Селянин
Група: Користувачі
Повідомлень: 31
Статус: Offline
| 4 березня 1829 верховний суддя Дж. Маршалл прийняв президентську
присягу у генерала Е. Джексона. У сходів Капітолію нового прези-
та вітала багатотисячна юрба, чисельності якої міг би по-
заздрити Дж. Вашингтон. З перших же днів перебування в Білому домі
Джексон зайнявся «чисткою авгієвих стаєнь». Обов'язки державного-
ських чиновників, на думку нового президента, були настільки прості і
нескладні, що ніхто не міг мати на них переважних прав. У ре-
док багато людей похилого службовці були замінені молодими і неоп-
вими протеже нового господаря Білого дому. Тільки за перший рік прези-
дентства Джексона було зміщено понад 900 урядових чиновникам спла-
ков. Spoils system, тобто система, коли державні посади
лунали прихильникам партії, що перемогла, міцно увійшла в політичне життя-
ську життя Сполучених Штатів.
Поряд з офіційними членами уряду важливу роль у визначенні
розподілі політичної лінії нової адміністрації грав так називає-
мий «кухонний кабінет», куди входили журналісти А. Кенделла,
І. Хілл, Ф. Блеір. майор У. Б. Льюїс, а також впливовий дер-
жавного діяч п один з керівників демократичної партії -
М. Ван-Бюрен.
Вже у річному посланні конгресу 8 грудня 1829 президент
Е. Джексон підкреслив, що обрання глави виконавчої влади при-
належить народу і воля народу не повинна порушуватися. «Перший прин-
цип нашої системи полягає в тому, що правити має переважній більшості-
во »85. Але, як часто буває в подібних випадках, волю більшості
Е. Джексон ототожнював із власної. За час правління він корис-
вався правом вето більше, ніж усі його попередники, разом узяті,
і роки президентства демократа Джексона сучасники назвали «царст-
вованіе короля Ендрю ».
В особистих якостях Джексона втілилися багато суперечливі
риси американської дійсності. Його уявлення про демократію
нерозривно поєднувалися з рабством негрів, винищенням індіанців, вої-
нами і захопленнями нових територій. За словами Г. Зінна, «Джексон був
земельною спекулянтом, купцем, работорговців і найагресивнішим
ворогом індіанців у ранній американській історії »86. Більш ніж будь-хто
інший, він був відповідальним за знищення індіанців і переселення їх за
Міссісіпі 87.
Народившись в 1767 р. в прикордонному районі Південної Кароліни в бід-
ної сім'ї, він став пізніше багатим плантатором в Теннессі, які володіли
великими землями, рабами і породистими кіньми. «З усіх наших
президентів, - писав біограф і видавець паперів Джексона проф. Дж. Бас-
сет, - ймовірно, жоден не прочитав менше книг і не дізнався менше з
того, що прочитав, ніж Джексон »88.
Разом з тим новий президент краще за багатьох своїх освічених
противників розумів що склалася в країні обстановку. Він спирався на
підтримку досить широких верств населення, перш за все плантато-
рів, фермерів, нових груп поднимавшейся буржуазії, а в ряді випадків
і найманих робітників.
Центральне місце в політичному житті США першої половини
30-х років займала проблема тарифів і питання про національному банку
Сполучених Штатів. Хоча влітку 1832 конгрес кілька збалансовані-
вал і знизив ставки «тарифу абсурдів», мита на хлопчатобумаж-
Цінні та вовняні товари, металеві вироби і т. д. залишалися
достатньо високими (від 30 до 36% вартості товарів). Зростаюче возм-
щення протекціоністської системою вилилося у відкритий виклик авторитету
ту федеральної влади, який був кинутий Південної Кароліною. 24 листопада
1832 Південна Кароліна оголосила тарифи 1828 і 1832 рр.. недейст-
вницьких і заборонила федеральному уряду збір відповідних
щих мит на території штату після 1 лютого 1833 р. У випадку
прийняття примусових заходів Південна Кароліна загрожувала виходом з
Союзу 89.
Зі свого боку президент Джексон у зверненні до жителів Південної
Кароліни підкреслив, що вважає скасування одним штатом закону США
несумісним з існуванням Союзу і суперечить букві кон-
статиці. Що стосується виходу з Союзу шляхом застосування сили, то
президент кваліфікував такий акт як зраду. Посівши у відношенні
Південної Кароліни настільки рішучу позицію, президент одночасно
зазначав у річному посланні конгресу 4 грудня 1832, що у зв'язку
з наближалися погашенням державного боргу стало можливим
істотно скоротити тарифні ставки, обмежившись захистом лише
тих товарів, які необхідні для безпеки країни під час
війни 90.
Деякий час по тому, 2 березня 1833 р., Джексон зміг підписати два
нових закони: один давав президенту право використовувати в разі необ-
ності армію і флот для забезпечення збору митних зборів;
інший передбачав поступове зниження тарифних ставок аж до
рівня в 20% вартості товарів до середини 1842 р. У свою чергу,
Південна Кароліна скасувала свою колишню постанову, хоча і оголосила
новий акт про застосування сили незаконним. Втім, це було зроблено
лише для порятунку престижу, так як застосовувати силу президенту у від-
носінні Південної Кароліни тепер вже не було необхідності.
Ще більш гострою виявилася боротьба з питання про продовження повноважень щодо захисту
чий центрального банку США, термін яких закінчувався в 1836 р. За образ-
ному висловом проф. Р. Реміні, «війна з банком» була надзвичайно
багатопланова. «Деякі порівнювали її з спрутом, щупальця якого
проникають усюди: в політику, економіку, фінанси, в боротьбу за владу
між окремими особистостями, класами та секціями, до соціальних і
ідеологічні відмінності між головними антагоністичними силами ».
Саме «війна з банком» і її наслідки можуть, на думку спеціалі-
стів, дати ключ і до розуміння істоти «Джексонівській демокра-
тії »91.
Ініціаторами продовження повноважень банку США були віги - ОППО-
позитний уряду політичне угрупування, що виникла на підставі
ве колишніх національних республіканців і користувалася значною
ної підтримкою в конгресі. Поспішність у висуванні цього питання
(За чотири роки до закінчення повноважень) пояснювалася майбутньої
передвиборчою кампанією. Віги робили ставку на продовження повноважень
центрального банку, вважаючи, що конгрес схвалить їх законопроект і
Е. Джексону доведеться змиритися з цим з боязні втратити значну
кількість голосів. Цим розрахункам не судилося виправдатися.
Хоча обидві палати конгресу схвалили білль про продовження повноважень
банку США, 10 липня 1832 президент Джексон наклав на законо-
проект вето і направив сенату спеціальне послання (Veto Message),
в якому докладно обгрунтовував своє рішення. Президент звертав ува-
мание, що приблизно четверта частина акцій банку знаходиться у іноземних-
ців, а основний капітал зосереджений у руках декількох сотень осіб,
«Головним чином належать до найбагатшого класу». З доку-
ментів, представлених конгресу, випливало, що з акцій на суму
28 млн. дол, що знаходилися в приватних руках, 8405500 дол принале-
жали іноземцям і всього 140 200 розподілялися серед жителів захід-
них і південно-західних штатів. Натомість мешканці середніх і східних штатів
володіли 13 522 тис., а південних - 5 623 100 долл.92 прийшли разом з
Джексоном демократи були роздратовані засиллям в банку представите-
лей старої грошової аристократії, і в цьому, мабуть, була одна з
головних причин невдоволення центральним фінансовим устано-
ням.
У зв'язку з бурхливим розвитком капіталістичних відносин, промис-
ленним переворотом, освоєнням західних земель і т. д. в країні підсилю-
вався протест проти всіляких привілеїв і обмежень підпри-
ємницької діяльності. Нові шари буржуазії вимагали «рівних
можливостей »та захисту від іноземної конкуренції. Президент Джек-
сон підкреслював, що банк США повинен бути чисто американським. «Його
акціонерами повинні бути виключно наші власні громадяни,
які принаймні дружньо налаштовані щодо свого
уряду і мають намір підтримувати його у важкі і небезпечні време-
на »93. Як встановив американський дослідник Л. Л. Маршалл, фак-
тичним автором послання президента з обгрунтуванням вето на законо-
проект про продовження повноважень банку США був радикальний член «ку-
хонного кабінету »президента Джексона журналіст пз штату Кентуккі
А. Кенделла 94.
Приватний питання про авторство президентського послання має сущест-
дарське значення для з'ясування сил, на які в першу чергу опи-
рался Е. Джексон у боротьбі проти банку США. Ще не так давно в ли-
тератури міцно утвердилася думка Б. Хеммонда про те, що головною
опорою президента служили нові верстви буржуазії Північного Сходу, і
насамперед підприємці Нью-Йорка, незадоволені засиллям ста-
рій фінансової аристократії (Уолл-стріт проти Чеснут-стріт). Між
тим основними радниками та ініціаторами боротьби з банком виявилися
представники західного штату Кентуккі рабовласники А. Кенделла і
Ф. Блеір. Саме на цій підставі Р. Летнер зробив спробу
повернутися при тлумаченні політики Джексона до ідей Ф. Дж. Терне-
ра, який пов'язував розвиток «Джексонівській демократії» з впливом
Заходу 95.
Не доводиться сумніватися, що президент Джексон спирався на весь-
ма широку коаліцію, куди входили і нові верстви буржуазії Півночі,
і фермери Заходу, і плантатори Півдня, і навіть робітники. Обгрунтовуючи не-
обходимость ліквідації банку США у Філадельфії, сенатор Томас
Бентон підкреслював, що ця фінансова установа має занадто
великою міццю й «занадто одіозними привілеями», щоб його можна
було терпіти «під егідою будь-якого уряду, заснованого на законах
свободи і рівності »96. Про боротьбу за свободу і рівність у період «джек-
соновской демократії »було сказано чимало проникливих слів. Але
якщо вже говорити про цю боротьбу, то це була боротьба за забезпечення
свободи і рівності капіталістичного підприємництва, за після-
довно здійснення принципу laissez faire, проти будь-яких форм
контролю та регламентації в сфері економіки, і зокрема проти моно-
польним привілеїв другого банку США 97.
Виступаючи з вето, джексоніанци переслідували насамперед політич-
ські цілі. Вони вважали, що схвалення вето широкими народними маса-
ми послужить реальною гарантією переобрання Е. Джексона на другий
президентський термін. І не помилилися. У листопаді 1832 більшість голо-
сов (687 502) було віддано Джексону. Представник вігів Г. Клей напів-
чил тільки 530 189 голосів.
Однією з найбільш важливих причин перемоги Джексона було незадоволений-
ство діяльністю банку з боку широких верств населення країни,
фермери, майстрові і дрібні торговці виступали в той час проти-
ніками паперових грошей - джерела інфляції. Їх недовіру до банків
поділяли і робітники, з якими господарі розплачувалися часом обесце-
застосовуватиме банкнотами, а не твердою валютою 98. Банк США здійснював
контроль над банками штатів, обмежуючи їх кредитні функції і тим
самим викликаючи невдоволення власників приватних банків. Нарешті, са-
мимі рішучими противниками центрального банку виступали за-
падних фермери, які гостро потребували кредиті. Таким чином, біль-
шінство населення залишалася на стороні Е. Джексона, а це, в свою
чергу, заохочувало президента до рішучих дій.
Незважаючи на запеклий опір з боку директора банку
Н. Біддл і його численних прихильників у конгресі, а також необ-
ходімость звільнити двох міністрів фінансів, які відмовилися виконувати
відповідні розпорядження, Джексон у кінцевому підсумку наполіг на
вилучення з центрального банку урядових депозитів і передав
їх банкам окремих штатів (так звані «банки-улюбленці» -
pet-banks). Що стосується банку США у Філадельфії, то після закінчитися-
ня терміну його привілеїв в 1836 р. він продовжував діяти лише в
Як банк штату Пенсільванія.
Звільнившись від контролю єдиного центру, банки штатів активно
включилися в спекулятивну лихоманку, яка охопила країну в се-
редине 30-х років. Число банків зросла з 329 в 1829 р. до 788 в
1837 р., а загальний розмір позик збільшився відповідно з 137 млн. до
525 млн. дол У небачених раніше масштабах зросла продаж дер-
дарчих земель, що оплачували знеціненими паперовими
банкнотами. Якщо в 1832 р. було продано 2462 тис. акрів, то в 1835 р.
обсяг продажу збільшився до 12 569 тис., а в 1836 р. досяг 20 074 тис.
акрів! 99
Намагаючись запобігти переходу державних земель в руки спе-
кулянтов і капіталістів на шкоду дійсним поселенцям, міністр
фінансів Л. Вудбурі за вказівкою президента опублікував циркуляр,
в якому передбачалося, що після 15 серпня 1836 р. в якості
плати за землю приймалася тільки дзвінка монета (золото і срібло).
Виняток робився лише для реальних поселенців, які купували
ділянка не більше 320 акрів до 15 грудня 1836 г.100
У ході гострої політичної боротьби в середині 30-х років відбувається
і остаточна консолідація так званої другої двопартійної
системи, основу якої склали дві великі національні партії -
віги і демократи. На відміну від першої системи (федералісти і респуб-
ліканци) друга система виникла не в стінах конгресу, а поза ним.
Вирішальне значення, на думку фахівців, мали вибори 1836 Кан-
дідат демократів М. Ван-Бюрен не був настільки популярним, як Е. Джек -
сон, але розраховував у першу чергу на партійну організацію і ло-
яльность своїх прихильників. На партійному конвенті в Балтіморі він був
«Одноголосно висунутий кандидатом з тим, щоб зберегти силу демокра-
тичної партії і забезпечити тріумф джексонівські принципів. З дру-
гой боку, віги розраховували відновити «американську систему»
національних республіканців Дж. К. Адамса: банк, «внутрішні поліп-
ня », тариф і т. д.101 Завдяки більшій партійної згуртованості побе-
ду, хоча і з незначною перевагою голосів, здобув Ван-Бюрен.
При цьому з'ясувалося, що жодна з двох партій не мала
міцним більшістю в якомусь певному районі і могла рас-
зчитувати на перемогу лише за підтримки своїх прихильників у націо-
нальном масштабі.
Демократи, які користувалися підтримкою Півдня, одночасно мали
велике число прихильників на Півночі та Заході (сам Ван Бюрен-, як
відомо, представляв Нью-Йорк). Значною мірою це стосується
і до іншої головної політичної партії - вігам, за яких голосувала
велике число виборців не тільки на Півночі, але й на Півдні. Саме
партійна приналежність, а не секційні інтереси надавали вирішую-
ний вплив і на голосування в конгресі. Представляючи різні навко-
га і райони, конгресмени діяли в рамках стабільної системи на-
нальних партій і, як правило, голосували, слідуючи партійної
лінії 102.
Обстановка в країні стала особливо напруженою, коли в 1837 р. в
Сполучених Штатах вибухнула економічна криза, супроводжував-
шійся затяжною депресією. За оцінкою фахівців, частка безробітних
склала 6-8%, і це з урахуванням того, що більшість самодіяльного
населення було зайнято в сільському господарстві. Тільки в Нью-Йорку ра-
боти позбулося близько 50 тис. чоловік, а загальні втрати, викликані кри-
сом, включаючи знецінення майна, досягли до 1840 р. величезною сумою
ми - 6 млрд. дол Імпорт США до 1843 р. впав у порівнянні з 1836 р.
з 190 млн. до 65 млн. дол, а заробітна плата робітників між 1839 і
1843 рр.. скоротилася в середньому на 30-50%.
У зв'язку з важким економічним становищем у країні президент
Ван-Бюрен запропонував скликати надзвичайну сесію конгресу, яка
відкрилася 4 вересня 1837 Не дивлячись на широку критику правитель-
жавної політики, президент рішуче підтвердив принцип невмеша-
тва держави в економіку і підкреслив, що ті, хто наполягає на
спеціальної допомоги окремим групам населення, не враховують спе-
цифіку американського уряду. «Творці ... конституції і народ,
який її схвалив ... мудро розсудили, - писав президент, - що, чим
менше уряд втручається в приватні справи, тим краще для загально-
го блага ... Я утримуюся від пропозиції конгресу якого-небудь
спеціального плану врегулювання грошового обігу в країні, про-
легченія економічних труднощів або втручання у звичайний хід
зовнішньої і внутрішньої торгівлі, оскільки переконаний, що подібні заходи
не входять за конституцією до компетенції центрального правитель-
ства »103.
Навіть найскромніші заходи, запропоновані урядом Ван-Бю-
рена для впорядкування грошового обігу та зводилися до вилучення
державних фондів з «банків-любимчиків» та створення неза-
мого федерального казначейства, дебатувати в конгресі на про-
тяжінь декількох років. Лише в 1840 р. законопроект про створення неза-
лежно федерального казначейства пройшов обидві палати конгресу і
4 липня був підписаний Ван-Бюрен 104
Другу чверть XIX ст., І перш за все роки президентства Е. Джек -
сона і Ван-Бюрена, з часу опублікування книги А. де Токвіля
«Про демократію в Америці (1835-1840)» прийнято вважати «епохою дорівнює-
ства ». Часто пишуть також про «ері простої людини», а найбільш розповсюдженим
странение і, можна сказати, навіть загальноприйнятим назвою в амери-
Канській історіографії досі залишається термін «джексоновская де-
кратії »1О5.
Як відомо, більше всього французького аристократа вразило в Аме-
рікьо «рівність громадських положень» 106, і саме він став одним
з творців «егалітарного міфу», який користується популярністю в
вчених колах аж до теперішнього часу. Токвіль був також
родоначальником теорії «консенсусу» не тільки фактично, але і бук-
вально, так як саме йому належить твердження, що «в Америці
існує республіка без боротьби, без опозиції, без доказів,
чинності мовчазної згоди, начебто деякого consensus universalis »107.
Численні документальні матеріали досить визначений-
але показують, що американське суспільство в період «Джексонівській де-
кратії »було суспільством класовим, причому майнове неравен-
ство продовжувало поглиблюватися. Так, 1% бостонських платників податків
володів 33% «некорпоративних власності» в 1833 р. і 37%-в 1848 р.
На іншому полюсі було 86% платників податків, які володіли 14%
власності в 1833 р. і лише 4% - в 1848 р. У Нью-Йорку на частку-
1% багатих платників податків у 1828 р. припадало 29% «некорпора-
тивної власності », а в 1845 р.-вже 40%. Пробитися до числа бога-
тих малозабезпеченим і навіть представнику так званих середніх верств
було не тільки важко, але практично неможливо. З 100 найбільш со-
самостійних людей Нью-Йорка 95% походили з багатих, 3%
були вихідцями з середніх шарів і тільки 2% народилися в бідних
семьях108.
Прихильники міфу про існування в «епоху Джексона» справжньої
демократії зазвичай посилаються на демократизацію політичного життя,
і в першу чергу виборчої системи. Тим часом введення всеоб-
ного виборчого права для білих чоловіків, обрання вибірників пре-
зидента народним голосуванням, а не законодавчими зборами шта-
тов, призначення кандидатів у президенти національними конвентами і
т. д. не змінили головного - реальна влада продовжувала залишатися в
фукаха панівних класів. «Змінився стиль правління еліти, але
влада еліти досі збереглася »109. Учасники партійних кон-
Вентилі в дійсності лише слідували диктату партійних лідерів.
У своїй більшості вони були партійними активістами і дер-
вими службовцями і в результаті легко піддавалися маніпуляціям і
контролю. Сенатор Т. Бентон був недалекий від істини, коли говорив:
«Народ має не більше влади при виборах особи, яка повинна бути
його президентом, ніж піддані спадкового монарха над народженням
дитини, який в один прекрасний день повинен буде над ними цар-
відати »110.
Однією з характерних рис періоду «Джексонівській демократії»
з'явився підйом робітничого руху. З 1828 по 1834 р. «незалежні робо-
чий партії виникли в 61 торговому і промисловому місті, а у місцевих
ності, де робочих партій не було, це рух стимулювало зростання
клубів майстрових, які боролися за проведення законів на користь найманих
робітників ». У зв'язку з виникненням численних робочих партій у
Сполучених Штатах наприкінці 20-х - початку 30-х років виходило близько
50 щотижневих робочих ізданій111. Прихильники теорії «консенсусу»
доклали чимало праці, щоб довести, що це рух по сущест-
ву не було робочим, а його лідери - або справжніми або у всякому слу-
чаї «потенційними» капіталістами.
Навряд чи доводиться сумніватися, що перші робітничі партії і ор-
ганiзацiї в США дійсно не були по-справжньому пролетарськими,
їхні лідери найчастіше відбувалися з дрібнобуржуазних верств, а політи-
етичні цілі зводилися переважно до звичайних демократичним
вимогам того часу: скасування тюремного ув'язнення за борги, зі-
будівля системи суспільних шкіл, ліквідація обов'язкової служби
в міліції і т. д. Хоча окремі робочі лідери не ставилися до рево-
Люції негативно, тільки Томас Скідмор почав реально її пропагандистських матеріалів
ліквідувати, та й то якщо вона буде проводитися мирними средствамі112.
Цікаво, що Скідмор висловлювався і за розподіл власності, вва-
тая, що «природне право кожної людини на рівний частина собст-
ності »є самоочевидним і незаперечним 113.
За всієї очевидної незрілості робітничого руху в США кінця
20-х - 30-х років цей рух слід все ж вважати в основі своїй
робочим, оскільки його учасники в першу чергу виступали з вимогами-
ваниями поліпшення умов праці та підвищення заробітної плати. Цін-
центральним питанням всього руху стала боротьба за 10-годинний робочий
день. Цілком очевидно, що така вимога є типовим
саме для робітників, саме для осіб найманої праці, а не для дрібної
буржуазії або майбутніх підприємців. Знаменитий Союз механіків
і виробничих асоціацій, організований у Філадельфії в кінці
1827 р., виник на основі солідарності робітників міста з страйкарі
теслями, які вимагали введення 10-годинного робочого дня114.
Нарешті, створена влітку 1828 р. на цій основі Робоча партія Філа-
Дельфі виступила за висунення на виборах тих кандидатів, які
підтримували б інтереси трудящих мас (букв.: робочих класів -
the working classes). У рішеннях, прийнятих на першому ж мітингу цієї
партії 11 серпня 1828, вказувалося: «Майстрові і робочі міста
і округу Філадельфія тепер вирішили взяти захист своїх інтересів
як класу (підкреслено нами .- Авт.) у власні руки ... »115.
У Нью-Йорку, де працівники раніше за всіх домоглися введення 10-ча-
сового робочого дня, перша робоча партія виникла з руху, на-
правленного проти спроб підприємців змінити становище в
свою користь. Створення 23 квітня 1829 Нью-Йоркській робочої партії
змусило підприємців відмовитися від проектів збільшення трива-
жительность робочого дня. Показово, що в керівний орган пар-
тії - «Комітет 50-ти» - увійшли переважно представники робочих.
Складений пізніше список кандидатів у законодавчі збори
штату включав двох теслярів, двох машиністів, маляра, бляхаря,
ливарника, друкаря, бондаря, бакалійника і врача116.
У середині 30-х років був створений Національний союз тред-юніонів,
що було першою спробою об'єднати різні профспілки в масштабу-
бе країни. Великим успіхом робітників була загальний страйк 1835
у Філадельфії, в результаті якої було встановлено 10-годинний робочий
день117. До кінця року така тривалість робочого дня стала вже
правилом у самих різних містах Сполучених Штатів, виключаючи
Бостон.
Зрозуміло, не слід забувати, що в робітничому русі брало участь
багато ремісників і майстрових, що мріяли в майбутньому завести само-
стоятельно підприємство, а серед керівників переважали представи-
ки дрібної буржуазії, радикальні інтелігенти і т. п. Генрі Еванс,
Роберт Дейл Оуен, Стефан Сімcон та інші були по перевазі крейда-
кобуржуазнимі реформаторами, і, мабуть, лише Томас Скідмор яв-
лялся освіченим робочим-самоучкою. Навіть профспілкові діячі да-
леко не завжди виявлялися робітниками. Елі Мур, Леві Сламм, Вільям
Інгліш, певною мірою і Чарлз Дуглас розглядали свою участь в
робочих спілках як перший крок до політичної кар'єри. Однак майже
всі вони були переконані, що головні політичні партії і вся систе-
ма в цілому служать збагаченню імущих класів за рахунок трудящих
мас 118.
І хоча в Сполучених Штатах, як відомо, існували важливі
фактори, які уповільнювали процес формування робітничого класу, при-
зроджена факти показують, що в роки президентства Джексона робочі
починають виступати як активна і самостійна сила. У другій
чверті XIX ст. вже позначалися соціальні результати промислового
перевороту, а класова структура американського суспільства переглядаючи-
лась все більш і більш чітко.
Багато сучасників подій і пізніші дослідники відзначали
широке поширення в Америці 30-х років заколотів (riots), вуличних
боїв і бійок, лінчування і інших актів насильства. Цікаво в цій свя-
зи свідоцтво французького спостерігача М. Шевальє, який писав
у вересні 1835: «Бунт, який у Франції призвів би до зупинки
ділового життя, нікому не заважає тут йти на біржу, спекулювати ...
і робити гроші. Зустрічаючись вранці, кожен запитує і розповідає
новини; в одному місці повісили негра, в іншому - висікли білого;
у Філадельфії зруйнували десять будинків; в Буффало, в Ітаці неяк-
до кольорових були покарані батогами. Потім вони переходять до цін на
бавовна і кава, постачання борошна, ліси, тютюну і занурюються на цілий
день в розрахунки ... Прощавай справедливість, прощай великі принципи
1776 і 1789 р.!-Вигукував автор і приходив до висновку: - Розпад Сою-
за, якщо це трапиться, буде найповнішою революцією з усіх мали
місце »119.
Зростання подібних актів у період «Джексонівській демократії» (в отли-
ки від першої чверті XIX ст., коли їх майже не було) відзначали і со-
тимчасові дослідники. Так, за підрахунками Д. Грімстед, між 1828
і 1833 рр.. в США відбулося близько 20 заколотів, в 1834 р. - 16 і, нако-
нець, в 1S35 р. - 37 120. Найбільш великим і драматичним епізодом «біс-
покійної ери »були етно-релігійні бунти у Філадельфії в 1844 р.,
які є наслідком гострої ворожнечі між місцевими протестантами
та іммігрантами-католиками із Ірландіі121.
Всі ці заколоти, на думку фахівців, не були випадковими або
нетиповими, а породжувалися тенденціями і протиріччями всередині аме-
риканського суспільства.
У цілому американська дійсність у 1830-1840 рр.. мало від-
ветствовать ідилічним уявленням про існування в період
«Джексонівській демократії» рівності і згоди. Наведені факти
свідчать, що насправді американське суспільство в пе-
ли «Джексонівській демократії» було суспільством класовим з усіма
притаманними йому рисами і суперечностями. Ключем до розуміння харак-
тера і рушійних сил «Джексонівській демократії» є в першу
Натомість розвиток американського капіталізму, і зокрема успіхи про-
промислово перевороту на Північно-Сході. Нові шари буржуазії,
і перш за все молода промислова буржуазія, вступили в ці роки
в суперництво зі старою «фінансової аристократією», яка уособлювала-
ся банком США у Філадельфії, і стали важливою складовою частиною коа-
ліціі, на яку спирався президент Джексон. В основі ж цієї коа-
ліціі лежав союз плантаторів Півдня і фермерів Заходу. І ті й інші
були зацікавлені в експансії на Захід. І ті й інші були недо-
вільні діяльністю національного банку, який обмежував спеку-
ляцію і випуск нових банкнот.
Ця коаліція, однак, могла існувати лише до тих пір, поки
центральною проблемою політичної боротьби не стало питання про рабство.
Все більш жорстка позиція жителів півдня в цьому питанні вела до того, що полі-
тика демократичної партії виявилася в підсумку в явному протиріччі з
її соціальною базою. «Що почався з середини 40-х років XIX ст. криза
двопартійної системи демократи - віги проявився у створенні цілого
ряду третіх партій: партії свободи, фрисойлеров, партії "нічого не
ненавчених »122. Однак тільки після утворення республіканської пар-
тії в 1854 р. крах старої політичної системи став вже очевидним фак-
тому. Що ж стосується 40-х років, то в цей час основна увага ока-
залось прикутим до проблем експансії, приєднання Техасу, Оре-
гону і до війни з Мексикою.
|
| |
| |
Головна 
