| Ekzor | Дата: Четвер, 24.05.2012, 19:34 | Повідомлення # 1 |
 Гетьман
Група: Адміністратори
Повідомлень: 1418
Статус: Offline
| Українська державність має тривалу історію. Не меншу має і історія бездержавного, поневоленого існування українського ет¬носу. Спогади про минулу державну велич, прагнення її відроди¬ти постійно спонукали до теоретичних пошуків шляхів та форм втілення віковічної мрії. Ці теоретичні побудови часто лягали в основу практичний дій і зумовлювали чи то наближення, чи то віддалення реалізації ідеї самостійного державно-політичного іс¬нування.
Концепції державності в концентрованій, узагальненій формі ві¬дображали ідеали політичних еліт, прагнення представників народ¬них мас, давали відповіді на питання чим повинна бути українська держава, для чого вона існуватиме, яким шляхом буде побудована.
Дослідження державницьких ідей в українській політичній думці мають кількасотлітню традицію. Їх початки лежать в «Слові про закон і благодать» Іларіона, «Повісті врем' яних літ», творах українських гуманістів і полемістів, козацьких літописців, працях істориків народницької школи (М. Костомарова, В. Анто¬новича, М. Грушевського), представників національно-держав¬ницького напрямку (В. Липинського, С. Томашівського, Д. До¬рошенка), прихильників радикально-націоналістичної ідеології (М. Міхновського, Д. Донцова, Ю. Липи) і знаходять продовжен¬ня в працях наших сучасників.
Історія державотворчої думки в Україні не є однолінійним процесом накопичення і поглиблення знань. Це скоріше — арена постійного протиборства політичних ідей, що реально відобра¬жають стан розвитку суспільства, держави, нації. Типологізація етнодержавницьких ідей здебільшого збігається з основною типологізацією провідних ідейно-політичних докт¬рин, проте має, безумовно, і певні відмінності.
В українській політології існує вже досить сталий погляд сто¬совно існування принаймні двох основних напрямів: народниць¬кого на чолі з М. Грушевським та державницького, який репрезе¬нтує В. Липинський. Проте, цей поділ є дещо спрощеним.
Зауважимо, що будь-яка класифікація не може бути загнана у якусь сталу схему. Наприклад, європейський консерватизм пері¬оду XVIII ст. багато чим відмінний від українського консервати¬зму В. Липинського, а ще більшою мірою від модифікованого консерватизму початку XXI ст.
Якщо в основу типологізації української етнополітичної думки ми покладемо, те, як інтерпретуються поняття «етнос» та «нація», то ця класифікація буде такою:
— народницький напрям (М. Максимович, М. Костомаров, В. Антонович, М. Грушевський, С. Шелухін);
— консервативний (В. Липинський, С. Томашівський, В. Ку- чабський, І. Лисяк-Рудницький);
— націократичний (Д. Донцов, М. Сціборський, М. Махновський, Ю. Вассиян, О. Бочковський, Я. Оршан, С. Дністрянський, С. Руд- ницький, В. Старосольський, Ю. Липа); — ліберальний (М. Драгоманов, С. Подолинський);
— соціал-демократичний (І. Франко, М. Шаповал, Ю. Ба- чинський, Л. Юркевич, М. Ґалаґан, М. Ганкевич);
— радянський (Д. Багалій, К. Гуслистий, М. Брайчевський, М. Яворський, І. Рибалка, Ф. Шевченко та ін.).
Сучасні підходи до етно- .та націогенезу потребують окремого поділу. Це: — археологічні, які надають перевагу фактологічному, описо¬вому методу без синтетичних узагальнюючих висновків (Л. Залі¬зняк); — традиційно-історичні, які ґрунтуються на усталеній концепції єдиної давньоруської народності; — неоісторичні, які повністю відійшли від традиційного підходу до вирішення питань етногенезу (Я. Дашкевич, Я.Ісаєвич, Н. Яко- венко, Я. Грицак);
НАРОДНИЦЬКИЙ НАПРЯМ В ІСТОРІОГРАФІЇ, народницька школа (течія) в історіографії — термін для позначення неформальної інституціоналізації укр. істориків 2-ї третини 19 — поч. 20 ст., які відводили народу/нації провідну роль у концептуальному представленні минувшини. Розрізняють романтично-народницьке історіописання (30-ті — 60—70-ті рр. 19 ст.) у ностальгічній, героїко-легендарній та етногр. формах з містично-реліг. і морально-етичною мотивацією творчості й позитивістсько-народницьку (80-ті рр. 19 — поч. 20 ст.) історіографію, яка спирається на різноманітні методологічні й теор. засади.
М.Грушевський «Очерк истории Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV ст.»
Упродовж 1830—40-х рр. Харків став інтелектуальним осередком шеллінгіанства, під впливом якого сформувалися світосприйняття й погляди відомих укр. науковців, які належали до народницького напряму, зокрема М. Костомарова
Історія свідчить, що ліберальні ідеї в Україні здебільшого залишалися всупереч, сказати б, скоростиглому і автоматичному оптимізму Фукуями, приречені на неуспіх.
Коли в другій половині XIX та на початку XX століття українські громадсько-політичні діячі лише починали приміряти ліберальні ідеї до українських реалій, ліберальна думка, як така, вже складала низку розвинених концептуальних модифікацій, теоретичних шкіл та практикуючих ліберальну ідеологію партій.
В українській політичній думці ліберальна (демократична) ідея була завжди підпорядкована соціальній та національній ідеям.
Можна вирізнити дві спроби рецепції ідей лібералізму в Україні: перша пов’язана з намаганнями Михайла Драгоманова перенести західноєвропейські ліберальні уявлення на український ґрунт у другій половині XIX століття та поєднати їх з соціальною та національною ідеями; друга — з діяльністю представників російської ліберальної течії в Україні на початку XX століття.
Перша спроба була невдалою передусім через відсутність організаційних засад для популяризації ідеї. Що стосується XX століття, то причини загибелі паростків лібералізму загальновідомі: досить потужна партія конституційних демократів зникла з політичної арени після перемоги більшовиків. Носіями ліберальних ідей ще певний час залишалися деякі представники партії кадетів, що працювали в системі Української Академії наук. Але ліберальна модель в Україні ніколи не набувала закінченої форми.
Входження теоретичних уявлень лібералізму в сучасну українську політичну думку пов’язане насамперед з формуванням партій, які позначають себе як партії ліберальної орієнтації 1.
Ліберальний напрям в українській суспільній думці накреслив, фактично, Михайло Драгоманов 2. Перебуваючи під впливом декабристів та представників анґлійського лібералізму, він обстоював концепцію суспільства, що ґрунтується на ідеї об’єднання гармонійно розвинутих особистостей. Шлях до цього ідеалу — федералізм із максимальною децентралізацією та самоврядуванням громад і областей. У листі до Івана Франка М.Драгоманов так викладає своє розуміння моделі нової української держави: «Принципи сучасної всесвітньої цивілізації найбільш одповідні поступові: лібералізм в його найпослідовнішій формі, федералізм — в справах державних, демократизм — в справах соціальних з найтвердішою ґарантією — асоціацією в справах економічних, раціоналізм — в справах письменництва, наукових» 3. Підхід М.Драгоманова полягав у необхідності пов’язати український національний рух та його програму з європейськими ліберально-демократичними концепціями. Проте значною мірою його світобачення мало виразне соціал-демократичне забарвлення. Загалом, аналізуючи суспільно-політичне життя другої половини XIX століття, необхідно брати до уваги тогочасну ідейно-політичну «моду» на соціалізм.
http://vkontakte.ru/id18182352
|
| |
| |
Головна 
