| Ekzor | Дата: Середа, 23.05.2012, 18:08 | Повідомлення # 1 |
 Гетьман
Група: Адміністратори
Повідомлень: 1418
Статус: Offline
| Характеризуючи модерністську версію генези української нації як альтернативу примордіалістській, ми, ясна річ, не протиставляємо їх одну одній. Раніше ми вже з’ясували, що відмінності між примордіалістами та модерністами зосереджуються передусім у сфері термінології, і вже після цього — в методології. Головне, що відрізняє модерністські версії націогенези українців, — це, по-перше, переконання в тому, що остання розпочалася саме в модерну добу, причому «нижня» хронологічна межа націогенези досить чітко окреслюється кінцем XVIII — початком XIX ст.; по-друге, увага передусім до «суб’єктивних» чинників становлення української нації.
Німецький історик А. Каппелер, який стоїть на позиціях модерністів, звернув увагу на такі відмінності «модерної нації» від до-національних спільнот:
1. У донаціональні часи суспільства були організовані «по горизонталі», наприклад, за станами. Нації формуються «по вертикалі» (тут помітний вплив теорії Е. Ґелнера чи принаймні збіг з його міркуваннями).
2. Ідея нації в модерну добу стає найважливішою складовою інтегруючої ідеології. В попередні часи «етнічна самосвідомість була такою складовою, але не настільки важливою. Релігія, становий поділ, династія та інші складові мали більше значення».
3. Модерна нація — масовий, а не елітарний феномен, її виникнення пов’язане з участю широких мас населення в політиці, з демократією.
4. Нація — явище модерної доби 23.
Канадський історик Б. Кравченко, спираючись на концепцію П. Брасса (національна ідентичність — це не вроджена ознака, а нова орієнтація в суспільстві, яку обирає еліта для мобілізації сил на боротьбу з іншими елітами) та К. Дойча (аналітичне розрізнення термінів «народ»—«національність»—«нація»), стосовно української історії XX ст. запропонував такі «робочі терміни» /275/ для вивчення націогепези українців: народ — це спільнота, що розрізняється за об’єктивними критеріями (мова, одяг, ритуали тощо) і є достатньо великою, щоб бодай теоретично, якщо не практично, мати можливості для цілковитого поділу праці. Відрізняється від інших етнічних категорій тим, що не надає великого значення культурним ознакам, домагаючись задоволення соціальних, економічних та культурних потреб.
У процесі переходу від народу до національності (набуття національної свідомості чи національної ідентичності) культурна самобутність стає важливою передумовою формування соціальних, економічних і політичних потреб людей. Виникає відданість «груповій символіці». Національність характеризується тим, що вона налагоджує систему внутрішніх зв’язків, завдяки яким виникає можливість ефективного регулювання поведінки її членів, зміцнення і розвитку груп, які складають соціальну структуру нації. Створивши таку систему зв’язків (неформальних, чи формальних — через суспільну або ж політичну організацію), «національність вважає себе за націю і визнається такою іншими, навіть попри те, що в неї все ще може не бути власної держави. Коли нація здобуває право на самостійне чи суверенне існування, ми можемо говорити, що утворилася державна нація» 24.
На думку Б. Кравченка, вирішальним періодом у формуванні національної свідомості українців, і відповідно — у становленні української нації, було XX ст. (хоча він і визнає, що деякі суспільні процеси, які набули найбільшої сили у XX ст., розпочиналися раніше). Б. Кравченко пов’язує зміни в національній свідомості українців із зрушеннями в соціально-економічній сфері, передусім — із трансформацією українського суспільства з аграрно-традиційного в модерно-індустріальне. Ця трансформація спричинила дестабілізацію і руйнування традиційної соціальної структури українського суспільства і формування нових, модерних соціальних структур, зокрема, якісно нових українських еліт. Останні, по-перше, мали вплинути на формування української національної свідомості, а по-друге, скористатися нею як знаряддям для реалізації власних політичних амбіцій. Праця Б. Кравченка була видана ще в 1983 p., проте, як показали подальші події, логіка його міркувань виявилася правильною: наприкінці 1980-х років частина українського партійно-державного «істеблішменту» скористалася національною ідеєю та /276/ національною свідомістю мас як засобами для утримання влади. При цьому і національна ідея і національна свідомість у Б. Кравченка — суспільний продукт XX ст.
Аргументи канадського історика (як модернізаційна версія націогенези) цікаві для нас насамперед тим, що, за Б. Кравченком, створення соціальних передумов для формування національної ідентичності українців, як масового феномена, відбулося саме за радянських часів: по-перше, кардинально змінилися комунікативні можливості українського суспільства (зростання освітнього рівня населення, створення потужної системи засобів масової інформації і комунікації); по-друге, змінилася внутрішня соціальна структура української нації, в ній з’явилися верстви і групи, яких раніше просто не існувало; по-третє, іншою стала й структура національної свідомості, в ній поряд з культурним з’явився соціально-економічний компонент; нарешті, як ми вже згадували, змінилася внутрішня структура українських еліт.
Та обставина, що національна свідомість українців вже мала коріння не лише в культурній, а й у соціально-економічній сфері, на думку Б. Кравченка, стала вирішальною для життєздатності цієї ідентичності — культурна русифікація хоча й впливала на неї, проте була недостатньою для її ліквідації 25.
Визнаючи міркування Б. Кравченка цілком слушними, все ж зазначимо, що він дещо абсолютизує вплив соціальних змін на формування національної свідомості. Усі згадувані ним аспекти соціальних, а в ширшому контексті суспільних змін можна трактувати і з інших позицій. Зокрема, зростання комунікативних можливостей суспільства в рамках Української РСР могло посилити і прискорити «денаціоналізацію» суспільної свідомості українців, сприяти консервації її на рівні етнічних почуттів. Зміни в соціальній структурі, наприклад збільшення кількості етнічних українців у містах, дійсно могли сприяти створенню якісно нової соціальної бази для формування національної свідомості, проте не варто недооцінювати й інший аспект цих змін — так звану маргіналізацію етнічних українців (розмивання традиційної культурно-етнічної ідентичності та неспроможність повністю прийняти новий тип культури, який був переважно російсько-радянським) з відповідними культурними втратами. Цілком очевидно, що проаналізовані Б. Кравченком процеси мали складнішу специфіку аніж це іноді /277/ виглядає у нього, проте слід визнати, що його версія генези національної свідомості українців, яку можна розглядати також як версію націогенези, створила нові аналітичні рамки для дослідження цих процесів і значною мірою вплинула на подальші наукові пошуки в цій галузі 26.
Наостанок розглянемо ще одну «західну» модерністську версію націогенези, запропоновану Р. Шпорлюком. Американський учений вважає, що в основу аналітичної схеми, необхідної для розгляду процесутворення «модерної української нації», можна покласти, по-перше, ідею Б. Андерсона про «уявлені спільноти», а по-друге, думку Л. Ґрінфелд про те, що творення чи формування практично всіх сучасних націй відбувалося в умовах протистояння (конфронтації) з іншими націями. Крім того, Р. Шпорлюк, очевидно, вважає слушною ідею творення нації довкола «етнічно-соціального ядра» (він цього терміна не вживає), у закінченому вигляді сформульовану Е. Смітом. Нарешті, він стверджує, що в українському випадку процес націотворення від самого початку мав політичне значення, заперечуючи тим самим механічне перенесення схеми М. Гроха (згідно з якою «національне відродження» починається з культурницької фази) на «український ґрунт» 27.
Процес становлення української нації розглядається Р. Шпорлюком у контексті світової історії: поширення націоналізму, нерівномірний розвиток різних країн, виникнення конкуренції між «передовими» і «відсталими» націями. Логіка його міркувань така: Україна була «окраїною» Росії і Польщі. Останні, у свою чергу, були також своєрідними «окраїнами» передового «Заходу». В модерну епоху, коли націоналізм перетворюється на засіб глобальної модернізації відсталих народів, починається трансформація російського і польського суспільств у національні, відбувається становлення модерних російської і польської націй. В конкретно-історичних умовах XIX ст. українці опинилися в ситуації, коли доводилося вибирати: або перетворитися з «окраїнного» суспільства на частину цих модерних націй, або самим трансформуватися в таку модерну націю.
Оскільки українці мали певну історичну, культурну і навіть державницьку традицію (хоча й не національну в модерному розумінні цього слова), а також нечисленну, проте досить високоосвічену еліту з традиціями/278/ локального патріотизму, вибір можна було передбачити. Почалося творення «України» — уявленої спільноти, але не як чиєїсь «окраїни», а як окремої соціально-культурної і в перспективі — політичної спільноти. Цей процес свідчив не тільки про творення нації, а й про розпад і трансформацію (making, unmaking and remaking) інших націй, у даному випадку польської і російської, оскільки останні претендували на те, щоб українці залишалися інтегральною частиною цих націй, вже як модерних. Відокремлення українців від росіян і поляків, які перетворювалися на модерні нації, не означало, на думку Р. Шпорлюка, відокремлення відсталого суспільства від передового. Українці прагнули увійти в модерний світ не через посередництво інших націй, а самостійно, вони не хотіли залишатися «периферією». «Змагання за незалежність, — наголошує Р. Шпорлюк, — не викликане прагненням відокремитися від ширшого світу; навпаки — воно мотивоване бажанням брати безпосередню участь у світових справах, не через столицю іншої держави, а через створення столиці власної держави [...]. Отже, український проект націотворення був не більше і не менше як спробою трансформації периферій декількох націй, які у свою чергу являлися периферіями Заходу, в суверенні спільноти, здатні безпосередньо входити в контакти з ширшим світом, з тим, що у дев’ятнадцятому, а ще більше у двадцятому століттях вважалося зосередженням сучасної цивілізації в політиці, культурі, науці та економіці» 28.
«Український проект» розроблявся, зрозуміло, інтелектуалами, які вже мали окрему щодо російської чи польської ідентичність, що мала бути реформульована саме як «українська» і саме як національна, бо ці інтелектуали мали уявлення про те, що відбувається в ширшому світі, а значить, вже були вражені вірусом націоналізму. Спочатку їхня аргументація на користь «окремішності» українців ґрунтувалася на історичних прецедентах, зокрема на факті існування «історичної козацької нації». Згодом, коли ця «історична нація» розпалася під впливом цілої низки внутрішніх і зовнішніх чинників, «українці звернулися до етнографії для того, щоб розібратися з тим, хто власне складає поняття «ми», і хто належить до «інших» 29. Поступово набір «ознак», які вказували на «окремішність» українців, розширювався: додалися такі, як територія, мова тощо. Фактично йшлося про акумуляцію /279/ елементів, ознак «нації» як уявленої спільноти в рамках «українського проекту». Водночас тривало вироблення понятійного простору: усталення самоназви, переосмислення старих понять, зокрема територіальних, етнографічних тощо. Далі спрацьовує вже відома схема: «будівничі нації» запрошують до її лав «маси», відбувається «націоналізація» цих мас, залучення їх до політики.
Цікавим у міркуваннях Р. Шпорлюка є також інтерпретація геополітичних чинників «українського проекту»: у формуванні образу нації важливу роль відіграло, зокрема, об’єднання правобережних і лівобережних українських земель у рамках однієї імперії, колонізація південних земель тощо. Шпорлюк звертає увагу й на ту обставину, що процеси творення нації у складі Російської імперії та імперії Габсбургів були настільки різними, що поставало питання: «Україна — одна нація чи дві?» Спільні етнічні корені українців Австро-Угорщини і Росії не могли бути достатньою передумовою для виникнення єдиної нації. Це усвідомлювали «будівничі» цієї нації. Саме тому вони висунули ідею соборної України, саме тому вони свідомо і цілеспрямовано працювали над творенням єдиної стандартизованої мови, єдиного культурного, а згодом — і політичного простору. Р. Шпорлюк, ілюструючи цю думку, вдається до такого формулювання: «Українці Росії та Австрії стали однією нацією не тому, що розмовляли однією мовою — вони почали розмовляти однією мовою тому, що спочатку вирішили стати однією нацією» 30.
«Модерністська» концепція Р. Шпорлюка є прикладом того, як «інструменталістські» теорії нації можна застосувати на «українському матеріалі». Надзвичайно важливою є його ідея про інтер-національний зміст процесу націотворення — кожна нація утворюється у взаємодії з іншими. Вчений відходить у даному випадку від звичних схем, які подають цю взаємодію лише як відносини домінування, «русифікації» чи «полонізації» тощо. Інша думка — про те, що процес націотворення від самого початку мав політичну спрямованість чи підтекст, потребує коментарів. Об’єктивно, в перспективі, незалежно від безпосередніх намірів перших «будівничих нації», їхня культуртрегерська діяльність справді потрапляла у сферу майбутніх політичних інтересів. Проте її суб’єктивний зміст і спрямованість усе ж таки залишалися в культурницькій сфері, і в цьому відношенні схема М. Гроха не втратила свого значення. /280/
Як бачимо, «модерністські» версії націогенези українців за своїм змістом мало чим відрізняються від подібних версій, побудованих на основі європейського історичного процесу. У цьому немає нічого дивного: націогенеза українців, незалежно від її тривалості, інтенсивності і конкретно-історичних обставин, відбувалася за «сценарієм», спільним для генези усіх націй. Її специфіка полягала не стільки у змісті, скільки у формах, і саме це найкраще демонструє саме модерністський підхід. Зауважимо, що «модерністи» особливу увагу приділяють «суб’єктивним» чинникам націогенези. «Примордіалісти», для яких на першому місці стоять «об’єктивні» чинники, також звертаються до аналізу певних суб’єктивних факторів націогенези. Сферою, яка певною мірою об’єднує ці дві течії (принаймні вони обидві визнають її важливою), є проблема становлення національної ідентичності або національної свідомості українців.
Формування модерністського напряму в сучасній українській історіографії відбувалося дещо «специфічним» шляхом. Усі попередні праці, в яких досліджувалися якісь аспекти генези української нації, в межах Української РСР могли будуватися лише на ортодоксально-марксистській методології (у кращому випадку) або ж на поточних директивах комуністичної партії (у гіршому варіанті). Зрозуміло, що формально ми можемо ідентифікувати їх як «модерністські».
Становлення нації пов’язувалося з переходом від феодальної до капіталістичної формації, з появою буржуазії, з певними соціально-економічними зрушеннями, класовою боротьбою і т. ін. Оскільки на початку формально незалежного існування України більшість істориків продовжувала перебувати в рамках ортодоксально-марксистського дискурсу (інший їм був просто невідомим і на той час недоступним), будь-яка праця, присвячена становленню нації, була приречена на «модерністську» тональність. Згодом, коли інтелектуальні контакти із Заходом розширилися, з’явилися можливості для формування неортодоксально-марксистських підходів, а також тих, що не належали до марксистської традиції, але залишалися в рамках модерністських інтерпретацій. «Інтелектуальний імпорт» здійснювався як за рахунок запозичень аналітичних схем, так і завдяки безпосередньому вторгненню науковців із Заходу в український інтелектуальний простір (про що ми вже згадували). /281/
Перше академічне дослідження, безпосередньо присвячене становленню української нації, у цьому відношенні було показовим. Його автори — Валерій Смолій та Олександр Гуржій 31 — наголошували, що в їхній праці «використано традиційний понятійний апарат, прийнятий більшістю вчених країни. Автори виходили з того, що народність є продуктом феодального способу виробництва, і її характеризують такі ознаки, як спільність мови, території, господарства й культури, а також наявність певних рис характеру господарських зв’язків, етнічна самосвідомість. У процесі переходу від феодалізму до капіталістичного ладу ці ознаки кристалізуються і стають визначенішими, наповнюються ширшим якісним змістом, тобто народність переростає у вищу етносоціальну спільність, якою є нація» .
Як бачимо, аналітична схема була цілком традиційною для української радянської історіографії: побудована на класовому підході, принципах економічного детермінізму з елементами «формаційної телеології» й використанням стандартного визначення «нації», обов’язкового для всіх, чия інтелектуальна біографія включала вивчення курсу під назвою «науковий комунізм». Нетрадиційною була тема: формування української нації розглядалося як самостійна наукова проблема (автори, до речі, згадали про свого попередника К. Г. Гуслистого, який наприкінці 1960-х років намагався розробляти проблему націогенези українців у рамках офіційної методології). Незвичним було й те, що цю проблему аналізували «офіційні» історики: певною мірою це взагалі була «відповідь» паранауковим версіям, що почали катастрофічно множитися з початку незалежного існування України. Певні елементи нового можна було знайти і в авторських підходах. Зокрема, автори визнавали багатовимірність і суперечливість економічних та суспільних процесів, що призводили до формування нації, яке, за твердженням авторів, було «процесом складним і довготривалим». Звідси робився висновок про недоцільність визначення часового проміжку, в рамках якого цей процес «коливався». Це не завадило авторам визначитися із «хронологічними рамками» і зійтися на тому, що формування української нації відбувалося упродовж кількох етапів у XVII—XIX ст. — тобто, якщо користуватися термінологією, на той час ще невідомою більшості українських істориків — у рамках ранньомодерної й модерної доби. /282/
Як уже згадувалося вище, львівський дослідник Я. Грицак зробив першу спробу «реформулювати» новітню (модерну) історію України в руслі західних концепцій націогенези. Він вважає, що можна говорити про існування двох різних типів націй — «домодерних» і «модерних» (саме це, на його думку, є причиною непорозумінь між «примордіалістами» і «модерністами»). Відповідно, коли йдеться про формування «модерної» української нації, слід аналізувати процеси, що розгорталися в XIX—XX ст., коли ж ідеться про «домодерну» чи «ранньомодерну» націю — мова має йти про XVI—XVII ст. Посилаючись на відповідні міркування І. Лисяка-Рудницького та Я. Ісаєвича, Я. Грицак вказує на такий варіант, у якому елементи примордіалістської моделі узгоджуються з модерністською версією: українська історія (як історія становлення нації) вкладається в загальноєвропейський контекст. Відповідно «церковні рухи і козацькі війни XVI—XVII ст. є українськими аналогіями (очевидно, аналогами. — Г.К.) загальноєвропейського процесу виникнення нової форми колективної ідентичності — національної свідомості, а національне відродження XIX ст. — трансформації відповідно до нових умов та поширення цієї свідомості серед мас» 33.
Такий підхід, як теоретичну конструкцію, можна вважати цілком виправданим. Проте, якщо довести його до логічного завершення знов-таки на рівні «теоретичних міркувань», можна згадати, що ідеологія церковних рухів та козацьких воєн XVI—XVII ст. містила певні міфологеми, що будувалися на апеляціях до історичного минулого. Звідси можна перейти до ідеї про «естафету еліт» від Київської Русі до польсько-литовської доби, звідти — до козацької доби, від неї — до «національного відродження» XIX ст. тощо. Іншими словами — реконструювати звичну схему «перетікання» української історії, яка навдивовижу нагадуватиме вже відому схему «народницької» школи, щоправда, сформульовану в інших термінах. Утім, зауважимо, що Я. Грицак не пропонує такого варіанта «рефлективної історії», а пропозиція І. Лисяка-Рудницького щодо аналітичного поділу на модерні і домодерні нації, пропагована Я. Грицаком, виглядає цілком слушною, тим більше, що в «домодерні» чи «ранньомодерні» часи термін «нація» вже існував у суспільному лексиконі, побутував у суспільній свідомості еліт. А це, у свою чергу, висуває на передній план питання — якою /284/ була ця свідомість і чи була вона «національною»? І якщо ми характеризуємо її як «національну», який зміст ми вкладаємо в це поняття?
http://vkontakte.ru/id18182352
|
| |
| |
Головна 
