| Ekzor | Дата: Субота, 19.05.2012, 17:11 | Повідомлення # 1 |
 Гетьман
Група: Адміністратори
Повідомлень: 1418
Статус: Offline
| В радянські часи термін “українське відродження” та його зʼясування у історіографії не вживався. З утвердженням в СРСР тоталітарної державної системи потрапила під сувору заборону сама проблематика історії українського національного руху, який, власне, й становив основу того явища, що його найвидатніші класики української історіографії XX ст. Михайло Грушевський, Дмитро Багалій, Дмитро Дорошенко, Іван Крипʼякевич назвали українським відродженням. Саме вони увели в науковий обіг це поняття, розуміючи його як комплекс подій і явищ кінця XVIII – початку XX ст., повʼязаних із поширенням масового національного самоусвідомлення, пожвавленням і піднесенням національного руху, розвитком усіх галузей культурного життя українців. Можливо, й події нашої сучасності майбутні історіографи визначатимуть як ще одне українське відродження чи його початок. У кожному разі варто надати їм цю можливість, з огляду на випробувану теорію дистанції : велике бачиться на відстані. Адже й названі нами корифеї історіографії уже з височини завершеного XIX ст. побачили в ньому сторічний процес українського відродження.
Ще пізніше, уже в другій половині XX ст., українсько-діаспорний учений Іван Лисяк-Рудницький уточнив його хронологічні рамки, розсунувши їх, так би мовити, вниз і вгору поза календарним XIX ст. Це він увів у науковий обіг поняття “українське XIX століття” для позначення періоду від кінця української козацької державності (80-і рр. XVIII ст.), що в історичній памʼяті народу залишилася під назвою “Гетьманщина”, до початку Першої світової війни 1914-1918 рр.
Словом, українське національне відродження М. Грушевський сприймає з точки зору народницької перспективи як процес зближування української інтелігенції зі своїм народом, який постає носієм національного елементу. Саме народна мова, на думку дослідника, «вирішила долю українського відродження. Почавшись на ґрунті мови та літературної творчості, зближення української інтелігенції з народом не обмежувалось лише літературною діяльністю, а поступово вело її до розуміння політичних та соціальних умов народного життя3.
Д. Дорошенко розумів українське національне відродження як «національний рух» або «літературно-національний рух». Щодо початкових етапів цього руху, то він був «чисто ідейним рухом», представником і носієм якого була панівна верства українського суспільства - дворянство. Батьківщиною українського національного відродження Д. Дорошенко вважав Лівобережну Україну з її історичними традиціями та почуттям місцевого патріотизму. Правобережна Україна з її спольщеним дворянством «не брала участі в цьому відродженні», а навпаки, стала «тереном відродження польської державно-національної ідеї»5. Наприкінці XIX ст., коли виникає ідеологія українського націоналізму, національний рух (відродження в Україні) набуває, за Д. Дорошенком, нового, громадсько-політичного сенсу.
Якщо для українських радянських істориків проблема національного відродження протягом десятиліть була своєрідним ідеологічним табу, більш того, політично небезпечною, то зарубіжні українські дослідники, навпаки, розглядали цю проблему у широкому історико-соціологічному розумінні, в контексті націо-творчих процесів та формування національної ідеології. Так, американський дослідник Роман Шпорлюк вважає, що національне відродження — «це усвідомлення себе, етносу як нації, як дійової особи історії і сучасного світу». Батьківщиною українського національного відродження Р. Шпорлюк називає колишню Гетьманщину, яка мала «найкращий потенціал, володіла відносно кращими передумовами для формування національного руху», де ще зберігалася пам'ять про політичні права та державний устрій. Сучасний канадський дослідник Павло Магочий характеризує національне відродження в Україні за допомогою таких понять як «національний рух», «націоналізм»: «Оскільки українці були бездержавним народом, який жив у Російській та Австрійській імперіях, їхнє національне відродження впадає в категорію натхненного інтелігенцією націоналізму». По-перше, декларуючи принцип деідеологізації (марксистської чи націоналістичної), П. Магочий наголошує тим самим на сцієнтистських підходах до проблеми українського національного відродження. По-друге, він прагне розглядати українське відродження у контексті історії слов'янських відроджень.
Друге національне відродження в Україні припадає на XIX ст. Причому в інтерпретації І. Лисяка-Рудницького XIX ст. постає як «довге» XIX ст.: «як окремий період української історії XIX ст. тривало приблизно від 1780-1790 років до 1914 р.»2. Центральну проблему новітньої української історії XIX ст., на думку історика, становлять націотворчі процеси, тобто «перетворення етнічномовної спільноти на самосвідому політичну й культурну спільноту»3. Національному рухові (національному відродженню) дослідник відводить роль каталізатора. «Першою столицею відродження» І. Лисяк-Рудницький вважав Харків. Гурток учених і літераторів, що виник навколо Харківського університету, заклав підвалини вивчення українського фольклору, впровадив народну мову до літературного вжитку.
Одним словом, визначення понять «націоналізм», «українське відродження», «національне відродження» непроста річ. Багатозначність цих термінів відбиває складний характер українського націотворчого процесу в його соціально-політичному, ідеологічному та психологічному вимірах. Українське національне відродження (або націоналізм у широкому розумінні слова) становить багатогранний соціокультурний феномен: це водночас національна свідомість, принцип національної державності та національно-визвольний рух.
http://vkontakte.ru/id18182352
|
| |
| |
Головна 
