| Ekzor | Дата: Субота, 19.05.2012, 17:10 | Повідомлення # 1 |
 Гетьман
Група: Адміністратори
Повідомлень: 1418
Статус: Offline
| Західна Україна в результаті трьох поділів Польщі (1772 р., 1793 р., 1795 р.) опинилася під владою Австро-Угорщини. З початку XIX ст. на захоплених землях починає зростати український національно-визвольний рух. Український національно-визвольний рух був викликаний: • зростанням феодального гніту в складі Австро-Угорщини (збільшення феодальних повинностей селян), • суворим бюрократично-поліцейським режимом; • зростанням національного гніту (заборона на викладання української мови в школах і культурно-громадських установах, насадження німецької мови, прагнення Австро-Угорщини асимілювати українське населення та ін.). Піонерами національно-визвольного руху в Галичині були: • Іван Могильницький — священик м. Перемишля, який у 1816 р. за підтримки єпископа М. Левицького організував «Клерикальне товариство» з метою поширення в селянському середовищі релігійних текстів українською мовою. • у 1832 р. у Львові організовано громадсько-культурне об’єднання «Руська трійця». Засновниками його були М. Шашкевич, Я. Головацький, І. Вагилевич — студенти Львівського університету й одночасно вихованці греко-католицької духовної семінарії. Своєю метою вони ставили боротьбу проти соціального, політичного та духовного гноблення української землі, підняття української самосвідомості через поступове перетворення побутової української мови на літературну, знайомство з історією та традиціями українського народу. Вони видрукували написані в дусі романтизму альманах «Зоря» (через цензуру не вийшов у світ) і «Русалка Дністрова», де поміщали історичні статті про подвиги козацтва, С. Наливайка та інших героїв народних повстань, а також українські пісні, народні перекази і т. п. «Русалку Дністрову» високо оцінили Т. Г. Шевченко та І. Франко, а австрійський уряд конфіскував увесь тираж. Після цього члени «Руської трійці» опублікували кілька статей за кордоном (у Лейпцигу та ін. містах), де засуджували феодальні порядки, цензуру, національний гніт у Галичині.
Ідентифікуючою ознакою процесу національного відродження в українських землях була його лінгво-центрична спрямованість. Інтерес до мови в українській культурній традиції живила практика церковної проповіді та релігійно-літературно-публіцистичної полеміки серед українських інтелектуалів доби першого національного відродження. З тих часів зберігався «розподіл» мови на книжну та простонародну мову. Поряд з почавшимся від творів І. Котляревського, Г. Квітки та ін. процесом стандартизації української мови, розгорталася й дискусія довкола її статусу та майбутнього. У працях М. Максимовича, О. Бодянського, І. Срезневського стверджувалася думка про самобутність і окремішність української мови, її статус мови, а не говірки будь-якої слов'янської мови (російської, польської, білоруської). На Галичині проблема мови стає «життєвим нервом» аж не усе XIX ст. (М. Грушевський). В західних українських землях питання мови тісно перетиналося з проблемою національної ідентичності, що знайшло відображення в організації системи освіти та шкільництва. У 20-х роках XIX ст., коли під впливом пропольського елементу віденський уряд почав вводити польську мову в початкових школах, це викликало протест з боку свідомої української інтелігенції. Серед галицьких філологів виникає дві течії: 1) прихильників народної мови й 2) прибічників книжної традиції, тісно пов'язаної з ідеєю єдності з російським народом.
Наступна риса українського національного відродження зумовлена самобутніми формами духовного, культурно-громадського життя бездержавних народів. За браком легітимних форм існування літературні та наукові починання, духовні шукання української інтелектуальної еліти мали вигляд стихійних об'єднань, літературно-просвітницьких та науково-політичних гуртків. гурток митрополита Євгенія Болховітінова у Києві 1820—1830 рр. гурток вихованців уніатської духовної семінарії у Львові, більш відомий під назвою «Руська трійця», врешті політичне товариство кирило-мефодіївських братчиків. З часом гуртки творчої інтелігенції перетворюються на справжні розумові осередки, організаційні об'єднання діячів української науки та літератури. Найбільш відомі серед них редакційні гуртки довкола часописів «Основа», «Киевская старина». Важливу особливість українського національного відродження становить певна динаміка відродженського руху. Періоди толерантності та піднесення чергуються з періодами занепаду національного руху. Періоди піднесення припадають на кінець 1840 рр. у Наддніпрянській Україні та Галичині, що було пов'язане з виникненням першої політичної організації українства - Кирило-Мефодіївського братства, подіями 1848 р. у західних українських землях (скасуванням кріпацтва, виборами до віденського парламенту, початком галицько-руської періодики). Знаменною подією 1848 р. стало проведення першого з'їзду галицько-руських діячів (який не без гумору називали «з'їздом ста галицьких вчених»), внаслідок чого була заснована «Галицько-руська Матиця» на зразок чеських та хорватських, призначення якої полягало в тому, щоб бути осередком просвіти та письменства, видавати підручники для шкіл. При Львівському університеті відкрито кафедру південноруської мови на чолі з професором Я. Головацьким. У школах введено студіювання українською мовою. Період 1870—1876 рр. характеризувався новим піднесенням українського руху, здебільшого у Наддніпрянській Україні. Виникнення студентських громад, інтелектуального середовища довкола Південно-Західного відділу Російського географічного товариства у Києві, який на той час зробився справжнім «осередком української думки та науки» (І. Франко). Велике значення для самоствердження українства мало утворення національного театру завдяки зусиллям М. Кропив-ницького. Пожвавлення відчувалось також у науковому та літературному житті Галичини. Створене у 1873 р. Товариство ім. Т. Шевченка на початку 1890-х років переживає «друге народження», коли під проводом молодого професора М. Грушевсь-кого воно перетворилося за своїм науковим і кадровим потенціалом на справжнє національне товариство на зразок європейських академій наук. Характерною ознакою українського відродження є наявність двох типів національної свідомості, що було досить поширеним явищем у поліетнічних країнах, як-от: Російська та Австрійська імперії. В різних українських землях, як вважає проф. А. Кап-пелер, панували й різні типи національної свідомості. В підросійських землях, де уряд проводив репресивну політику, сприятливу асиміляційному впливові російського суспільства на українство, більшість української інтелігенції дотримувалась принципу подвійної лояльності. В західноукраїнських землях, навпаки, в структурах мислення національної інтелігенції переважало почуття виключної ідентичності1.
http://vkontakte.ru/id18182352
|
| |
| |
Головна 
