| Ekzor | Дата: Субота, 19.05.2012, 16:40 | Повідомлення # 1 |
 Гетьман
Група: Адміністратори
Повідомлень: 1418
Статус: Offline
| Російська імперська політика щодо України була спрямована в русло русифікації. Вона охопила всі сфери економічного, політичного і культурного життя краю, провадилася цілеспрямовано, жорстоко. При цьому застосовувався увесь арсенал засобів її здійснення.
Кінець XIX — початок XX ст. характеризувався якісними змінами в промисловому розвитку як у Європі в цілому, так і в Російській імперії. З розвитком промисловості на території України розвивається містобудування, і міста заселяються робітниками з інших регіонів. Така політика проводилася виключно з метою русифікації. Надзвичайно високий рівень русифікації спостерігався у великих промислових центрах. За переписом 1897 р., в Києві з 244 723 чол. 54,4 відсотка становили росіяни і лише 22,1 відсотка українці, в Одесі частка українського населення ледве досягла 16 відсотків. Такою самою була частка українства в промислових центрах Донбасу та на Півдні України.
Царат переслідував мету захоплення земельного фонду України. Початок експансії російського дворянства належить до часів царювання Катерини II. Саме вона своєю царською милістю щедро заохочувала російське дворянство, даруючи йому в довічне користування українські землі. Із запровадженням кріпосного права це дворянство ставало міцною опорою царизму в Україні.
Добре розуміючи, що основою піднесення національної самосвідомості народу є освіта, царат найбільш активну нищівну політику зосередив саме в цьому напрямі. Навіть якщо зважати на те, що царизм проводив політику насаджування невігластва серед громадянства всієї імперії, то навіть на такому тлі Україна мала вигляд неписьменної нації. Всеросійський перепис 1897 р. засвідчив, що письменних серед росіян було 32,4 відсотка, поляків — 40,6, євреїв — 39, а серед українців — лише 13 відсотків. За такої низької частки письменних серед українства царат продовжував знищувати українську школу та тримав народ у неуцтві й темноті. Цьому було підпорядковане законодавство царату. Так, 18 липня 1863 р. з'явився циркуляр міністра внутрішніх справ П. Валуєва про заборону української мови. Він у категоричній формі стверджує, «що ніякої окремої малоруської мови не було, немає і не може бути, і що наріччя їх, яке вживається простолюдом, є та ж російська мова, тільки зіпсована впливом на неї Польщі». Після валуєвського циркуляра мовні репресії царату посилюються. У 1875 р. створюється комісія, мета якої — припинення українофільської пропаганди, небезпечної для імперії, і видання літератури, а також перевезення в Росію книг українською мовою із-за кордону. На основі матеріалів комісії в 1876 р. з'являється Емський указ. Олександра II про заборону ввезення українських книг із-за кордону та друкування нот українською мовою. Для остаточного знищення української мови в 1895 р. було заборонено українські книги для дітей та викладання рідною мовою в початкових школах.
Антиукраїнська імперська політика тривала і на початку XX ст. Хоча в 1906 р. Емський указ у зв'язку з революційними подіями було скасовано, проте це скасування відбулося лише на папері. На практиці навіть російська інтелігенція не визнавала української мови. Після поразки революції в 1908 р. указом Сенату культурну і просвітню діяльність в Україні було визнано шкідливою.
Русифікаторська політика царату поширювалася на громадські організації — громади, «Просвіти», товариства, братства, гуртки, клуби, бібліотеки. Під тиском реакції припиняли свою видавничу та пропагандистську роботу найпоширеніші організації — громади, а їх організатор М. Драгоманов змушений був емігрувати до Женеви, де почав видавати журнал «Громада». В цьому журналі, що став рупором поневоленої України, із-за кордону М. Драгоманов виступав проти абсолютистського режиму в Росії з його анти народністю, особливо відносно національних меншин. Драгоманов був палким поборником думки, що справедливий лад запалу є тільки тоді, коли Росія буде перебудована на засадах вільної федеративної спілки. Гостро критикуючи русифікаторську політику в Україні, він стверджував, що кожний народ має право на вільний розвиток своєї мови й культури. Характеризуючи діяльність М. Драгоманова в еміграції як публіциста й видавця брошур чи як учасника міжнародних наукових або політичних з'їздів, варто наголосити, що це був відданий захисник соборних прав України Звичайно, реакція на батьківщині не давала змоги виступів, які він міг дозволити собі в Швейцарії чи Франції. Єдине, що було можливе за тодішніх обставин, — це збереження і поширення української культури і науки. Емігрували за кордон і такі яскраві особистості, як С. Подолинський, М. Зібер, Ф. Вовк, щоб вільно працювати для української справи. Переслідувалися науковці, літератори, живописці, актори. Змушені були працювати в еміграції чи нелегально В. Винниченко, С. Єфремов, М. Грушевський, Б. Грінченко.
Отже, на межі XIX—XX ст. Україна була розчленована як в географічному, так і політичному відношенні між двома імперіями. Перебуваючи на різних рівнях політичного розвитку, Російська та Австро-Угорська імперії проводили колоніальну політику щодо українства на підконтрольних їм українських територіях.
http://vkontakte.ru/id18182352
|
| |
| |
Головна 
