| Ekzor | Дата: Вівторок, 08.05.2012, 08:50 | Повідомлення # 1 |
 Гетьман
Група: Адміністратори
Повідомлень: 1418
Статус: Offline
| Значною в народному господарстві Радянського Союзу була частка України. Протягом 1937— 1940 рр. видобуток вугілля зріс на 23 млн. т., потужність електростанцій — на 0,6 млн. кВт"год, металургія республіки давала країні мільйони тонн чавуну, сталі, прокату. В 1,7 раза збільшила випуск продукції машинобудівна промисловість. Тільки харківський верстатобудівний завод виробляв верстатів більше, ніж усі заводи дореволюційної Росії. На проблемах інтенсифікації розвитку базових галузей індустрії була зосереджена увага багатьох учених республіки. Так, науковці створеного в 1939 р. інституту гірничої металургії АН УРСР розробляли проблеми виробництва високоякісної сталі, вчені Інституту хімії АН УРСР — технологію одержання чистого алюмінію та міді, академічного інституту електрозварювання — високопродуктивного автоматичного зварювання під флюсом та ін. Проте напередодні війни давалися взнаки наслідки військово-комуністичного штурму перших п'ятирічок. Через диспропорцію у розвитку металургії простоювали прокатні стани й ливарні цехи, отже, оборонна промисловість недоодержувала металу. Вживалися не тільки технічні, а й жорсткі адміністративні заходи для нарощування вуглевидобутку, вдосконалення організації машинобудування тощо. Але наслідки були не такими, як очікувалося. Величезною перешкодою у зміцненні індустріального потенціалу країни були репресії проти технічних спеціалістів та організаторів промислового виробництва, що продовжувалися й напередодні війни. В 1940 р. на Макіївському металургійному заводі, наприклад, залишилося лише два дипломованих інженери і 31 технік. Зміцненню обороноздатності країни заважала й наявність багатьох невирішених проблем у сільському господарстві. Високі темпи індустріалізації створювали, з одного боку, умови для забезпечення сільськогосподарського виробництва технічними засобами, а з другого — значною мірою здійснювалися за його рахунок, що, поряд з насильственими методами колективізації, призвело до помітних втрат, дезорганізації усього життя села. До всього в 1939 р. колгоспників позбавили значної частки їхніх присадибних ділянок. З метою підготовки для народного господарства кваліфікованих робітників у 1940 р. було організовано, систему підготовки трудових резервів. Трудящих переведено на 8-годинний робочий день і 7-денний тиждень, вживалися заходи щодо зміцнення трудової дисципліни на підприємствах та в установах, поміж них і антидемократичного характеру. Одним із таких кроків був Указ Президії Верховної Ради СРСР від 26 червня 1940 р. про боротьбу з порушниками дисципліни, дезорганізаторами виробництва. Для його виконання використовувалися ідеологічні засоби та найширше — адміністративні й каральні методи. Керівництво країни визнало за доцільне використання примусової праці.
Оборонні бої, що їх, стікаючи кров'ю, вела Червона армія, вимагали протягом стислого часу здійснити необхідні заходи для переведення економіки, як і всього життя народу, на воєнні рейки. Нацисти сподівалися, що воєнні невдачі деморалізують населення, призведуть до розвалу СРСР. Проте цього не сталося. До перебудови економіки на воєнний лад жорсткими методами було залучено все працездатне населення, зміцнювалася дисципліна та громадський порядок. Але за умов розгулу беззаконня цей цілком природний для періоду війни захід набув характеру масових, кривавих і до всього часто необгрунтованих масових розправ над усіма "підозрілими" у прифронтових районах. Першими жертвами беріївців ставала політично активна інтелігенція, до якої органи завжди мали особливий рахунок. Перед тим, як залишити Дрогобицьку область, органи НКВС вбили багатьох діячів освіти та інших інтелігентів. Уже через тиждень після початку війни всі підприємства так чи інакше було переведено на виконання замовлень фронту. Необхідні зміни було внесено в управління господарством. Поряд з посиленням централізації •у верхніх ешелонах влади деяке поширення дістали права місцевих керівників підприємств, а також відповідальних працівників органів влади. Машинобудівні підприємства Харкова і Києва, Одеси і Сум, Запоріжжя і Дніпропетровська почали випускати або ремонтувати танки, бронепотяги, міномети. Робітників, селян, службовців було закріплено за їхніми робочими місцями, відпустки заборонялися. За самовільне залишення підприємства люди оголошувалися дезертирами і засуджувалися на строк від 5 до 8 років. Робоче місце біля верстата, на комбайні, в лабораторії прирівнювалось до бойового поста солдата на фронті. За почином київської молоді до роботи на оборонних підприємствах замість тих, хто був мобілізований до армії, стали багато тисяч студентів і учнів шкіл, жінок-домогосподарок. Чимало ветеранів праці змушені були повернутися на підприємства. За складних умов провадилися збір урожаю і виконання державних поставок. На лани вийшли всі, хто міг працювати. І тут попереду були сільські жінки та дівчата, які часто ставали трактористками і комбайнерами. У перше воєнне літо селянам вдалося зробити те, що в мирний час уявлялося неможливим. Зокрема, темпи збирання хліба в тилових районах у 2—3 рази перевищували довоєнні. Внесок у переведення народного господарства на воєнні рейки робили й працівники української науки і культури. Науковці Академії наук, викладачі технічних вузів допомагали працівникам оборонних підприємств. Непримиренність до німецьких агресорів, готовність до самовідданої боротьби за рідну землю прищеплювали народу письменники, композитори, художники.
http://vkontakte.ru/id18182352
|
| |
| |
Головна 
