| Ekzor | Дата: Вівторок, 17.01.2012, 18:39 | Повідомлення # 1 |
 Гетьман
Група: Адміністратори
Повідомлень: 1418
Статус: Offline
| Повоєнний період в історії архівної справи в Україні повязании насамперед з відбу-
довою архівів, їх приміщень, з включенням до Державного архівного фонду України архівних документів Закарпатської (1945) та Кримської (1954) областей, з розширен¬ ням підготовки в республіці архівістів, відкриттям кафедри архі¬ вознавства в Київському державному університеті імені Т. Шевченка (1944). Суттєвих змін зазнала архівна система УРСР.З одного боку, залишалося повне підпорядкування та підконтрольність архівної системи тоталітарному режимові, що при¬зводило до засекречування архівів і архівних фондів, кадрових ерестановок. З другого боку, після смерті Сталіна відбувався процес деякої лібералізації архівів, розширення доступу до них, розгортання наукових функцій архівних установ, встановлення міжнародних зв'язків українських архівістів. На розвиток ар¬хівної справи цього періоду впливали зміни у суспільно-полі¬тичному, науковому та культурному житті республіки. В період так званої хрущовської відлиги (з середини 1950-х років) вжи¬валися заходи щодо розвитку основної функції архівів - задо¬волення потреб суспільства у ретроспективній інформації, по¬ліпшення зберігання і використання архівних матеріалів. По¬ становою Ради Міністрів УРСР від 18 квітня 1956 р. "Про заходи по впорядкуванню режиму зберігання і кращому використанню
архівних матеріалів міністерств і відомств Української РСР" Уряд дозволив публікацію і "всебічне використання архівних ма¬теріалів, вказавши на потребу видання путівників, описів та ог¬лядів фондів"26. Ця постанова дублювала відповідний союзний документ, підготовлений під егідою ЦК КПРС, засвідчувала посилення впливу партійно-адміністративних органів на політику і характер роботи архівних установ.
Путівники держархівів УРСР, видання яких започатковано наприкінці 1950-х років, досить неповно відбивали склад і зміст документів архівного фонду республіки. Багато архівних фондів залишалися засекреченими. Критерії засекречування визначали партійні і державні інстанції, від яких залежали архіви. Відтак встановлювалася тотальна цензура на видання збірників доку¬ментів, підготовлених архівами, контролювалася діяльність ви¬давництв. Науково-дослідна діяльність архівних установ зазна¬вала ідеологічного впливу.
Поряд з державним архівним фондом зміцнювався архівний фонд КПРС. На 1959 р. в УРСР існувало 25 обласних партархівів та Партійний архів Інституту історії партії при ЦК КПУ (зго¬дом - Архів ЦК компартії України, що проіснував до серпня 1991 р.). У 1966 р. система партархівів отримала нормативне оформлення. Секретаріат ЦК КПРС затвердив "Положення про Архівний фонд КПРС", яке закріплювало паралельне існування двох архівних фондів.
У червні 1960 р. архівні установи республіки було передано з системи органів МВС УРСР у відання Архівного управління при Раді Міністрів УРСР. Перепідпорядкування архівів не при¬вело до радикальних змін в архівній галузі. Архівне управління опинилося в могутній структурі партійно-бюрократичного апа-рату і йому відводилися здебільшого контрольно-наглядові та ідеологічні функції.
У 1960-1970-х роках значна увага приділялася поліпшенню умов зберігання документів, будівництву нових архівосховищ, формуванню документальної бази державних архівів, створенню системи науково-довідкового апарату, науково-дослідній і архео¬графічній роботі архівних установ. Результатом широкої програ¬ми будівництва нових і реконструкції існуючих архівних примі¬щень стало введення в експлуатацію (на 1978 р.) 11 нових і 6 ре¬конструйованих будинків держархівів, у тому числі комплексу споруд центральних державних архівів УРСР у Києві.
Нові підходи спостерігалися у формуванні документальної бази архівів. Вони комплектувалися науково-технічною докумен¬тацією (1969 р. у Харкові було створено Центральний держав¬ний архів науково-технічної документації УРСР), документами особового походження, кінофотодокументами, звукозаписами.
З середини 1950-х років архівні установи УРСР залучалися до міжнародного співробітництва (1956 р. Україна стала чле¬ном Міжнародної ради архівів), брали участь у міжнародних конгресах архівістів, конференціях, "круглих столів" архівів (XVI міжнародна конференція відбулася 1975 р. у Києві).
Процеси лібералізації архівів в умовах партійно-бюрократич-ної системи проходили надто повільно. Широкі кола громад¬ськості домагалися розширення доступу до архівів. Прагнення до змін в архівній системі, її демократизації, яке стало наростати з середини 1980-х років, пов'язане з "горбачовською перебудо¬вою" та усвідомленням архівістами своєї ролі в суспільстві. Саме "знизу" посилювались вимоги докорінних перемін в архівній галузі, приверталась увага до невідкладних потреб архівних ус¬танов. З цією метою у березні 1991 р. вперше в історії української архівістики було засновано Спілку архівістів України - неза¬лежну самостійну громадську організацію, яка об'єднала архі¬вістів державних і відомчих архівів, учених, працівників куль¬тури та краєзнавців.
Архівне будівництво в радянській Україні, як і в інших союз¬них республіках, перебувала в кризовому стані. Строга центра¬лізація та бюрократизація управління архівною справою, під¬порядкування діяльності архівів партійній ідеології, витіснення архівів на периферію суспільного життя, заміна частини висо¬кокваліфікованих фахівців-архівістів партійними функціонера¬ми, обмежений доступ до ретроспективної інформації, ізоляція архівів від зарубіжних архівних процесів - такі ознаки, харак¬терні для радянського архівного будівництва, привели до кризо¬вої ситуації. Назрівала об'єктивна необхідність вироблення нової стратегії і тактики архівного будівництва на нових демо¬кратичних засадах.
http://vkontakte.ru/id18182352
|
| |
| |
Головна 
