Найактивнішим істориком книги серед членів Одеського товариства історії та старожитностей був, безумовно, Микола Ничипорович Мурзакевич, директор славнозвісного Рішельєвського ліцею, керуючий Одеським учбовим округом, один з організаторів товариства і редактор перших 12 томів його "Записок". Саме йому належить найбільша кількість супровідних статей, в змісті яких помітні елементи історико-книгознавчих відомостей. Так, кілька опублікованих в "Записках Одеського товариства історії і старожитностей" грамот, актів, рукописів, знайдених в архівах офіційних установ та приватних осіб Бесарабії, мають супровідні статті, написані М. Мурзакевичем [16]. Якщо супровідна стаття має предметом дослідження рукописну пам'ятку, повідомляються обставини знахідки рукопису, обсяг, особливості оформлення, наявність оправи, стан збереженості. При наявності відомостей про час створення рукопису та автора, ці факти також повідомляються, якщо ж автор рукопису є історичною особою, то повідомляються обставини його життя. Слід відзначити, що М. Мурзакевич свої історико-книгознавчі нариси створював завжди за чіткою схемою, уникаючи зайвих подробиць і по можливості подаючи усі необхідні відомості, а також завжди відзначаючи мету публікації тексту.

Діяльність Одеського товариства історії та старожитностей із збереження пам'яток вітчизняної книжкової культури, як уже було відзначено вище, включала також і заходи щодо збереження рукописів та стародруків. Величезну роль у цьому відіграло заснування у 1840 р. музею товариства. У 1858 р. до нього було приєднано міський Музей старовини, заснований раніше (у 1825 р.). В фондах цього музею було зібрано значну кількість документів, у тому числі й пам'яток книжності, які були предметом дослідження багатьох членів товариства.
Із тематики історико-книгознавчих та бібліографічних досліджень, здійснених науковцями Одеського товариства історії та старожитностей, можна зробити висновок, що предметом вивчення була саме книга як пам'ятка культури. Членами товариства досліджувалися рівною мірою грецькі, єврейські, перські манускрипти, слов'янські рукописи та стародруки різних часів - тобто не робилося акценту на конфесійних чи ідеологічних засадах вивчення книги, цікавила дослідників насамперед рідкісність книги, її мистецька та історична вартість.

Так, вже у першому томі "Записок Одеського товариства історії та старожитностей" (1844 р.) було вміщено повідомлення про єврейські кодекси, знайдені у 1840 р. в бібліотеках Чуфут-Кале, Карасу-Базара, Феодосії та інших міст А. Фірковичем, вчителем-караїмом з Євпаторії. Книги було передано на збереження в музей товариства, і одразу ж вони стали предметом дослідження для німецького фахівця доктора Піннера. Результати його праці виявилися цікавими для широкого наукового загалу, і у 1848 р. Одеське товариство вирішило опублікувати це дослідження у своїх "Записках".

До першої групи опублікованих джерел віднесемо античні пам’ятки. Робота з ними велась по двох напрямках. Ще на установчому засіданні Товариства 23 квітня 1839 р. відомий одеський археолог О.Ф. Панагіодор-Никовул висловив намір зайнятись перекладом з давньогрецької мови на російську периплів описів морських плавань уздовж берегів, що були по суті практичними посібниками для мореплавців, і які торкались Північного Причорномор’я. Дослідник деякий час працював з ними і тому уже на першому засіданні (24 жовтня 1839 р.) повідомив про завершення перекладу Перипла безіменного автора (1 ст. до н.е.). На тому ж засіданні учитель грецької школи М.Г.Палеолог запропонував зробити переклади на російську або французьку мови витягів з творів античних класиків, які торкались Північного Причорномор’я. Передбачалося видати збірку матеріалів на кшталт «Memoria popyulorium» Стріттера. Протягом 1840-1845рр. він представив на засіданнях переклади десяти авторів, в тому числі Гомера, Геродота, Гіппократа, Арістотеля та ін. Проте з невідомих поки що причин він припинив роботу в цьому напрямку. Згодом М.Г.Полеолог також виявив інтерес до периплів і підключився до їх видання. Внаслідок цього спочатку – у другому томі – було надруковано перипли Безіменного автора (О.Ф. Панагіодор-Никовул), а у наступному – перипли Скілака Каріандського (псевдо - Скілака), найранішого із всіх відомих (друга половина IV ст. до н. е.) та Скімна Хіоського (обидва підготував М.Г.Палеолог) (№№11, 22, 23). Єдиним доробком у виданні античних авторів виявився витяг четвертої книги «Історії» Геродота з описанням Скіфії. Його було уміщено у статті відомого російського науковця і публіциста М.І.Надеждіна про Геродотову Скіфію, яка відкривала перший том «Записок» (№35). Переклад був авторський, а грецький текст узято з найкращого на той час оксфордського видання (1814). [11]
Велике місце в наукових пріоритетах Товариства посідало вивчення історії Криму і Кримського ханства. Історичних джерел, які б торкались історії Криму (і Північного Причорномор’я) у домонгольську добу, Товариству вдалось зібрати, а тим паче опублікувати, небагато. У червні 1844р. Д.М.Княжевич представив витяг з твору «Історія Вірменії» «батька вірменської істрії» Мойсея Хоренського (Vст.), який зробив для Товариства у Венеції Г.К. Айвазовський (брат відомого мариніста). Хоча витяг було передано до видавничого комітету, але не опубліковано. Передбачаємо, що на це могли вплинути такі обставини: 1) незначний обсяг відомостей; 2) спірність багатьох положень твору і дискусії щодо творчості автора; 3) наявність повного венеціанського видання його творів на вірменській мові (1843) та російського перекладу «Історії Вірменії» Йосипа Іоаннесова (1809). Також не дійшов до завершення проект копіювання актових матеріалів, що збереглись, як уже згадувалось, у Віденській публічній бібліотеці. Це було службове листування константинопольськіх патріархів з готфійською, сугдейською і херсонеською єпархіями у Криму (Х-ХІІІ ст.). Коли місцевий бібліотекар Милошич займався копіюванням (1848) до Відня завітав М.І.Надеждін, який на той час втратив зв’язки з Товариством. Проте він скористався колишнім членством і привласнив скопійований матеріал, що поклало край цій роботі, яка і без того велась в складних умовах революції в Австрійськії імперії. [12] Єдиним джерелом, яке побачило світ по цьому періоду, був переклад фрагменту з доробку візантійського імператора Константина VII Багрянородного (Х ст.). Переклад робив з грецької мови знавець класичних мов в Одесі старший учитель гімназії Рішельєвського ліцею М.П. Протопопов, за що його у травні 1840р. було зараховано кореспондентом Товариства. Цей уривок з історії Херсонесу було видано лише через вісім років (у другому томі, №10). Гадаємо, що причина затримки полягала в тому, що М.П.Протопопов не будучи істориком не провів спеціальної археографічної підготовки джерела до друку. Врешті воно було видано (проте як і згадані античні джерела) без науково-довідкового апарату.

«Історія про козаків» стала єдиним окремим археографічним виданням за весь час існування Товариства. Воно стало відомим серед науковців і навіть популярним серед чорноморських козаків, які прохали надіслати їм примірники книги. Такі історики як Д.І.Дорошенко, М.І.Марченко, М.А.Литвиненко, В.О.Голобуцький вказували на наукову цінність цієї археографічної публікації. Останнім часом дослідники поновили спробу джерелознавчого аналізу цих творів. [14, С.190-200]