| WARNING | Дата: Неділя, 26.05.2013, 20:27 | Повідомлення # 1 |
 Курінний отаман
Група: Користувачі
Повідомлень: 128
Статус: Offline
| Олександр Іванович Рігельман належить до помітних фігур у вітчизняній історіографії другої половини XVIII ст. Його творча спадщина включає такі праці, як «З’ясування про Кизлярську фортецю, складене у 1757 році», «Історія або оповідь про донських козаків», матеріали фольклорного характеру, а також чимало спеціальних креслень укріплень, карт, планів. Та найбільш вагомим доробком історика стала, безперечно, «Літописна оповідь про Малу Росію», в якій на основі великого фактичного матеріалу представлено панорамний зріз історичного минулого українського народу від найдавніших часів до 80-х років XVIII ст.
Перший видавець цієї книги (а вона довгий час залишалася у рукопису) О. М. Бодянський в 1847 р. писав, що ім’я Рігельмана «до цієї пори не з’являлося ще ніде як ім’я письменника, і письменника дуже допитливого, працелюбного і видатного у тому, що стосується вітчизняної історії» (Бодянский О. Предисловие // Летописное повествование о Малой России. М., 1847. С. III). Сучасний читач мало знайомий із творчістю цього автора, праці якого мають як загальнокультурну цінність, так і певне пізнавальне значення. Дане видання «Літописної оповіді про Малу Росію» має на меті зробити більш доступним основний твір історика для всіх, хто цікавиться давнім минулим України.
Як уже зазначалося, «Літописна оповідь про Малу Росію» *, рукопис якої Рігельман остаточно завершив у 1787 р., була результатом тривалої копіткої праці дослідника над питаннями української історії. Щоб краще зрозуміти й об’єктивно оцінити метод написання, історичну концепцію, пізнавальну і наукову цінність цієї книги, варто здійснити невеликий екскурс у тогочасну українську історіографію.
Як правило, історики другої половини XVIII ст., котрі займалися вивченням історичного минулого України, виявляли підвищений інтерес до політичних і воєнних подій Хмельниччини, часів Руїни, а також питань, пов’язаних з українським козацтвом. Найбільш відомі тогочасні історіографи — П. Симоновський, С. Лукомський, І. Міллер, В. Рубан, О. Рігельман у своїх творах спиралися на історичну (літературну) традицію, що склалася в Україні в попередній період. Особлива великий вплив на них мав описово-розповідний метод систематизації фактичного матеріалу, притаманний козацько-старшинським літописам та іншим пам’яткам історичної думки другої половини XVII — першої половини XVIII ст., насамперед, літописам Самовидця, Г. Граб’янки, С. Величка, «Хроніці» Ф. Софоновича, київському «Синопсису», «Короткому описанню Малоросії» невідомого автора та «Історії про козаків запорозьких» С. Мишецького. Незважаючи на розмаїття сюжетів, до яких зверталися у своїх творах дослідники, українська історіографія другої половини XVIII ст. в цілому нехтувала питаннями причинної обумовленості явищ суспільного буття, внаслідок чого вона майже не виходила за рамки популярної описовості, фактично залишаючись розповідною за формою та ілюстративною за методом використання джерел. Не дивно тому, що за основу для написання власних праць історики брали не стільки джерельні матеріали, принципи наукової критики яких на той час не були розроблені, скільки книги з історичної тематики своїх попередників. Звідси їх твори мали переважно характер компіляцій, в яких у кращому випадку діставали інтерпретацію усталені погляди на ті чи інші події. Як правило, такі праці рясніють запозиченнями з чужих творів, /9/ у них зустрічаються дослівно списані великі уривки, причому без посилання на автора.
Проте «Літописна оповідь про Малу Росію» не літопис, а типовий історичний твір другої половини XVIII ст., який відзначається яскраво вираженою компілятивністю й наявністю прямих запозичень. І це при тому, що в передмові Рігельман згадує про деякі джерела, до яких він звертався під час роботи над книгою: «Истории малороссийские две, писанные двумя неизвестными писателями» (як з’ясувалося — літописи Самовидця та Г. Граб’янки. — Авт.), київський «Синопсис» тощо. До того ж у текстуальній частині праці Рігельман епізодично робить поклики на М. Кромера, В. Татіщева, П. Шевальє та інших істориків. Незважаючи на це, в «Літописній оповіді про Малу Росію» то тут, то там виявляються запозичення із чужих творів, які Рігельман переписував з ретельністю майже копіїста, однак при цьому не вважав за доцільне називати їх авторів.
В окремих випадках, навіть коли Рігельман робив поклики на використаний історичний матеріал, з’ясовується, що насправді він мав справу не з автентичним джерелом, а скористався його обробкою, зробленою іншими істориками. Як приклад можна назвати запозичення із книги П. Симоновського «Короткий опис про козацький малоросійський народ і воєнні його діла» (1765), звідки було взято /12/ переклад записок П. Шевальє про війну козаків з поляками (Єршов А. Сторінка з українського, джерелознавства (До питання про джерела праці О. Рігельмана «Летописное повествование о Малой России) // Ювіл. зб. на пошану акад. Д. І. Багалія. T. l. C. 842). У «Літописній оповіді про Малу Росію» згаданий матеріал вміщено в уривках «Повествование французского писателя Шевальера» та «Вторая казацкая генеральная война» (Ч. І, кн. 2, розд. XIV). Однак використання Рігельманом праці Симоновського цим не обмежилося. Так, поданий на сторінках «Літописної оповіді про Малу Росію» матеріал про церемонію обрання гетьманом Кирила Розумовського (Ч. IV, кн. 6, розд. XXXIV) схожий за змістом (навіть у подробицях та дослівно) з відповідним уривком із твору Симоновського, хоча й дещо скорочений. До того ж цей автор справив на Рігельмана певний «методологічний» вплив. Це особливо впадає в око, зокрема, в таких сюжетах, як обрання на гетьманство Юрія Хмельницького, а також повторне обрання його на цю посаду; у викладі змісту Гадяцької угоди та ін. (Єршов А. Вказ. праця. С. 844 — 846).
Серед основних джерел «Літописної оповіді про Малу Росію», на основі яких описано події історії України другої половини XVII ст., з повним правом можна назвати літописи Самовидця та Граб’янки. Вдаючись до численних запозичень матеріалів із цих літописів, Рігельман від себе додав лише те, що розбив їх на невеликі фрагменти і дібрав до них заголовки. Особливо прислужився історику літопис Самовидця, текст якого він широко використав для компілятивних вставок до своєї роботи (дослівно переписав дві третини твору Самовидця). При цьому він цілеспрямовано прилаштовував матеріали згаданого літопису до обстоюваної ним ідеологічної концепції історії України. Яскравим свідченням цього є те, що у «Літописній оповіді про Малу Росію» чітко простежується тенденція до замовчування історичної самобутності українського народу і всілякого вип’ячування ролі Росії в історії України. Рігельман майже відмовляється від вживання етноніма «Україна», використовуючи натомість терміни «Мала Росія», «Росія». Він свідомо обминає і не вводить до свого твору літописний опис тих подій, які так чи інакше у невигідному світлі характеризують самодержавну владу. Водночас історик прагне підкреслити царефільські настрої серед української старшини (Дзира Я. І. Джерельна основа праці О. Рігельмана з історії України // Історіографічні дослідження в Українській РСР. К., 1969. Вип. 2. С. 167 — 173).
|
| |
| |
Головна 
