| WARNING | Дата: Четвер, 06.06.2013, 10:51 | Повідомлення # 1 |
 Курінний отаман
Група: Користувачі
Повідомлень: 128
Статус: Offline
| Національно-визвольний рух народів Індії і Китаю
Індія
Наприкінці ХIХ — початку ХХ століття Великобританія, обмежена в можливості розширити свою колоніальну імперію, значно посилює колоніальну експлуатацію Індії, яку в метрополії називали «перлиною у британській короні».
Британська Індія була країною з досить розвиненим (порівняно з іншими країнами Сходу) державно-політичним механізмом і партійно-політичною системою.
У 1885 р. створюється перша загальноіндійська буржуазно-націоналістична організація — Індійський національний конгрес (ІНК). На початку ХХ ст. у діяльності ІНК чітко визначились два напрями — ліберальний (представників цього напряму називали «поміркованими») і радикальний (радикалів називали «крайніми»). «Помірковані» були прибічниками поетапного, суто мирного переходу до незалежності шляхом поступового розширення індійського представництва в законодавчих органах влади. «Крайні» виступали за масові антиколоніальні дії та залучення до національно-визвольного руху найбідніших верств індійського суспільства. Лідером «крайніх» був Б. Г. Тілак.
Англійська колоніальна адміністрація, занепокоєна зростанням індуського націоналізму, почала демонстративно надавати підтримку індійським мусульманам з метою розпалювання ворожнечі між індуїстською і мусульманською общинами. У 1899 р. віце-королем Індії був призначений лорд Дж. Керзон, який представляв надзвичайно реакційну групу англійських імперіалістів. Він узяв курс на посилення колоніального режиму. Особливе занепокоєння колонізаторів викликав стан справ у Бенгалії, яка була провідним центром національно-визвольного руху. Тому під приводом «підвищення ефективності управління» було вирішено розділити Бенгалію на Західну і Східну. Як наслідок у Західній Бенгалії переважну більшість населення склали індуси, а в Східній — мусульмани. Таким чином Керзон прагнув потопити національний рух у релігійній і національній ворожнечі.
Національно-визвольний рух 1905–1908 рр.
Закон про розподіл Бенгалії набрав чинності з 15 жовтня 1905 р. У Бенгалії цей день був оголошений днем національної жалоби. У Калькутті — столиці Британської Індії — відбулася величезна демонстрація протесту. Її учасники присяглися добитись возз’єднання батьківщини. Розгорнулась агітація за бойкотування іноземних товарів. Створювались організації національних волонтерів, які пікетували англійські торговельні підприємства. Було висунуто гасло «свадеші» (власне виробництво), котре передбачало бойкотування англійських товарів і підтримання вітчизняних промислових і торговельних підприємств. Незабаром це гасло підхопили і в інших районах Індії.
Отже, стихійно започаткований рух свадеші, хоча й мав економічне забарвлення, став першим в історії Індії масовим загальноіндійським національним рухом. ІНК підтримав бойкотування англійських товарів як форму протесту проти розподілу Бенгалії.
Тим часом антиколоніальний рух поширювався. У багатьох містах тривали масові мітинги й демонстрації. Розпочалися страйки на промислових підприємствах, що належали англійцям. Улітку 1906 р. відбулися два великі страйки залізничників Східно-Індійської залізниці.
В умовах піднесення національно-визвольного руху англійці вирішили ізолювати від антиколоніальної боротьби мусульман. З цією метою у грудні 1906 р. за сприянням англійської адміністрації було засновано Мусульманську Лігу — другу загальноіндійську партію, що представляла інтереси всіх індійських мусульман. Керівництво Мусульманською Лігою оголосило про своє лояльне ставлення до англійської влади.
Відбувається радикалізація ІНК. Восени 1906 р. на з’їзді в Калькутті під тиском «крайніх» на чолі з Тілаком уперше в історії національно-визвольного руху Індії була сформульована вимога «сварадж» (своя влада). Вона трактувалось як самоврядування в межах британської імперії на зразок самоврядних англійських колоній (домініонів). Однак розбіжності між «поміркованими» і «крайніми» з питання залучення мас до національно-визвольного руху і можливості насильницьких дій по відношенню до британської колоніальної адміністрації залишились невирішеними.
У 1908 р. на черговому з’їзді ІНК стався розкол. Партійне керівництво залишилось у руках «поміркованих», а «крайні» вийшли зі складу ІНК.
З метою зміцнення позицій «крайніх» Тілак здійснив ряд агітаційних поїздок країною. Його виступи широко висвітлювались усією індійською пресою. Вислів Тілака «індійська конституція — це карний кодекс» став крилатим. Колоніальна влада заарештувала Тілака, щоб покласти край діяльності індійських радикалів. У липні 1908 р. він став перед судом у Бомбеї і був засуджений до 6 років каторжної в’язниці. На знак протесту проти цього вироку населення Бомбея організувало загальний політичний страйк, який тривав 6 днів — за кількістю років каторги Тілака. Після подій у Бомбеї стався спад масового руху.
Піднесення національно-визвольного руху в Індії в 1905–1908 рр. мало вплив на політику англійського уряду. У 1909 р. було запроваджено ряд нових реформ, спрямованих на стабілізацію ситуації в Індії (так звані реформи Морлі-Мінто). Зокрема, було запроваджено принцип окремих виборів для індуїстів і мусульман, збільшено кількість виборних членів у дорадчих органах при адміністрації тощо.
1911 р. новий віце-король Хардінг скасував розподіл Бенгалії, а столицю Індії перенесли з Калькутти в «більш спокійне» Делі.
Отже, на початку ХХ століття національно-визвольний рух перетворився на визначальний фактор суспільно-політичного життя Індії, на який британські колонізатори не могли не зважати.
Китай
З ХVII століття владу в Китаї зосередили у своїх руках маньчжури, які захопили країну і заснували свою імператорську династію Цін. На кінець ХIХ століття Китайська імперія втратила свою колишню могутність і перетворилася на напівколонію Заходу. Іноземні держави почали розподіл її території на «сфери впливу». Постаріла маньчжурська династія Цін уже не могла протистояти вторгненню іноземців і відстоювати суверенітет країни. Найбільш свідома частина суспільства розуміла необхідність негайних змін. У 1898 р. група китайських реформаторів зі схвалення імператора спробувала здійснити реформи, спрямовані на модернізацію Китаю. Однак через запеклий опір консервативних кіл ця спроба закінчилась цілковитим провалом.
Китай стрімко втрачав свій суверенітет. Тиск з боку іноземців посилювався. Країну заполонили католицькі і протестантські місіонери, які поширювали свою ідеологію серед китайського населення. Це викликало протест традиційного китайського суспільства. На зламі ХIХ–ХХ століть Північний Китай був приголомшений стихійним народним повстанням проти іноземців під проводом таємного товариства Іхетуань (історики часто називають його «боксерським повстанням»). Основним гаслом, що об’єднало повстанців, став девіз «Підтримаємо Цін, смерть іноземцям!». Але вигнати іноземців і відновити самоізоляцію Китаю від зовнішнього світу не вдалося: народне повстання було жорстоко придушено великими державами, а Китай зазнав нових принижень. «Боксерське повстання» розвіяло ілюзії, які ще існували в китайському суспільстві щодо могутності держави, уособленої монархією Цін. Престиж правлячої династії був остаточно підірваний. Китай зайшов у «глухий кут історії».
Революційно-демократичний рух у Китаї
На зламі ХIХ–ХХ століть формується революційно-демократичний рух. Його учасники мали на меті шляхом озброєного повстання повалити маньчжурську династію і проголосити республіку. Саме так, на їх думку, можна було відродити могутній і незалежний Китай. Визнаним лідером китайських революційних демократів став Сунь Ятсен, який тривалий час перебував в еміграції і був добре обізнаний з політичним досвідом Заходу. Він вважав, що єдиний правильний шлях виходу з кризи — поєднання традицій китайської цивілізації з нововведеннями, які прийшли із Заходу, і покладав великі надії на підтримку з боку Японії і західних держав. У 1905 р. Сунь Ятсен та його прибічники заснували в Японії революційну організацію «Об’єднаний союз». Його програма («три народні принципи») була розроблена Сунь Ятсеном. Перший принцип звучав як «націоналізм» і передбачав повалення влади маньчжурської династії та повернення влади китайському урядові. Другий принцип отримав назву «народовладдя» та означав установлення в країні буржуазно-демократичної республіки після повалення монархії. Третій принцип — «народний добробут» — мав на увазі справедливе вирішення основного для Китаю питання — аграрного. «Об’єднаний союз» розпочав підготовку антиманьчжурського повстання на півдні Китаю.
Сіньхайська революція
10 жовтня 1911 р. розпочалося озброєне повстання в одному з найбільших центрів південного Китаю — Учані. Це повстання започаткувало новий етап національно-визвольної боротьби, який історики часто називають Сіньхайською революцією (1911 р. за старим китайським календарем називався «Сіньхай»). Повстанці вигнали маньчжурських чиновників і створили революційний уряд, який вимагав зречення Цінської династії від влади і проголосив Китайську республіку. Революціонери звернулися до співгромадян із закликом повстати проти маньчжурського правління. Водночас, щоб уникнути втручання іноземців, революційна влада пообіцяла виконати зобов’язання за всіма договорами, що були підписані імператорським урядом. Країни Заходу також пішли назустріч і заявили про свій нейтралітет у конфлікті, який поглиблювався.
На заклик учанських революціонерів відгукнувся весь Китай. На початок грудня влада маньчжурів була скасована в 15 провінціях. Пекін контролював лише три північні провінції Китаю. В умовах загострення політичної кризи серед китайського населення спостерігався сплеск націоналістичного екстремізму, який іноді набував форм геноциду проти маньчжурів як народності. Імператорський уряд, утративши здатність контролювати ситуацію, звернувся по допомогу до відомого генерала Юань Шікая, китайця за походженням. Він був призначений головнокомандувачем усіма військами, а також отримав пост прем’єр-міністра. З метою уникнення подальшого поглиблення політичної кризи й збереження інституту імператорської влади 2 листопада 1911 р. була прийнята конституція, що перетворила країну на конституційну монархію.
Як досвідчений і поміркований політик, Юань Шікай виступав за подолання політичної спадщини цінського правління, китаїзацію вищих органів влади, національне примирення китайців і маньчжурів та віддавав перевагу політичним методам подолання конфлікту. Тому силові методи проти революційного Півдня він поєднував з пошуком шляхів для примирення. З його ініціативи було припинено бойові дії та розпочато переговори з революціонерами. На цих переговорах не вдалося домовитись про збереження монархії навіть у конституційній формі, але Юань Шікаю запропонували пост президента республіки після зречення Цінської династії.
Наприкінці 1911 р. з багатолітньої еміграції повернувся Сунь Ятсен, що зміцнило позиції радикального табору. У Нанкіні, що став столицею Китайської республіки, 29 грудня 1911 р. на конференції представників незалежних провінцій Сунь Ятсена було обрано тимчасовим президентом. 1 січня 1912 р. він склав присягу й офіційно проголосив Китайську республіку. Було створено її вищий тимчасовий законодавчий орган — Національне зібрання, після чого доля Цінської династії була наперед визначена.
За посередництва Юань Шікая розпочалися переговори з імператорським двором про умови зречення від влади. 12 лютого 1912 р. від імені малолітнього імператора був виданий едикт про зречення. Влада маньчжурської династії Цін була повалена.
Одразу ж після цього Сунь Ятсен, виконуючи попередні домовленості свого оточення, відмовляється від повноважень тимчасового президента і рекомендує на цей пост Юань Шікая, котрого одностайно обрало Національне зібрання. За своєю суттю цей акт добровільної передачі влади став історичним компромісом між двома ключовими політичними лідерами Півночі і Півдня — Юань Шікаєм і Сунь Ятсеном. Це на деякий час дозволило уникнути кровопролитної громадянської війни, прямого втручання іноземних держав і неминучого розколу країни.
Республіканський уряд ухвалив цілу низку прогресивних указів. Найважливішим досягненням нового режиму стало ухвалення тимчасової конституції (10 березня 1912 р.), у якій уперше за всю історію Китаю було проголошено рівність усіх громадян, право приватної власності і свобода підприємництва, основні демократичні свободи, розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову, а також передбачено створення постійно діючого парламенту. Столицею Китайської республіки на вимогу Сунь Ятсена мав стати Нанкін. Але Юань Шікай відмовився переїжджати туди і його інаугурація відбулася в Пекіні, який незабаром було проголошено столицею.
Готуючись до парламентських виборів і прагнучи консолідації всіх патріотичних сил, здатних відстояти республіканський устрій, у серпні 1912 р. Сунь Ятсен зі своїми однодумцями заснував нову партію Гоміньдан (Національна партія). На парламентських виборах Гоміньдан досяг значних успіхів і почав вимагати створення «відповідального партійного уряду».
Але Юань Шікай не збирався ділитися владою й удався до репресивних дій. За його таємним наказом був убитий гоміньданьський кандидат на пост прем’єр-міністра. Щоб домогтися зміцнення своїх збройних сил, у квітні 1913 р. без узгодження з парламентом Юань Шікай взяв велику іноземну позику. Ця акція набула великого політичного резонансу. Гоміньдан закликав народ до збройної боротьби проти режиму Юань Шікая. Але масового виступу організувати не вдалося, оскільки більшість китайського населення на цей заклик не відгукнулася. Лише деякі вірні Гоміньдану військові частини почали військову кампанію проти Юань Шікая, що одержала назву «друга революція» (липень–серпень 1913 р.). Маючи велику перевагу в збройних силах і матеріальному забезпеченні, пекінський уряд придушив виступ гоміньданівців. Сунь Ятсен та інші лідери «другої революції» були змушені емігрувати. Поразка опозиції відкрила шлях Юань Шікаю до диктатури.
Таким чином, Сіньхайска революція, національно-визвольна за своїм характером, виконала головні політичні завдання:
— ліквідувала правління маньчжурської аристократії і монархічний режим;
— проголосила республіку західного зразка — першу на той час в Азії (навіть у Європі було всього лише три республіканські уряди — у Франції, Швейцарії і Сан-Маріно);
— звільнила рабів і кріпаків у колишніх маєтках імператора й маньчжурської знаті,
— прискорила модернізацію країни.
Однак Сіньхайська революція не ліквідувала деспотію — традиційну для Китаю політичну владу, — а лише призвела до пристосування її до нових історичних умов.
Революція в Ірані і Туреччині
Іран
До початку ХХ століття Іран залишався відсталою країною, напівколонією Англії і Росії. Вища влада в країні належала шаху, що походив з династії Каджарів (правила з кінця ХVIII століття). В іранському селі, де мешкало більше половини населення, панували феодальні відносини і поміщицька сваволя. Через іноземну конкуренцію велика національна промисловість не розвивалася. У тяжкому становищі перебували ремісники, чия продукція не витримувала конкуренції дешевих іноземних товарів фабрично-заводського виробництва.
Глибока економічна й політична криза, яку переживав Іран, засилля іноземців, прогнилий державний лад, нестерпні умови життя простого народу — усе це сприяло піднесенню народного руху на початку ХХ століття. Формується потужний табір опозиції шахському режиму. Причому за обмеження шахської влади виступило й мусульманське духівництво. Воно було стурбоване зазіханням шаха на доходи церкви й проникненням у країну християнства. Тому революційний рух в Ірані розвивався під ідеологічним впливом мусульманського духівництва, під прапором ісламу.
Революція 1905–1911 рр.
Великий вплив на політичну ситуацію в Ірані мали революційні події 1905 р., що відбувалися в сусідній Росії. У грудні 1905 р. у Тегерані пройшла масова демонстрація протесту проти дій влади, що переросла в загальний політичний страйк. Її головними вимогами стали введення конституції і скликання меджлісу (парламенту). Події в Тегерані прийнято вважати початком іранської революції 1905–1911 рр. Фактично це був конституційний рух, що набув масового характеру.
Надалі хвиля повстань охопила й інші іранські міста. Під тиском народного руху, що набував розмаху, шах був змушений дати обіцянку виконати вимоги опозиції. Але ці обіцянки виявилися лише маневром реакції. Домігшись припинення масового руху в столиці, шах почав масові репресії проти його учасників.
У відповідь улітку 1906 р. здійнялася нова хвиля народного протесту. Конституційний рух набув великих масштабів. За цих умов шах пішов на поступки й оголосив про вибори в меджліс. Відкриття меджлісу відбулося в жовтні 1906 р., а в грудні його депутати затвердили першу іранську конституцію, проголосивши тим самим країну конституційною монархією (навесні 1907 р. конституція була доповнена цілою низкою важливих положень). Однак прийнята конституція майже одразу стала порушуватись урядом і його чиновниками. Тому революційний рух продовжував наростати.
Складним становищем в Ірані спробували скористатися Англія і Росія. У серпні 1907 р. була підписана англо-російська угода про розмежування сфер впливу в Ірані. Іран за цією угодою розділявся на три частини: Північний Іран (найбільш населений і заможний) залишався у сфері російського впливу, Центральний був оголошений нейтральним, а Південний визнавався сферою впливу Англії.
Спираючись на підтримку іноземних держав, шах Ірану Мохаммед Алі (ступив на престол у 1907 р.) у червні 1908 р. здійснив державний переворот. У Тегерані було уведено воєнний стан, меджліс розпущено, чинність конституції припинено.
Однак революційна боротьба на цьому не завершилася. У Тебрізі — адміністративному центрі іранського Азербайджану — почалося збройне антишахське повстання. Революціонери розпочали похід на Тегеран й у червні 1909 р. зайняли столицю. Шах Мохаммед Алі був змушений відректися від престолу на користь свого 10-річного сина, за часів правління якого було засноване регентство. Конституція була відновлена, був скликаний другий меджліс. Новий іранський уряд складався з помірковано-ліберальних діячів, що представляли інтереси великої торгової буржуазії й поміщиків.
Після деякого очікування в іранські події вирішили втрутитись іноземні держави. У 1911 р. царська Росія ввела свої війська в північні провінції Ірану, а Англія — у південні. Революційний рух був придушений. Меджліс знову розігнали. До влади на зміну поміркованим лібералам прийшли реакціонери. Ці події завершують іранську революцію.
Отже, революція 1905–1911 рр. виявилася незавершеною. Каджарська династія збереглася. Залишились недоторканними привілеї феодалів. Однак головна мета революції — введення конституційних обмежень шахського режиму — була досягнута. Іран став конституційною монархією. У роки революції зміцнили свої політичні позиції торговельна буржуазія і ліберальні поміщики.
Туреччина
На кінець ХIХ століття велика в минулому Османська імперія остаточно втратила свій колишній вплив на хід світової історії, перетворившись на напівколонію Заходу. Європейські держави оголосили Османську імперію «хворою людиною Європи» і привласнили собі право вирішувати її долю. Відбувався фактичний розділ османських територій. Боснія і Герцеговина перебували під австро-угорською окупацією, у Тунісі господарювали французи, Єгипет захопила Англія. Формально ці території залишалися у складі Османської імперії, але фактично вони перейшли під повний контроль іноземних держав. Використовуючи всі можливі засоби, іноземний капітал зайняв ключові позиції в усіх сферах турецької економіки. Це стримувало розвиток національної промисловості, де панував мануфактурний спосіб виробництва. Практично не розвивалося сільське господарство. Скрізь для обробки землі селяни використовували дерев’яну соху.
Буржуазно-революційний рух у Турції
Політична система імперії була по-середньовічному жорстокою і закостенілою. Після скасування конституції 1876 р. у країні встановився репресивний, нічим не обмежений, режим султана Абдул-Хаміда II. Період його правління (1876–1909 рр.) увійшов в історію Туреччини як час «зулюма» (гноблення).
Наприкінці ХIХ століття зароджується турецький буржуазно-революційний рух. Його визрівання мало свої особливості. У багатонаціональній імперії турки становили не більше третини її населення. Турецька буржуазна нація формувалася повільно. Буржуазія турецької національності була слабкою, переважно торговою. Це визначило її досить помірковану політичну позицію: вона не йшла далі вимоги про обмеження сваволі Абдул-Хаміда II і встановлення в Туреччині конституційно-монархічного ладу. Наприкінці ХIХ століття найбільш активною силою в турецькому буржуазно-революційному русі стала організація «Єднання й прогрес», що спиралася в основному на молоде офіцерство. Її членів у Європі називали молодотурками.
У 1907 р. у Парижі відбувся з’їзд молодотурків і буржуазно-революційних організацій інших національностей Османської імперії, що ухвалив рішення про підготовку збройного повстання з метою відновлення конституції 1876 р.
Молодотурецька революція 1908 р.
3 липня 1908 р. офіцери-молодотурки підняли повстання в Македонії. Спочатку виступили армійські підрозділи, але потім повстання підтримало й місцеве населення. 23 липня керівництво організації «Єднання й прогрес» в ультимативній формі зажадало від султана негайного введення в дію конституції 1876 р. Абдул-Хамід II, довідавшись про повсюдну підтримку заколотників, у ніч на 24 липня видав указ про відновлення конституції й призначення парламентських виборів. Це рішення султана молодотурки зустріли із захопленням й закликали народ до «відновлення порядку». Так закінчився військово-революційний переворот, який історики назвали молодотурецькою революцією.
Отже, після відновлення конституційного ладу молодотурки задовольнилися своєю перемогою. Заспокоєністю переможців спробували скористатися їхні супротивники. У квітні 1909 р. їм вдалося організувати заколот стамбульського гарнізону. На короткий час Абдул-Хаміду II вдалося повернути старі порядки і відновити свою владу в колишньому обсязі. Однак молодотурки, спираючись на вірні їм військові частини, зуміли придушити заколот і повернути собі контроль над столицею. Скликаний парламент скинув Абдул-Хаміда II. Його змінив старий і безвільний султан Мехмед V, що повинен був «царювати, але не управляти». Реальна влада опинилася в руках молодотурецьких лідерів, які посіли головні міністерські й адміністративні пости.
Молодотурки провели в країні низку реформ, з яких найважливіша стосувалася реорганізації армії, поліції й жандармерії. Але головну свою мету вони вбачали в тому, щоб відстояти цілісність імперії. Для досягнення своїх цілей вони взяли на озброєння доктрину османізму, відповідно до якої всі громадяни імперії, незалежно від їхньої національності, оголошувалися османами, а нетурецькі землі — невід’ємною частиною Туреччини. Під прапором османізму проводилося насильницьке потуреччення, відновилися погроми немусульманського населення. Найменші прояви визвольної боротьби пригноблених національних меншин жорстоко придушувалися.
Різко погіршилося міжнародне становище Османської імперії. Уже в 1908 р. Австро-Угорщина анексувала Боснію й Герцеговину. У 1911–1912 рр. Стамбул утратив свої останні північноафриканські володіння. Після Першої Балканської війни 1912–1913 рр. Туреччина втратила більшість володінь у Європі.
У січні 1913 р. група офіцерів на чолі з активним учасником революції Енвер-беєм здійснила державний переворот. Після цього молодотурецький режим став ще більш жорстким. Згубним виявилося рішення молодотурецького уряду прийняти бік Німеччини в Першій світовій війні, поразка в якій призвела до краху Османської імперії, а турецький народ поставила на межу національної катастрофи. У жовтні 1918 р., переконавшись у провалі своєї політики, молодотурецькі лідери відмовилися від влади й утекли до Німеччини, кинувши свою країну напризволяще.
|
| |
| |
Головна 
