| DANTE | Дата: П`ятниця, 31.05.2013, 13:04 | Повідомлення # 1 |
|
Ремісник
Група: Користувачі
Повідомлень: 56
Статус: Offline
| . Створення загальноарабської держави. Засновникомісламу вважається Мухаммед ібн Абдаллах (570 - 632) - виходець із роду хашим
бедуїнського ізмаїлітського племені курейш, яке складалося з десяти родів.Народився майбутній Пророк іПосланець єдиного бога Аллаха в місті Мекка в рік, коли аксуміти Абрахи
спробували завоювати Мекку, але були побиті й вигнані в Ємен. Його батьківщина Мекка являла собою один з найбільших торговельних пунктівЗахідної Аравії, центральний перевалочний пункт “дороги ладану”. Саме через
Мекку йшли на північ каравани зі шкірами, сріблом, ізюмом та фініками Аравії;
ладаном та алое Ємену; золотом і темношкірими рабами Африки; прянощами,
слоновою кісткою й тканинами Індії та шовком Китаю. Їм назустріч везли
візантійські й перські тканини та сукно, скляний посуд, зброю, цукор, предмети
розкоші, маслинову олію та зерно. Землі навколо Мекки неродючі, тому рільництва
тут не було, зате торгівля давала фантастичні прибутки, місцеве джерело
постачало питну воду, а ремесло, осіле тваринництво й процвітаюче лихварство
доповнювали картину господарського життя. Другим джерелом доходу й авторитету міста було місцеве святилище - храмЧорного Каменя Кааби, який шанувався всіма арабами. Навколо чорного базальту
метеоритного походження (головної святині Кааби) стояли зображення багатьох
язичницьких аравійських богів, тому прочани з усіх куточків Аравії, що
наводняли Мекку, теж вносили свою лепту в процвітання міста, назва якого
походить від південноаравійського слова макраб (“святилище”). На світанку середньовіччя владикою мекканського оазису було багате ймогутнє плем'я єменітів джурхум (хузай), яке заволоділо ним у результаті
великої північної експансії південноаравійських племен ІІІ - V ст. Що ж до
решти племен, які мешкали навколо (курейш, сакиф тощо), то вони жили досить
бідно за рахунок здавання внайми своїх верблюдів для караванної торгівлі або
грабування купців на “дорозі ладану” та прочан до храму Кааби. Врешті-решт
напівголодне й принижене існування курейшитам набридло, і їхній вождь Кусай
удався до хитрощів. Спочатку він обпоїв до нестями вождя хузаїтів Абу Губшана й
виторгував у нього за додаткову склянку алкоголю ключі від Кааби, а потім,
спираючися на свій авторитет настоятеля шанованого храму, зібрав усі частини
племені курейш під свою руку й вигнав джурхумітів з Мекки. Захопивши владу,
Кусай проголосив закони, побудував біля Кааби власну резиденцію й започаткував
давньомекканську курейшитську протодержаву, відновивши в Мецці владу
бедуїнів-ізмаїлітів. Відтeпер курейшити стали контролювати Каабу (релігійний
центр язичницької Аравії) й усю Мекку (один із найважливіших і найприбутковіших
центрів караванної торгівлі), що значно посилило військово-економічний,
політичний та релігійний авторитет племені, найбагатшою і наймогутнішою паростю
якого був торговельно-лихварський рід Омейядів. Мухаммед з роду Хашимітів вважався нащадком Кусая у п'ятому поколінні, бувдалеким родичем Омейядів (через спільного прапрадіда). Отже, він належав до
бедуїнської аристократії, але дитинство та юнацтво майбутнього Пророка не були
усипані трояндами. Свого батька, дрібного купця Абдаллаха, він не знав зовсім,
шести років утратив мати (Аміну), яка залишила по собі 5 верблюдів, кілька
овець та одну рабиню, а через 3 - 4 роки помер його дід Абд аль-Муталліб.
Виховав і поставив на ноги Мухаммеда дядько Абу Таліб, якому майбутній Пророк
пас овець. Ставши дорослим, Мухаммед працював караванником у багатої вдови Хадіджі,відвідав Сирію, де познайомився з християнськими монахами, а 25-ти років
одружився на 40-річній Хадіджі, яка на той час уже мала трьох дітей від своїх
попередніх чоловіків. Одруження дало Мухаммеду фінансову забезпеченість, а
бесіди з християнськими монахами, ханіфами, іудеями виховали його переконаним
монотеїстом. Хадіджа (її Мухаммед дуже поважав і шанував до самої смерті)
подарувала молодому чоловікові кілька дітей, але вижила лише хвороблива й
меланхолічна дочка Фатіма, яка, ставши дружиною Алі ібн Абу Таліба (двоюрідного
Мухаммедового брата), опинилася згодом у самому центрі релігійно-династичних
суперечок. Мухаммед був стрункою, костистою, середнього зросту широкогрудою людиною,“на тулубі сиділа великих розмірів голова з високим відкритим лобом. Розкішне,
дещо кучеряве волосся, довга широка борода чорного як смола кольору...
облямовували худе обличчя світлого відтінку... вкритого здоровим, яскравим
рум'янцем. З-під чорних, дугою зрослих брів, з-під довгих вій сяяли нестримним
блиском великі чорні очі. Виразність, котру вони надавали всьому обличчю,
посилювалася ще більше довгастим, ледь вигнутим носом... В особистому
спілкуванні... він зберігав люб'язність і вибачливість”3. Не дивно, що Хадіджа
втратила голову від такого красуня (за арабськими канонами). Мухаммед був дуже вразливою, меланхолічною особою, він легко розпалювався йтак само легко проймався зневірою, вирізнявся психічною неврівноваженістю,
іноді впадав у транс, що межував з епілепсією, а з 610 р. в такому стані на
нього почали сходити “божественні прозріння”, згідно з якими єдиний бог Аллах
обрав його своїм медіумом, пророком і посланцем (расулом), устами котрого
віщуватиме людям свою волю. Мухаммед був неписьменним, але віщування, які він
проголошував у стані трансу, являли собою римовану прозу (садж). Три роки Мухаммед розповідав про свої видіння лише в інтимному колі, алепід тиском невблаганних “божественних наказів” почав проповідувати ідею
монотеїзму проти язичництва й ідолопоклонства, наважившися постати перед
мекканцями як посланець бога Аллаха. Він проповідував повне єдинобожжя, кінець
світу і Страшний Суд, ідею пекла й раю та вважав усіх монотеїстів (християн,
іудеїв, різноманітних ханіфів) своїми єдиновірцями. Першими в його божественну сутність повірили дружина Хадіджа й кузен Алі, апотім до них приєдналися десятки послідовників, яких переконали запальні
промови пророка. Серед них були: багатий купець Абу Бекр - людина спокійна й
розумна, пряма й надійна, доброзичлива, але тверда у вірі як скеля, що
підтримувала в разі потреби меланхоліка Мухаммеда; войовничий головоріз Са'д
ібн Абу Ваккас; Осман ібн Аффан з високошановного роду Омейядів; викуплений із
рабства ефіоп Білаль, який завдяки гучному голосу став першим муедзіном
(кликаючим на молитву); Омар ібн Хаттаб - двометровий гігант, що поєднував у
собі фізичну силу, рішучість, сміливість і прозорливість - полум'яний таран
пророка. Свою релігію Мухаммед називав іслам (“покірність”),послідовників-правовірних - мусульманами (“покірними (богу)”), а вимагав від
них: віри в єдиного бога Аллаха й посланницьку місію Мухаммеда; щоденної
п'ятиразової молитви (намаз), на яку мусульман скликав Білаль; та закяту -
“податок на бідних”, що вносився в касу общини з розрахунку 2,5 % від кількості
майна (а не доходу) правовірного. Пізніше до них додався піст протягом місяця
рамадану (навесні), коли не можна їсти, пити й дивитися на жінок, доки світить
сонце. В богословському плані вимагалася віра в єдиного Бога, в ангелів,
божественне прозріння, у пророків і Страшний Суд. За це мусульманам дозволялося
мати до чотирьох дружин і безліч наложниць, а після смерті на них чекали
райські кущі з вином і гуріями (вічно чистими дівами, які хочуть і вміють як
ніхто ублажати справжніх праведників). До традиційних релігійних заповідей не
красти й не розпуcничати Мухаммед додав заборону пити вино, їсти свинину й
мертвеччину, вбивати своїх дітей (чим грішили раніше напівголодні бедуїни) й
утримувати мусульман у рабстві. Ібрахіма (Авраама), Мусу (Мойсея) та Ісу (Ісуса
Христа) Мухаммед вважав своїми попередниками і єдиновірцями. Омейяди на чолі з Абу Суф'яном виступили категоричними противниками ісламу,побоюючися, що проповіді монотеїзму та засудження ідолопоклонства спричинять
падіння культу Кааби з її істуканами, а це викличе занепад ходіння на прощу,
підірве релігійно-політичний авторитет Омейядів і врешті-решт призведе до краху
їхньої влади, втрати багатства й могутності. Проте покарати Мухаммеда хашиміти
(хоч і здебільшого немусульмани) не дали: спрацював принцип родової
корпоративності. За це мекканське жрецтво оголосило хашимітам бойкот, але серед
мусульман були представники всіх мекканських родів - і бойкот провалився. Нові
адепти рознесли ідеї Мухаммеда по всій Аравії й навіть в Ефіопію, а принципи
родоплемінної взаємодопомоги й кровної помсти скували руки Омейядам, та все
ледь не загинуло в 619 р., коли помер глава роду хашимітів, дядько пророка Абу
Таліб, який до кінця захищав племінника від нападок, хоча й не став
мусульманином. Новий глава роду прокляв Мухаммеда за те, що той гарантував Абу Талібовіпекло (бо дядько помер язичником). Без родової підтримки Мухаммед став людиною
поза законом і кілька років жив на межі смерті під захистом не законів, а лише
соратників. Та коли небезпека перевищила захисні можливості мусульман, пророка
змусили емігрувати; й улітку 622 р. він здійснив хіджру (“переселення”) до
Ясріба (місто трохи північніше), де три племені з п'яти сповідували іудаїзм
(Мухаммед вважав їх тоді єдиновірцями), а серед двох інших (аус та хазрадж)
племен багато хто вже прийняв іслам. Уклавши з іудаїстами союзницький договір,
Мухаммед став реальним лідером Ясріба, а місто дістало нову назву Медина
(Мадинат ан-Набі - “Місто Пророка”). Мусульмани молилися тепер, дивлячися в бік
Єрусалима, та невдовзі з'ясувалося, що іудаїсти Мухаммеда своїм не визнають і,
більше того, насміхаються з його “релігійної безграмотності”, що породило
ісламо-іудейський конфлікт. Мусульмани перемогли, іудеїв вигнали, вирізали або
поневолили, а Мухаммед почав війну з Меккою. Створивши з правовірних мобільні бойові загони, він наказав грабуватикаравани купців і прочан, перерізавши та паралізувавши “дорогу ладану”. Це
залишило Мекку без доходів і продовольства, а прорвати блокаду мекканцям не
вдалося. І хоча після поразки в битві при Бадрі (624) язичники Мекки взяли
реванш при Ухуді (625), ледь не вбивши Пророка, того самого року в “битві біля
рову” мусульмани здобули цілковиту перемогу. Війна знесилила й виснажила обидві сторони, і тоді переміг компроміс.Мекканські жерці прийняли іслам і визнали Мухаммеда посланцем єдиного Аллаха,
але за це Каабу оголосили центральним храмом ісламу, а Чорний Камінь -
святинею, яку послав на землю Аллах. Збереглась і система ходіння на прощу
(хадж) до “куба” (це стало священним обов'язком кожного мусульманина), але вже
під ісламськими прапорами, а молитися мусульманам Пророк наказав стоячи на
колінах обличчям на Мекку (а не на Єрусалим). У 629 р. Мухаммед сам здійснив
показовий хадж до Кааби, а в 630 р. всі поганські ідоли в храмі були знищені. В
Мецці запанував іслам, кількох найупертіших язичників обезглавили, й навіть Абу
Суф'ян офіційно став мусульманином. Мусульманська община (умма) захопила контроль над “дорогою ладану”, аМухаммед надіслав шести правителям сусідніх держав (сасанідському шаханшаху,
візантійському імператору, нагаша-нагашту Аксуму, губернатору Єгипту,
гассанідському князю та вождю племені ханіфа в Південно-Східній Аравії) листи з
наказом прийняти іслам, а коли ті відмовилися, поділив світ на дар аль-іслам
(“земля ісламу”) і дар аль-харб (“земля війни”), причому на останню мусульмани
повинні були поширювати іслам усіма засобами, включаючи джихад (газават - “священну
війну”). Участь у війні з “невірними” стала релігійним обов'язком кожного
правовірного, а смерть у бою давала перепустку до раю. Іслам остаточно
відокремився від інших монотеїстичних релігій. Мухаммеда оголосили “печаткою
пророків” (тобто останнім і найвагомішим пророком), а Каабу зробили центральним
ісламським святилищем - Масджид аль-Харам (“Заповідна мечеть”). Мухаммед назвав
це відновленням монотеїзму Ібрахіма (Авраама), який є давнішим, а тому
істиннішим від іудаїзму та християнства, і взявся за поширення ісламу на весь
світ. Уже в 629 р. біля Мути мусульмани зіткнулися з візантійцями, але зазналипоразки. Наступним був Ємен, де після смерті в 628 р. Сасаніда Хосрова ІІ
Парвіза перські намісники втратили підтримку від метрополії - Південна Аравія
стала ісламською. Що ж до військової здобичі (ганіма), то її розподіляли
просто: 1/5 йшла Пророку (державі), а решту ділили переможці (причому кіннотник
отримував втроє більше від піхотинця). Загиблі в боях за віру діставали
перепустку до раю й прав на ганіму не мали. Зростання політичного й економічного потенціалу, підтримка впливовихмекканських жерців, чутки про незліченну здобич, які притягували жадібних до
багатства бедуїнів, культове освячення та задоволення природної людської
(особливо чоловічої) агресивності: як сексуальної (полігамія), так і соціальної
(джихад) - усе це забезпечило ісламу безліч прихильників по всій Аравії, а те,
що заради цього треба було розбити своїх ідолів, п'ять разів на день молитися й
платити закят, не дуже обтяжувало. Неспроможність розколотих племен протистояти
монолітним рядам ісламських фанатиків проявилася швидко, і за рік - два після
завоювання Мекки майже вся Аравія підкорилася Мухаммеду, а племена формально
прийняли іслам. Тепер Мухаммед міг замахнутися на більше, почавши готувати
похід на північ (проти Візантії й персів), але в розпалі підготовки Пророк
захворів і 8 червня 632 р. помер від плевриту. Пророка поховали в Медині, де
його могила одразу стала святинею мусульманства. Більшість бедуїнських племен, які прийняли новувіру не серцем, а формально, відпала від ісламу. Зі смертю Мухаммеда
припинилися “божественні віщування”, державного апарату не було, системи
владного успадкування - теж. Молода держава й віра знову зависли на краю
загибелі. На північному заході Аравії почав свої проповіді “лжепророк” Тальха,
в Ємені - архаїст Айхала аль-Асвад, серед бедуїнського племені тамім з'явилася
“лжепророчиця” Саджах, а серед ханіфа (схід півострова) - “лжепророк” Маслама
(Мусейліма).
|
| |
| |
Головна 
