| WARNING | Дата: П`ятниця, 31.05.2013, 10:21 | Повідомлення # 1 |
 Курінний отаман
Група: Користувачі
Повідомлень: 128
Статус: Offline
| Існує думка, що степ населяли дикуни-горлорізи, єдиною мрією яких були
варварські набіги на багатий цивілізований Китай з метою пограбунку, що осілі
етноси - це осередок культури, а степ - його нецивілізована кровожерлива
периферія, проте зважений науковий аналіз спростовує подібні твердження.
Кочовики були не менш обдарованими, ніж їхні сусіди. Вони подарували світові
штани (без яких нині важко уявити не лише чоловічий, а й жіночий одяг), чоботи,
коляску й віз на колесах, криву шаблю (яка набагато зручніша й легша від
прямого меча), довгий складаний лук (стріла якого летить на 700 м!) та ідеально
пристосовану для їхнього клімату й способу життя житло-юрту. Високою виявилася
продуктивність тваринницького господарства, яке з самого народження вирізнялося
досконалістю і майже не потребувало змін (на відміну від рільництва), бо вівці,
кози й коні паслися, а батіг і собака допомагали людині належним чином цей
процес організувати. Біда степовиків полягала в тому, що залишки їхньої
матеріальної культури (повсть, вовна, шкіра, дерево, хутро) - нетривкі й
зберігаються гірше аніж камінь, а вироби з металів (зброя, побутове начиння,
вироби мистецтва) десятками разів ішли в переплавку при зміні хазяїв. Культура
кочовиків переживала свої занепади і свої “золоті віки”, але в будь-якому
випадку її носії не належали до “трутнів людства”.
В перших століттях нашої ери політична історія Степу розвивалася в руслі
грандіозної боротьби за гегемонію між двома народами: прототюркомовними хуннами
й протомонголомовними сяньбійцями. Хунни панували над Степом із ІІІ ст. до
н.е., але в середині ІІ ст. н.е. у сяньбі з'явився вождь, який не знав поразок.
Звали його Таншихай.
Біографія Таншихая нагадує авантюрний роман чи казку. Він народився в 141
р., коли чоловік його матері вже три роки відбував службу далеко від рідних
кочовищ у хуннському війську воїном. Повернувшися додому, “служивий” з подивом
побачив свого “сина” і зажадав від дружини пояснень, а та розповіла, що одного
разу вона йшла дорогою, почула гуркотіння грому, підняла голову... - і в цю
мить їй до рота впала градинка, від якої народився син. Чоловік виявився
скептиком і хлопчика своїм не визнав, але “син грому” швидко проявив унікальні
здібності воїна, політика й полководця, за що в 156 р. (15-літнім!) був обраний
старійшиною свого роду, а потім силою зброї та дипломатичним хистом зібрав під
свій скіпетр усі сяньбійські племена (які раніше жили окремими родами, постійно
ворогували між собою й вирізнялися надзвичайною войовничістю та
неорганізованістю). Протягом десяти наступних років об'єднані сяньбі розбили
хуннів, здійснили “великий пограбунок” у Китаї, а потім підкорили весь степ від
Маньчжурії до Уралу й Волги.
Сяньбі перемогли, а хунни по-різному пережили свою поразку. Частина
змирилася з пануванням сяньбійців, 130_тис. залишилися васалами китайської
імперії Хань, близько 200 тис. осіли в гірських лісах Чорного Іртишу (де
<%-2>спочатку пересиділи сяньбійську навалу, а наприкінці ІІІ_ст., завоювавши Семиріччя, створили там хуннську
державу Юебань), але 20 - 30 тис. найстійкіших бійців, відбиваючи наскоки
сяньбійців, рушили на захід, здійснили стрімкий марафон у 2600 км, відірвалися
від переслідувачів і вийшли на південний Урал.
Тут, у межиріччі Уралу й Волги, хунни породичалися, змішалися й,
урешті-решт, злилися з місцевими угромовними народами в новий, єдиний етнос
гуннів. На 200 років про них забули, а в ІV ст. цей новостворений народ
розгромив ущент держави аланів і готів, у V ст. гунни на чолі з Аттілою
завдавали могутніх ударів Риму, аж доки їх не зупинили римляни в 451 р. у
грандіозній битві на Каталаунських полях.
Сяньбі стали господарями степу, а коли в 177 р. проти них виступили
замордовані набігами степовиків китайці, протомонголи зустріли ханьців не
по-хуннському (тактикою випаленої землі й виснаженням противника голодом і
партизанщиною), а по-сяньбійському - стрімким і несподіваним для китайських
генералів ударом. 30-тисячне ханьське військо було знищене.
Незважаючи на перемоги, життя кочовиків залишалося нелегким. За
екстенсивного кочового тваринництва (тобто господарства, що мало
привласнювальний натуральний характер) певна територія могла прогодувати
обмежену кількість людей, що входили в регіональний геобіоценоз як верхня
завершальна ланка. Загроза виснаження природних ресурсів змушувала степняків
максимально обмежувати приріст населення (так, узимку новонародженого кидали у
сніг, а потім закутували в кожух: якщо він виживав - із нього виростав богатир,
але більшість гинула), а коли й це не допомагало, починалися жорстокі війни з
сусідами. Степи Східної Азії в засушливі часи ІІІ ст. н.е. могли прогодувати не
більше як 500 тис. кочовиків, тому легенда про “мільйони варварів”, що нападали
на “беззахисний” Китай, є міфом.
Сяньбі, як і їхні сусіди (хунни, ухуані та ін.), залишалися кочовими
тваринниками, пасли коней, дрібну й велику рогату худобу, промишляли
рибальством і ловами. Державотворчі процеси в сяньбійському суспільстві так і
не вийшли за межі вождівства (протодержави або “чіфдома”)_ - початково структурованого суспільства, яке
поділялося на вождів і воєначальників з дружинами, жерців, вояків та членів
їхніх сімей. Найнижчий статус займали представники завойованих народів. Знали
сяньбі інститут патріархального рабства, та межі між усіма соціальними
прошарками залишалися ще досить аморфними, а створити повнокровну державу (що
визначається певною територією з адміністративним поділом, існуванням
професійної публічної влади й системою податків, за рахунок яких ця публічна
влада утримується) сяньбі завадила обмеженість продуктивних сил. Це не давало
змоги створювати в достатньому обсязі додатковий продукт, який можна було б
вилучити у безпосереднього виробника як податок, не боячись, що цей виробник
загине від голоду, а без систематичних податків не можуть існувати інститути
державної публічної влади. Соціально-майнова диференціація у сяньбійців
відбувалася, але, розселившися на неосяжних територіях (раніше вони мешкали в
степах Південної Маньчжурії), протомонголи розгубили зародки державності, а з
ними почала розвалюватись і їхня етнічна спільність.
У 181 р. 40-річний Таншихай несподівано помер, а його “пожадливий та
розпусний”1 син Холян загинув під час облоги ханьської фортеці від стріли китайського
самостріла. Після недовгої усобиці єдність і могутність протомонголів
відродилася за правління Кебінина, та після його смерті (235 р.) степова
сяньбійська імперія остаточно розпалася.
Ситуацію ускладнила грандіозна засуха, що вразила степ у III ст.
Тихоокеанські мусони змінили свій шлях північніше, літні дощі виливалися на
сибірську тайгу, а в степах гинула рослинність, висихали озера й річки,
вимирала худоба, зникали рештки державності. Протомонголи розділилися на кілька
племен (сяньбі, табгач, муюн, тогон та ін.), а хунни й ухуані звільнилися від
обтяжливої опіки. Лише наприкінці III ст., коли посуха почала відступати, у
степах поновилися державотворчі процеси.
Розвал сяньбійської єдності сприяв відродженню політичних амбіцій у хуннів,
а поряд утворився іще один етнос_ - кули (цзелу - “раби”), основу яких
становили колишні хуннські раби (вони звільнилися в момент розпаду хуннської
держави й розгрому її сяньбійцями). До них приєдналися опальні чиновники,
політичні емігранти, колишні невільники й злочинці, різноманітні втікачі й
бродяги, яких згуртувала в єдиний етнос спільність долі й походження. Розмовляв
цей строкатий конгломерат хуннською мовою.
Всі кочовики, знесилені засухою, усобицями за воду й пасовиська, розвалом
хитких протодержавних інститутів, мріяли про мир і спокій та бажали торгувати з
явно сильнішим Китаєм, обмінюючи м'ясо, шкіри, хутра й коней на китайські рис,
вироби ремесел, шовк і печиво, але китайці спробували використати цей
сприятливий для них момент для повного знищення степняків. Спочатку всіх
бажаючих із напівголодних номадів упустили в долину Хуанхе, примушуючи їх орати
землю, вивчати ієрогліфіку та служити в цзіньській армії, проте кочовики вперто
не бажали ставати китайцями. Номади їли з ножа (а не паличками), споживали м'ясо
й молочні продукти (а не рис із приправами), пили кумис (а не гаоляновий
самогон). Вони носили халати з заходом наліво (а не направо, як китайці), а
їхні жінки працювали разом із чоловіками (а не сиділи вдома як китаянки).
Відмінностей виявилося надто багато, щоб на них не звертати уваги, й тоді
імперія Цзінь, скориставшися тим, що притиснуті до води “варвари” втратили
мобільність, перейшла до фізичного винищення кочовиків.
Довгий час степняки нічого не могли протиставити масованим походам
китайських армій. Цілими родами кочовиків вирізали чи обертали на рабів; та
коли Цзіньську імперію знесилили внутрішні катаклізми, а мусони на рубежі ІІІ -
ІV ст. повернулися в степ - номади сповна відплатили своїм кривдникам. Від
дощів зазеленіли трави, відгодувалися худоба й коні, відновилася бойова міць
степняків, і в 316 р. 40 тис. хуннів захопили весь Північний Китай, полонивши
двох цзіньських імператорів. Але синтез Китаю зі Степом дав несподівано
криваві, жахливі результати.
_ Свої гареми хунни наповнили китаянками, та діти від шлюбів переможців із
переможеними, виховані матусями-китаянками в павільйонах і альтанках на
китайській поезії й філософії, розгубили степові традиції (родоклановий
корпоратизм, “почуття ліктя”, імператив вірності племені й ханові тощо) й перетворилися
на розбещених куртизанів, що розважалися людожерством, гаремно-політичними
інтригами й зрадництвом. У 350 р. китайці хуннів вигнали. Потім у Північному
Китаї почергово володарювали муюни, тибетці, тангути й, нарешті, табгачі, які
від інших протомонголів відрізнялися тим, що, запозичивши багато традицій у
своїх сусідів тунгусів, заплітали на голові косу. В Китаї народилася строката
етно-політична химера - імперія Північна Вей, а в степах “імперії” хуннів і
сяньбійців остаточно канули у небуття: на рівнинах Монголії зароджувався
каганат жужанів, які започаткували інститут орди - першої повнокровної кочової
державності.
|
| |
| |
Головна 
