| DANTE | Дата: Четвер, 30.05.2013, 13:16 | Повідомлення # 1 |
|
Ремісник
Група: Користувачі
Повідомлень: 56
Статус: Offline
| Халіфат Аббасидів (Багдадський халіфат) . Аббасиди використали міну, закладену підхаліфат релігійно-династичними чварами. Шиїти, базою якихстали Іран і Хорасан,
намагалися знищити “узурпаторів” Омейядів і повернути владуродові Пророка, а також
ліквідувати владну монополію арабів, замінивши її суторелігійною ісламською державою.
Цьому сприяли активне поширення ісламу серед персів тарозмитість арабського етносу
внаслідок поповнення гаремів іноземками. Прийшовши до влади,Аббасиди оголосили, що
не будуть відрізняти шиїтів від суннітів, мусульман-арабіввід мусульман-неарабів, і
закликали всіх “правовірних” до загального єднання, але,відтиснувши Алідів, заклали ще
одну бомбу під халіфат - бомбу, що спрацювала пізнішеОпороюнової династії одразу став
шиїтсько-аббасидський Ірак, тому володарювання Саффахрозпочав перенесенням столиці
халіфату з Дамаска в іракське місто Анбар. Другий актстановило спільне з Алідами
знищення Омейядів, третій - силове поширення влади на всіісламські землі, але довести
справу до кінця Абу-ль-Аббас не встиг, бо в 754 р. 30-річнийхаліф раптово помер од віспи.
Другим аббасидським халіфом став його старший брат АбуДжафар на прізвисько аль-
Мансур (“Непереможний, якому допомагає Аллах”, 754 - 775).Зміну халіфа спробували використати Аліди, повставши в 754р., та звалити аль-Мансура
вони не змогли. Абу Джафара недаремно називають “геніальнимнегідником”. Саме такий
обдарований політик, побожний лицемір, підступний та хитрийінтриган, жорстокий володар
без тіні сумнівів міг навести порядок у хаосі, девиріз<F51008M>а ли один одного перси й
араби, шиїти, сунніти й хариджити, прибічники Аббасидів,Алідів і Омейядів, тому удар по
Алідах був нищівним. Після поразки біля м.Нізібіс (754)жертвами терору стали сотні тисяч
(!) справжніх і ймовірних прибічників “зеленопрапорних”, асам рід Алідів майже поголовно
пустили під ніж: з їхніх набальзамованих трупів похмурийаль-Мансур зробив музей мумій,
якими милувався в години гордині. Лише кільком Алідампощастило вимолити пощаду й
ліченим одиницям - утекти. Серед останніх був Ідріс, якийзнайшов порятунок серед
берберів Північної Африки, заснувавши на крайньому заходіМагрибу державу Ідрісидів.
Останньою серйозною небезпекою для Аббасидів залишився АбуМуслім, який спочатку
привів їх до влади, а потім замирив Хорасан і Середню Азію йактивно вирізав Алідів. Коли
в 751 р. полководець Абу Мусліма Зіяд ібн Саліх,скориставшися підтримкою тюрків-
карлуків, розгромив у грандіозній битві на р. Талас (Тараз)танське (китайське) військо Гао
Сяньчжи, авторитет колишнього перса-раба досяг апогею. Цяперемога остаточно закріпила
превалювання ісламу в Середній Азії. Від полонених китайцівмусульмани довідалися про
секрет паперовиробництва й налагодили випуск власного паперув Персії, Іраці й Сирії. Але
аль-Мансура непокоїла зростаюча популярність та владніможливості Абу Мусліма, тому в
755 р. його запросили до палацу халіфа й підступно вбили.Смерть Абу Мусліма викликала декілька перськихнаціонально-визвольних бунтів (на чолі з
Сунбадом Магом (755), під керівництвом Устада Сіса (767)),але їх своєчасно придушили.
З іменем аль-Мансура пов'язане заснування славетної столиціАббасидського халіфату міста
Багдад (“Богоданний”) у 762 р. на березі р. Тигр поблизу відруїн старовинного Вавилона та
сасанідського Тісфона (Ктесифона). Багато запозичили вперсів Аббасиди в плані державно-
політичного устрою. При дворі ввели в дію сасанідські (йнавіть ахеменідські) традиції,
зберігши офіційний статус арабської мови, залучили на службубагато письменних персів і
хорасанців (і шиїтів, і сунітів), а серед політичноїверхівки правою рукою халіфів стали
представники перського роду колишніх жерців Бармекідів(нащадків балхського мага
Бармека), що сприяло примиренню персів з арабськоюдинастією. Араби втратили статус
апріорі панівного етносу халіфату, бо всіх мусульманзрівняли в правах. Для повсякденного
керівництва розгалуженим державним апаратом ввели посадувізира (першого міністра
халіфату), а з метою забезпечення інформаційного просторувідродили якісну поштову
службу (теж запозичили в персів). Для боротьби зінакомисленням створили в 783/784 р.
справжню інквізицію, глава якої мав титул “ката зіндиків”(“чаклунів”). Зміна династії
спричинила втрату Іспанії, але держава Аббасидів залишаласясвітовою імперією, яку
омивали 6 морів і 2 океани, а продуманий терор, припиненнячвар, підвищення виконавської
дисципліни, релігійна демагогія й наведення елементарногопорядку сприяли
господарському відродженню країни.До 400 млн дирхемів збільшилися державні доходи, і бюджетзнову отримав позитивне
сальдо. Халіфат (особливо Багдад із 300-тисячним населенням)став ареалом світової
торгівлі, куди йшли товари з усього світу. Прянощі, цінна деревина,коштовності й фарби з
Індії та Індонезії; шовк, порцеляна й мускус із Китаю; оловоСіаму; перли, діаманти,
смарагди, сапфіри й рубіни Шрі-Ланки; яшма Мавераннахру(Середня Азія); бірюза Ірану;
гірський кришталь Вірменії; мальдівські кокоси; тюркські таслов'янські хутро й невільники
обмінювалися тут на рис, овочі, льон і папірус Єгипту;папір, скло й метали Сирії; цукор
Хузистану; залізо Кермана й Фергани; арабську зброю; шовк,пахощі й фрукти Персії;
килими Багдада, а найбільшу славу здобули місцеві тканини,назви яких стали
інтернаціональними: атлас (гладенький шовк), дама (тонкеполотно з Дамаска), балдахін
(багдадська тканина) тощо. Поширилося виробництво барвниківі квітів.
Перманентна війна з Візантією тривала (у формі місцевихграбіжницьких набігів), але
масштабних воєн перші халіфи Аббасиди не вели, бюджетзалишався стабільним,
зупинилося падіння життєвого рівня, а це навіть за відносноневисоких податків підтримало
державні фінанси.Тривожним сигналом для влади послужила активізація маздакітськихпроповідників, які
пропонували втомленим людям прості рецепти розв'язання всіхпроблем: впровадження
тотальної соціальної та майнової рівності черезнасильницький перерозподіл майна від
багатих - бідним. Результатом демагогічних закликів таобіцянок стало грандіозне повстання
в Мавераннахрі, яке очолив валяльник вовни або вибільниктканин, чаклун і віщун Хашим
ібн Хакім на прізвисько аль-Муканна (“Закритий покривалом”),бо на людях він завжди
ховав обличчя під златотканим запиналом. Своїм попередником-пророкомМуканна
оголосив загиблого Абу Мусліма (в канцелярії якого недовгослужив дрібним секретарем) і в
776 р. підняв десятки тисяч зневірених людей на повстання.Ставкою Муканни стала
фортеця Сонам (біля суч. Кеша).За час повстання (776 - 783) маздакіти, які виступили тутпід білими прапорами, розбили
кілька аббасидських армій, а в 778 - 779 рр. їх підтримали“червонопрапорні” маздакіти в
прикаспійському Гургані. Лише жорстокий і на горе повсталихдуже талановитий
халіфський полководець Саїд аль-Харіши придушив спочатку“червоних”, а на початку 780-х
років поступово ліквідував і “білих” маздакітів. Муканна,оточений ворогами в Гераті,
“підійшов до печі, зняв свій одяг і кинувся у вогонь... Томувін і спалив себе, щоб народ
думав, що Муканна піднявся на небо, щоб привести звідтиангелів... і щоб, таким чином, віра
його залишилася у світі"4. Рештки опору Аббасидипридушили жахливими репресіями.
Розквіт Багдадського халіфату припав на правління Харунаар-Рашида (“Прямуючого”, 786 -
809), який здобув престол, знищивши старшого брата халіфаХаді (785 - 786), котрий, у свою
чергу, намагався отруїти рідну мати. Бармекіди були вірноюопорою халіфа, господарство й
чиновницький апарат (заляканий терором) функціонували доситьстабільно, а військо,
кероване талановитим генералом Харсамом ібн Айяном, успішноліквідувало всі негаразди
(зокрема, бунтівливих бедуїнів Аравії). Воєн халіфат майжене вів, а ті, що вів, були
переможними: у 806 р. мусульманський флот блискавичноокупував Кіпр, захопивши 16 тис.
полонених.Слави халіфат зажив завдяки культурним і науковим здобуткамсвітового рівня. Славетним
правником епохи став Абу Юсуф Якуб (VІІІ - ІХ ст.).Сирійська родина християн Бахтішо
(один з яких - Георгій - вилікував халіфа аль-Мансура відвиразки шлунка) протягом семи
поколінь становила хребет арабської медицини, використовуючиу своїй практиці досконалу
систему діагностики (за пульсом), трави, мінерали,гімнастику і дієтологію. Придворний
лікар халіфа Харуна ар-Рашида перс ібн Масавейх почав масовоперекладати арабською
медичні трактати греків. У VІІІ - ІХ ст. зусиллямипоета-редактора Абу Таммама побачила
світ збірка давньоарабської поезії “Хамаса” (“Доблесть”), атрохи раніше склали аналогічну
“Муаллакат” (“Нанизане”). Найвидатнішими поетами епохистали: вільнодумець Абу Нувас
(? - 810), що оспівував кохання, вино та радощі тілеснихутіх; аскет і переконаний песиміст
Абу-ль-Атахія (? - 828), який, будучи гончарем, писав надозвіллі вірші й викривав у них
розбещеність халіфського двору. Багдад прикрасили унікальніархітектурні пам'ятки, серед
них: “Палац Зеленого купола” й “Палац вічності” - офіційнірезиденції багдадських халіфів.
Проте, скориставшись здобутками попередників, Харун ар-Рашидзапочаткував і занепад
халіфату. Шукаючи підтримки релігійних авторитетів, халіфсприяв масовому поширенню
пільгового, неоподатковуваного церковного ісламськогоземлеволодіння (вакф). Втративши
етнічну цілісність, базовану на пануванні арабів, халіфатзалишився <%2>без боєздатної
монолітної армії (ополчення арабів як<%0> панівного народу-воїна),тому для збільшення
війська умовою володіння ікта зробили не сплату податків, аслужбу державі, що в комплексі
зменшило бюджетні надходження майже на 40 % (!). Урільництві з'явилася регіональна
спеціалізація (Єгипет давав зерно, рис, льон, бавовну тацукрову тростину; Північна Африка
- маслини; Сирія та Палестина - виноград, фрукти й цукровутростину; Аравія_ - фініки; Ірак
- пшеницю та ячмінь; Іран і Азербайджан - бавовну, городніта баштанні культури; а арабські
скакуни поширилися всюди). Але виробництво зростало дужеповільно, процвітала лише
торгівля; купці наживали шалені багатства (до 40 млндирхемів!) шляхом обдирання
виробника. Двір халіфа купався в розкоші, надмірній навітьдля Сходу, а величезний гарем
(де на утримання кожної із сотень наложниць виділяли до 100золотих динарів на день5)
“з'їв” бюджет.Шукаючи союзників проти Візантії, Харун ар-Рашид уклав союзіз франкським імператором
Карлом Великим (768 - 814), якому в дар прислав слона (!),але до спільних операцій справа
не дійшла, і після поразки імператора Нікіфора біля Дорілеї“ромеї” зупинили арабів у районі
Анкіри (суч. Анкара). Якщо ж урахувати, що дружиноювізантійського василевса Льва Ісавра
була хазарська княжна, зрозуміло, чому активність арабіводразу скували набіги
візантійських союзників хазарів з півночі.Найбезглуздішим актом безвольного, але кривавого Харунаар-Рашида стало знищення
Бармекідів, яке халіф здійснив під надуманим приводом у 803р. Родину вчорашніх
всесильних чиновників після страшних тортур вирізали поголовно,главу роду візира Ях'ю
живим прибили цвяхами до брами Багдада, на якій він сконав ужахливих муках, а їхнє
майно конфіскували, чим тимчасово залатали дірку в бюджеті.Проте гроші швидко
скінчилися, а талановитих адміністраторів знищили, щоспричинило цілковитий розлад у
державному діловодстві. Коли у 809 р. 45-річний халіф Харунар-Рашид помер від
“швидкоплинної хвороби”, яка стала наслідком безладногожиття та ласолюбних
надмірностей, він залишив спадкоємцям незакінчену жевріючувійну, розорені фінанси й
безконтрольний державний апарат, на що нашарувався розкладусередині арабського етносу.
Неконтрольована гаремна полігамія перетворила монолітнийарабо-мусульманський етнос на
строкату сукупність ворожих субетносів. Такий народ не мігбільше тримати владу в
халіфаті, який став неоднорідною теократичною імперією. Ізторгівлі арабів витіснили
вірмени й іудеї, з науки та діловодства - перси, звиробництва - маси рабів-полонених, а
також куплених африканських рабів (зінджів), якихвикористовували як слуг, євнухів,
гаремних одалісок і масово у виробничій сфері - назрошувальних роботах, у копальнях,
ремісничих майстернях, на пасовиськах і в садівництві.Політику почали вершити самі
напівкровки.Після смерті ар-Рашида його сини на смерть зчепилися завладу. Війна, насичена зрадами,
інтригами й звірствами, тривала п'ять років, у ній бралиучасть армії в десятки тисяч вояків, а
переміг син невільниці-персіянки аль-Мамун (813 - 833), якийзнищив свого попередника -
старшого брата, сина арабки халіфа аль-Аміна (809 - 813).Араби збунтували Багдад, шиїти
повстали в Куфі, копти - в Єгипті, та найбільшу небезпекустановило повстання хуррамітів
(“веселих, буйних”) під червоними прапорами. Їхньоюідеологією став жахливий маздакізм.
Рух “червоних” охопив (816 - 837) Південний Азербайджан іЗахідний Іран, а очолив його
фанатик Бабек, що вважав себе харизматичною особою й називавсвоїми попередниками
пророків Адама, Ісу, Мухаммеда, Маздака, Абу Мусліма таМуканну. Кількість його
прибічників постійно зростала, а дезорієнтована,дезорганізована, напіврозвалена халіфська
армія виявилася безсилою. Навіть зменшення податків з 1/2 до2/5 урожаю не згасило розпал
повстання, але підірвало фінанси халіфату.Найбоєздатнішою частиною аббасидського війська були флот ірегулярна гвардія
професіоналів, які служили за гроші, але їхня кількістьзалишалася невеликою. Ополчення
арабських племен (джунд), які раніше завоювали половинусвіту, втратили боєздатність
унаслідок розкладу арабського етносу, а юрби “борців завіру” (добровольців, що служили за
частку від ганіми) формувалися переважно з декласованихелементів і теж високими
бойовими якостями не вирізнялися.Щоправда, у 831 р. “традиційне” військо придушило бунтєгипетських коптів, після чого
збезлюдніла дельта Нілу занепала, що остаточно підірвалофінанси халіфату. Всі спроби
халіфа аль-Мамуна (813 - 833) ліквідувати хуррамітіврезультатів не дали, тому його
наступник аль-Мутасім (833 - 842) змушений був реформувативійсько.
Професійну армію почали формувати з гулямів (“юнаків”)_ -рабів (!), яких тисячами
купували або захоплювали в землях Африки, Східної Європи таЦентральної Азії,
виховували фанатиками ісламу й халіфату, навчали воювати,караючи за боягузтво й
даруючи за вірну службу матеріальний і соціальний добробут.Раби-гвардійці (тюрки,
слов'яни, бербери, негри тощо), не пов'язані з місцевимнаселенням, були зобов'язані своїм
привілейованим статусом виключно халіфові, особистими рабамиякого гулями вважалися.
Тому спочатку це зміцнило централізовану владу та далореальні плоди у війнах.
Крім гулямів, з яких формували гвардійську кінноту,збереглися й загони чистих найманців
(насамперед із прикаспійських горців - дейлемітів), але вонислужили виключно в піхоті.
За чотири роки полководець-гулям аль-Афшин розгромивхуррамітів і захопив у полон
Бабека, вирізавши 80 тис. його послідовників, після чого у838 р. Бабека за халіфським
наказом після жахливих тортур четвертували разом із братомАбдаллахом. Трохи раніше,
відчуваючи своє безсилля перед залізними полками професійнихголоворізів, Бабек уклав
антиаббасидський союз із візантійським імператором Феофілом(829 - 842), персами-
зороастрійцями та християнськими князями Вірменії йКавказької Албанії, але всіх їх
непереможні гулями розгромили. Так само жорстоко придушилиповстання циганського
племені зутт у Південному Іраці (820 - 838), сирійців підпроводом Абу Харба (840 - 842), а
трохи пізніше - вірменських горців Сасуну (851 - 855).Династично-релігійні чвари та соціальні катаклізми підірвалидержавну єдність халіфату.
Слідом за омейядською Іспанією від Аббасидів відпав Магриб(династія Ідрісидів, 788 - 974),
лише формально залежними від багдадського престолу сталидеякі еміри (“намісники”):
Тахіриди Хорасану (821 - 873), Саманіди Мавераннахру (821 -999), Аглабіди Тунісу й
Алжиру (800 - 909), Саффариди Сістану (861 - 900), ТулунідиЄгипту (868 - 905). Усі вони
номінально визнавали свою залежність від халіфа, інодінадсилали йому частину податкових
зборів, але стали абсолютно незалежними в питанняхвнутрішнього управління та частково
зовнішньої політики.У 875 р. відродилося вірменське царство Багратидів. Упрямому управлінні Аббасидів
залишилися тільки Ірак, Західний Іран, Аравія, Сирія, СхіднеСередземномор'я, але на цих
землях гулями навели порядок, і тимчасове припинення воєн тачвар дало новий поштовх
розвиткові арабської культури в ІХ - Х ст.У ІХ ст. остаточно оформилися дві провідні течії суннізму:ханбалізм (засн. Ахмед ібн
Ханбаль (? - 855)), що поширився на Сирію, Ірак та Аравію, йшафіїзм (засн. Мухаммед аш-
Шафії (? - 820)), ареалом якого стали Нижній Єгипет, Хіджаз,Південна Аравія, Східна
Африка й Палестина. Халіф аль-Мамун заснував у Багдаді “Дараль-Хикма” (“Будинок
науки”) - синтез академії, бібліотеки, обсерваторії таколегії перекладачів. В індійців араби
запозичили цифрову систему з використанням нуля, а на рубежіІХ - Х ст. арабською мовою
переклали астрономічні й географічні трактати Птолемея (ІІст. н.е.). В галузі астрономії й
математики прославили свої імена аль-Баттані (ІХ ст.) іаль-Хорезмі (ІХ ст.); географії - ібн
Хордадбех (ІХ ст.), аль-Істахрі (Х ст.), ібн Хаукаль (Х ст.)та аль-Мукаддасі (Х ст.);
медицини - Абу Бекр ар-Разі (? - 925); філософії_ -аль-Кінді (ІХ ст.) та аль-Фарабі (Х ст.);
теології - аль-Ашарі (X ст.) та аль-Матуріді (X ст.). В Хст. зусиллями поета Абу-ль-Фараджа
Ісфаханського побачила світ ще одна збірка староарабськоїпоезії “Китаб аль-агані” (“Книга
пісень”). Серед видатних істориків епохи варто виділитиарабомовних персів: панегіриста
великих арабських завоювань аль-Белазурі (? - 892), історикаБагдада ібн Абу Тахіра
Тайфура (ІХ ст.), автора першої в арабській історіографії“Всесвітньої історії” аль-Якубі (? -
892) та творця колосальної історико-географічноїенциклопедії аль-Масуді (Х ст.), а
вершиною аббасидської історичної думки визнано праці ат-Табарі(? - 923) - автора
грандіозного й неперевершеного за масштабами історичногозводу “Історія пророків і царів”.
При багдадському дворі уславилися співаки й музикантиІбрахім та Ісхак Мосульські,
Зальзаль, Ібрахім ібн аль-Махді (VІІІ - ІХ ст.).На ІХ - Х ст. припадає розквіт арабської класичної поезії.Серед сотень поетів виділяються
суворий воїн Абу Фірас (? - 968), панегірист і сатирикаль-Мутаннабі (? - 965) - син водоноса,
вірші якого завдяки примхливому кучерявому стилю здобулиповсюдну популярність. Тоді
ж складалася класична арабська проза, яку прославили маками(новели) аль-Хамадані (? -
1008).Пихатість гулямів (іноземців та ще й рабів!) нервувалагордовитих багдадських арабів, що
розучилися дисципліновано воювати, але, як і раніше,відчували себе “панами світу”. Аль-
Мутасім не став чекати конфліктів і переніс свою офіційнурезиденцію до квітучої Самарри
(приміська резиденція халіфів у трьох днях шляху відБагдада), де придворні архітектори
збудували розкішну ставку для халіфа. Та тепер “володарправовірних” остаточно залишився
віч-на-віч з гулямами, а гвардійці відчули себе єдиною силоюпри дворі, вже не вважали
своїм обов'язком покірно служити своїм хазяям. Якщо заправління аль-Мутасіма гвардія
однозначно була фактором централізації й стабілізаціїрежиму, то його наступникам
пощастило менше: гулями самі почали диктувати умови халіфамі міняти правителів на свій
розсуд, що спричинило цілковиту династичну чехарду.Халіф аль-Мутеваккіль (847 - 861) спробував розіграти картуісламізму, аби підняти свій
авторитет і згуртувати підданих-мусульман, нацьковуючи їх наіновірців (зіммі - “невірних”).
Християн та іудеїв зобов'язали носити одяг тільки жовтогокольору, користуватися лише
дерев'яними стременами. В халіфаті поруйнували безліч церкові синагог, удвоє збільшили
джизью, але й це не врятувало “володаря правовірних”.У 861 р. гулями зарізали халіфа аль-Мутеваккіля, якийчергового разу відмовився збільшити
їм виплати. За наступні 10 років “преторіанці” мінялихаліфів ще чотири рази, після чого
Аббасиди перетворилися на безправних маріонеток гулямськихгенералів. Доходи держави
падали, видатки на виплати зростали (річна зарплата 70 тис.гулямів становила 2 млн золотих
динарів, що вдвоє перевищувало всі доходи халіфату),вдесятеро скоротилися золото-срібні
запаси халіфської скарбниці, а останнього удару по залишкахстабільності в Багдадському
халіфаті завдали нові повстання та руйнівні діїрелігійно-єретичних сект.
У 869 р. на солончаках навколо Басри повстали темно-шкіріраби-зінджі.
З другої половини 1 тис. до н.е. внаслідок непродуманихмасштабних іригаційних
нововведень почалося поступове підтоплення і, як результат,засолонення грунтів
благодатної Месопотамії. За часів Аббасидів на безпліднісолончаки перетворилася значна
частина Іраку, особливо в районі тигро-євфратської дельти,тому саме тут халіфат зосередив
десятки тисяч зінджів, яким наказали зібрати й вивезти підпекучим сонцем усю сіль, щоб
відродити родючість місцевих грунтів. Робота виявиласяжахливою (сіль виїдала очі, руки,
не вистачало води, а з боліт навколо Басри приходилиепідемії), її результативність -
нульовою (бо соляний пил та найдрібніші кристалики побачитий вибрати руками чи
лопатами неможливо). Жертви серед нещасних рабів перевищилибудь-які побоювання, й у
869 р. доведені до відчаю зінджі повстали під керівництвомфанатичного ворога Аббасидів
хариджита Алі ібн Мухаммеда аль-Баркуї. До зінджівприєдналися деякі племена
аравійських бедуїнів, які мріяли про воєнні трофеї йбагатства. Спільними зусиллями
повстанці захопили Басру, потім весь Південний Ірак,вирізаючи непокірливих, грабуючи й
перетворюючи на рабів полонених, за що халіфські вояки зполонених зінджів знімали шкіру
живцем.Жорстокість і завзятість цієї війни з обох сторін вийшли забудь-які межі, й лише вирізавши
всіх повстанців (яким не було куди тікати в чужій для нихкраїні), опір зінджів зламали у 883
р. Проте у 890 р. Ірак знову залили кров'ю - тепер повсталикармати, які номінально
вважалися відгалуженням шиїтів, але реально сповідувалижахливе вчення самознищення
маніхейського типу.Ще в середині VІІІ ст. у шиїзмі стався перший розкол. У 765р. помер шостий і останній
загальношиїтський імам Джафар ас-Садик, старший і офіційнийсин-спадкоємець якого
Ісмаїл помер ще за життя батька в 762 р. Більшість шиїтів посмерті Джафара визнали своїм
сьомим імамом його другого сина Мусу аль-Казима (? - 799),логічно вважаючи, що мертвець
не може бути живим імамом (їх стали називати шиїти-імаміти);проте не всі погодилися з
порушенням священного права старшого сина Ісмаїла на імамат:вони обрали сьомим імамом
його сина (онука Джафара) Мухаммеда ібн Ісмаїла, томудістали назву шиїти-ісмаїліти.
Ісмаїлітів одразу почали переслідувати й сунніти, й імаміти,тому із самого зародження секта
діяла в підпіллі і, виникнувши як політико-династичнапартія, змушена була творити власну
ідеологію, остаточним кодифікатором якої став мідійськийперс, лікар-окуліст за фахом
Абдаллах ібн Маймун (? - 874/875).Учення ісмаїлітів досить складне й мало відоме, боскладається з частини, доступної всім
сектантам, і “таємного знання”, яким володіли лише обрані,еліта секти, але основні його
тези - відомі.Ісмаїліти ділять історію людства на цикли, початок кожного зяких знаменувався приходом
натіка - чергового пророка: Адам, Нух (Ной), Ібрахім(Авраам), Муса (Мойсей), Іса (Ісус),
Мухаммед. Кожному з пророків допомагав свій саміт(“мовчун”): Аарон у Муси, апостол
Петро в Іси, Алі в Мухаммеда та ціла низка імамів. Навідміну від суннітів, які теж визнавали
цих пророків, але вважали Мухаммеда останнім пророком, ісмаїлітичекали майбутнього
приходу ще одного - аль-Каїма (месії), котрий розкриєповністю божественну істину й
керуватиме світом до Судного Дня, в якому візьме участь.Пеклом ісмаїліти називали
незнання, раєм - абсолютне пізнання, а наш поганий світвважали ілюзією, віддзеркаленням
іншого, правильного світу, в якому, що властиво кожномудзеркалу, праве та ліве міняються
місцями (панують там убогі й гнані на цьому світі, а халіфи,еміри, лихварі, судді та інші
представники поганої кривавої неправедної влади стаютьрабами, слугами, мучениками
тощо). Щоб потрапити в задзеркальний світ, адептампропонували вірно служити в
ісмаїлітській общині, самовіддано виконувати будь-які наказисектантської верхівки, а для
знищення неправедного існуючого буття ліквідовувалисябудь-які морально-етичні гальма й
оголошувалося допустимим усе, що сприяє загибелі реальногосвіту (неправда, вбивство,
насильство, підступність, зрада тощо). Серед сектантівпропагувались ідеї соціальної й
майнової рівності, практикувалися колективні трапези зоргіями.
Після смерті Мухаммеда ібн Ісмаїла частина ісмаїлітівоголосила його останнім сьомим
імамом (бо число 7 вважалося в ісмаїлітів священним) іпочала чекати Мухаммеда як аль-
Каїма (месію). За це вони дістали назву ас-сабія(“семеричники”). Тривалий час їхня
пропаганда залишалася малорезультативною, та коли Іракзалили кров'ю, “семеричники”
використали відчай зневірених людей: у 890 р.проповідник-сектант Хамдан Кармат підняв
повстання, яке підтримали десятки тисяч знедолених, щокупилися на демагогічну
пропаганду карматів (так стали називатися ас-сабія).Півтора десятиліття в Іраці (а потім і в Сирії) вирувавкривавий смерч, який халіфські гулями
спромоглися загасити лише в 906 р. ціною жорстокого терору.Розгромлені кармати відступили до Бахрейну і, закріпившисьтут, створили власну державу з
центром у місті аль-Ахса (Лахса). Її заснував Абу Саїдаль-Джаннабі у 899 р. Бахрейнська
держава карматів на два століття стала прокляттямісламського світу. Вона являла собою
демократичну рабовласницьку бандитсько-хижацьку державу, де20 тис. пануючих карматів-
вояків жили цілком на державний кошт на комуністичнихзасадах, а 30 тис. рабів (куплених і
захоплених у грабіжницьких набігах на сусідів) та воєнназдобич забезпечували їм
матеріальний добробут. Мечетей кармати не мали й небудували, ворогами вважали всіх
неісмаїлітів, а їхня релігія нагадувала скоріше войовничийатеїзм, ніж теологічну доктрину
(її розробкою та поширенням займалася продумана освітянськасистема - ат-талім).
Криваві набіги карматів, їхня нестримна, не обмежена мораллюжорстокість наганяли жах на
весь Ірак і Сирію, в Багдаді на ніч закривали браму йвиставляли варту на мурах. Особливо
розперезалися кармати за правління Абу Тахіра Сулеймана (914- 943) - сина засновника
держави. Спочатку вони захопили індійський Мультан, деварварськи повбивали всіх
мешканців і зруйнували славетний архітектурний ансамбльхраму Адітьї, а в 930 р. вдерлися
до Мекки, вирізали прочан і викрали священний камінь Кааби.Абу Тахір наказав розпиляти
його пополам і зробив із нього підставки у власному туалеті,засвідчивши повний розрив з
ісламом. Лише в 951 р. за наполяганням фатімідського халіфааль-Мансура (глави всіх
ісмаїлітів, 945 - 952) Чорний Камінь повернули в Мекку завикуп.
Бахрейнська держава карматів тихо померла наприкінці ХІ ст.,коли тюрки-сельджуки силою
припинили карматські набіги, позбавивши державу-паразитаекономічної бази.
Повстання карматів спробували підтримати сирійськіісмаїліти, які продовжували обирати
імамів після смерті Мухаммеда ібн Ісмаїла, але їхнєповстання (900 - 902), очолене
ісламізованим євреєм Убейдаллахом, провалилось, а йогокерівник змушений був тікати до
Північної Африки, де заснував ісмаїлітський халіфат (скорішеантихаліфат) Фатімідів.
Аббасиди втрачали не лише владу, а й авторитет, і в серединіХ ст. крах їхньої світської
влади офіційно оформили дикі горці з Дейлему (прикаспійськийПівнічний Іран), яких араби
називали “найгіршим народом у світі, найхитрішим,найшкідливішим та найжорстокішим"6.
Очолила великодержавний рух дейлемітів династія Буїдів(Бувейхідів), які сповідували
шиїзм імамітського напряму. Скориставшися етно-політичним ігосподарським занепадом
халіфату, жорстокі горяни-дейлеміти поставили на початку Хст. під свій контроль Західний
Іран (включаючи Шираз, Ісфахан, Рей і Хамадан), а в 945 р.захопили Багдад, окупувавши
весь Ірак. Аббасидам залишили релігійну шану як “халіфамправовірних”, їхні імена
продовжували вигукувати на молитві та карбувати на монетах,але будь-якої політичної
влади Аббасидів позбавили. Всю політичну, економічну йвійськову владу зосередили у
своїх руках Буїди, глава яких “дістав” від заляканого халіфатитул “еміра емірів”, а на
жалюгідне матеріальне утримання двору Аббасидів дейлемітивиділили 5 тис. динарів на рік.
Апогею могутності держава Буїдів (935 - 1055) досягла заправління еміра на ім'я Адуд ад-
даула Фенна Хосров (949 - 983), владу якого визнали Ірак,Західний Іран і вся Аравія (!). За
наказом цього енергійного правителя по всій Месопотаміївідбудували й розширили за
рахунок державних коштів (!) іригаційну систему. Булазафіксована жорстка норма податків
із селян. Жорстоко карав емір за некомпетентність іхабарництво. Швидко занепадав за його
правління Багдад, де сиділи безвладні Аббасиди (населення“богоданного міста” скоротилося
вдесятеро), зате розквітнув Шираз, у якому Адуд ад-дауларозташував свою столицю.
Масована іригація сприяла поширенню нових сортіввисоковрожайного рису, динь,
грецького горіха, фіг та винограду (сто сортів!). Поряд зячменем і пшеницею поширення
набув бавовник (витиснувши льон), а фініки Керману йтростинний цукор Хузистану
визнавалися в Х ст. найкращими у світі. Шираз, Рей, Хамадан,Ісфахан славилися
виробництвом тканин (шовк, парча, вовна, бавовна), Багдад іШираз давали унікальні
килими, Рей та Ісфахан прославили кераміка і фаянс, Хамадан- дзеркала, вироби з металів,
ебенового дерева, шкіри (сап'ян) та слонової кістки, атрояндові олії Західного Ірану
експортувалися в усі куточки світу.Не припинився в часи Буїдів розвиток арабської культури. Придворах Буїдів жив і творив
уродженець Бухари славетний лікар, філософ, природознавець,поет і музикознавець Абу Алі
ібн Сіна (європ. Авіценна, 980 - 1037) - авторенциклопедичного трактату “Канон лікарської
науки”. Найвидатнішим аббасидським поетом визнано сліпогоАбу-ль-Ала аль-Маарі (? -
1057) - поета-філософа й скептика, вірші якого вирізняютьсятугою й тонким гумором.
Поряд з поезією розвивалася класична арабська проза, якупрославили маками (новели) аль-
Хамадані (? - 1008) та літературна збірка “Тисяча й однаніч”, формування якої почалось у Х
ст. в Іраці, а завершилось у ХV ст. в Єгипті. ІсторикМіскавейх (? - 1030) створив першу в
арабській науці світську концепцію всесвітньої історії, акласичну арабську філософію й
теологію збагатив метафізик-арістотеліст аль-Хайсам (? -1039). До них треба додати
географа аль-Істахрі й математика Насаві, котрий ввів варабську науку індійські цифри. На
весь світ славилася ширазька двірцева бібліотека. Такимибули останні спалахи аббасидської
культури.Проте строката буїдська держава так і не набула внутрішньоїстабільності. Її роз'їдала
надзвичайна етнічна, культурна, мовна й релігійнарізноманітність, а вороже ставлення
підданих до “диких і жорстоких” дейлемітів зовсім не сприялорозбудові державності. На це
нашарувалися династичні конфлікти всередині буїдської родини(які після смерті Адуда ад-
даули ніколи не вщухали) та зовнішньополітичні проблеми.Конфлікт Буїдів (шиїтів-
імамітів) із Фатімідами (ісмаїлітами), Махмудом Газневі татюрками-сельджуками
(суннітами) - ніколи не вгасав, і в 1055 р. насталарозплата.
Спираючися на підтримку невдоволених буїдським засиллямсуннітів, у 1055 р. Багдад
захопили тюрки-сельджуки. Останній Буїд Мелік-Рахім потрапиву полон (де помер у 1058
р.), а вдячний аббасидський халіф аль-Каїм (1031 - 1075)затвердив за сельджуцьким лідером
Тогрул-беком титул султана (“влада, могутність”).Сельджуки були суннітами, але статус Аббасидів від цього незмінився. Багдадський халіф
залишився офіційним релігійним лідером усіх мусульман, протесвітським правителем “усіх
правовірних” офіційно проголосили султана-Сельджукіда, вруках якого зосередилася
реальна політична й економічна влада. Лише в середині ХІІст. внаслідок розвалу
Сельджуцького султанату Аббасиди повернули собі світськувладу над Іраком, а коли в
1171_р. суннізм знову запанував у Єгипті,релігійно-політичний авторитет багдадських
халіфів почав швидко зростати, чому сприялозагальноісламське єднання перед загрозою з
боку хрестоносної Європи.Відбудувавши потроху армію, управлінський апарат, підкопившигрошей, енергійний
аббасидський халіф ан-Насір (1180 - 1225) спробуваввідродити велику багдадську
державність, але боротьба з могутніми султанами Хорезму недала результатів. У 1217 р.
Мухаммед хорезм-шах (1200 - 1220), проклявши халіфа, спробувавзахопити Багдад. Гаслом
цього походу стало повернення халіфату Алідам, та в горахЗагросу стотисячне хорезмійське
військо накрили раптові морози й снігопади. Тих, хтоврятувався від морозів, вирізали
войовничі курди, які не підкорялися нікому.Жадібний та недовірливий ан-Насір діяв жорстоко й успішно,активно спекулював на гаслах
“священної війни з невірними” всіх мастей, створив на кшталтхрестоносних орденів із
фанатиків-суннітів військово-релігійний орден ахіїв(“братів”). Шпигуни, агенти й платні
інформатори халіфа наводнили ісламський світ. Політичнастабілізація сприяла відродженню
трансконтинентальної караванної торгівлі, й, незважаючи навійни, повені, неврожаї, епідемії
чуми й віспи, відродилися з руїн Куфа, Хілла, Васіт, Басра,а Багдад знову став
густонаселеним містом, де халіф аль-Мустансір (1226 - 1242)заснував славетне медресе аль-
Мустансіріє та збудував пишну “Мечеть халіфів”.Проте сил халіфату явно не вистачило, щоб чинити опірмонголам, які пронеслись у ХІІІ ст.
вогняним вихорем через усю Євразію. Останній багдадськийхаліф аль-Мустасім (1242 -
1258) любив музику, але проявив себе абсолютним нікчемою вполітиці. Його візир ібн аль-
Алькамі пропонував капітулювати без бою, щоб
|
| |
| |
Головна 
