Початковий етап етнічного розвитку на території України - Форум
Все для історика
Неділя, 11.12.2016, 03:13
Вітаю Вас Раб | RSS
 
Головна Початковий етап етнічного розвитку на території України - ФорумРеєстраціяВхід
[ Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS ]
Сторінка 1 з 11
Форум » Навчання » Державний екзамен з історії (Народознавство, 4 курс) » Початковий етап етнічного розвитку на території України
Початковий етап етнічного розвитку на території України
EkzorДата: Середа, 23.05.2012, 18:12 | Повідомлення # 1
Гетьман
Група: Адміністратори
Повідомлень: 1418
Репутація: 3
Статус: Offline
Витоки слов'яноукраїнської прабатьківщини
Проблема походження народу — одна з найскладніших і разом з тим одна з найактуальніших, оскільки дає ключ до розуміння витоків культури народу, його ментальності та національного духу. Не даремно до цієї проблеми вдаються не тільки вчені, а й політики, намагаючись за її допомогою обгрунтувати ту або іншу політичну ідею. Найчастіше предметом їхнього інтересу стають або географічний ареал зародження етносу, необхідний для з'ясування «історичного права етносу на територію», або антропологічний його склад — для підрахунку «етнічної» чистоти населення. З наукового погляду постановка таких питань ніяк не правомірна, проте для їх спростування потрібна якраз науково виважена концепція. І, звичайно ж, вона необхідна у пізнавальному плані.
Саме потяг до істини підтримує постійний і незгасимий інтерес дослідників до проблем етногенезу та пошуків прабатьківщини, але поки що численні пошуки дають лише велике розмаїття гіпотез та теорій.
Спроби віднайти історичну прабатьківщину слов'ян і зокрема українців робилися ще Нестором-Літописцем: «...По долгим же временам се сели суть славяне по Дунаеви, где ныне Угорская земля и Болгарская. От тех славян разойдетися по всей земле и прозвалася имени своими где сели, на котором месте». Припущення Нестора започаткувало одну з багатьох наукових концепцій — дунайську, пізніше обгрунтовану П. Шафариком, а нині підтриману О. Трубачовим. Стародавні дослідники — Пліній Старший, Тацит, Птолемей, Иордан — дали поштовх і іншій концепції — вісло-дніпровській (Л. Нідерле, О. Шахматов, В. Петров та ін.), висловивши припущення, що територією розселення слов'янського племені венедів були піврічні схили Карпат та верхів'я Вісли. Має продовження нині й вісло-одерська теорія походження східних слов'ян, започаткована польськими дослідниками Ю. Костцієвським та М. Рудницьким і підтримана В. Сєдовим. Вона пов'язує походження слов'янських старожитностей із празькою культурою, колись поширеною на території Польщі.
Відроджуються і, здавалось би, забуті теорії кінця XIX ст., насамперед теорія азіатського походження слов'ян-українців. Згідно з нею, витоки східних слов'ян лежать у сармато-аланських, скіфських, тюркських ба навіть кавказьких племенах. Ключовим елементом азіатської теорії був етнонім «русь» — іранського, на думку її прихильників, походження. Сьогодні ця теорія, підсилена висновками американського вченого українського походження О. Пріцака, зажила новим життям і навіть розширила географію етногенетичного центру слов'янства-українства, пов'язуючи його то з волзькими булгарами, то з китайськими племенами.
За всієї серйозності аргументації вказана теорія, здається, має все ж політичне підґрунтя — намір віддалити Україну від Європи, довівши її азіатську ментальність. Можна було б і погодитися з цією позицією, адже вона базується на тому, що антропологічний склад українського населення включає тюркські та іранські компоненти, і це дійсно так. Проте, знаючи механізм формування етносу, сенс якого полягає не в урегулюванні співвідношення «своєї» та «чужої» крові, а у творенні духовності та соціальної комунікації (а вони в Україні оригінальні і не тотожні азіатським), важко прийняти азіатську теорію в цілому — як, між іншим, і норманську теорію.
Остання, також характерна для історіографії XIX ст., тепер має тенденцію до відновлення. В основному вона базується на абсолютизації топоніму «Русь», який трактується норманістами як етнонім слов'янства, введений варягами в період їх володарювання на київському столі. Факт варязької гілки князівського роду Київської Русі безперечний, як і безсумнівна його роль в соціально-політичному житті давньоруської держави. Але знов-таки перебільшується значення у процесі формування етносу окремих угрупувань людей, об'єднаних спільною ідеєю (за висловом О. Пріцака — банд; саме такою озброєною бандою і були вікінги).
Відродженню норманської теорії суттєво сприяла концепція Л. Гумільова, яка останнім часом дістає широке визнання, і зокрема його положення про утворення етнічних спільностей із консорцій (нестійких об'єднань людей — гуртків, сект, банд та ін.). Звичайно, сама ідея консорцій заслуговує на увагу, проте світова етнічна історія не дає підстав для їх абсолютизації, їхня роль скоріше зводиться до спрямування етнічних процесів на розбудову владних структур.
По суті, з теорією пасіонарності (буквально: внутрішнє прагнення до здійснення якоїсь мети) Гумільова змикається конструктивістська течія в зарубіжній етнології. Єдине, чим вони різняться, — це рушійною силою етнічних процесів: за теорією Гумільова, нею є консорції, за теорією конструктивістів — інтелектуальна еліта. Остання думка знаходить прихильників і серед українських народознавців, зокрема Я. Грицака. Спочатку, розмірковує він, з'являється нечисленна група інтелектуалів, які займаються збиранням народної спадщини, вводять її у науковий обіг і цим пробуджують етнічні почуття, потім формується мерено національних організацій, котрі творять національну ідеологію, а відтак зароджується масовий національний рух з чітко оформленими політичними гаслами.
Не без впливу цієї доктрини націоналізм в Україні здобув глибоку емоційну легітимність, стимулюючи спроби перевести міфи та емоції в річище соціально-політичної інженерії. Це — черговий міф, і хоча б тому, що він створюється на неприйнятних для наших реалій етнічній та етнологічній основах. Якщо його сповідувати, потрібно відмовитись (як це зробили західні конструктивісти) від визнання етносу і нації реально існуючими системами. Щодо інтелектуальної верстви суспільства, то вона дійсно є чинником, збуджуючим етнічність, проте аж ніяк не рушійною силою. Ця сила виникає у надрах самого етносу (або протоетносу), передовсім у вигляді національних інтересів, а затим — національної ідеї, позначеної тенденцією до політичного самовизначення, яка може прискоритися за допомогою інтелектуальної еліти. Власне, тільки на цьому етапі об'єктивного процесу творення етносу (нації) і лише у такій ролі проявляється активне начало інтелігенції.
Повертаючись до проблеми прабатьківщини слов'ян-українців, слід зазначити появу її грунтовних досліджень та етногенетичних теорій, їхня фундаментальність — не стільки в абстрактних конструкціях, скільки у фактичному матеріалі. Такі праці були започатковані у 50-х роках славістами П. Третьяковим, Б. Рибаковим і В. Генселем, котрі вперше зробили спробу розширити ареал кристалізації слов'янства на території між Дніпром та Одером, Отож, археологічні та лінгвістичні матеріали засвідчили, що на рубежі III—II тисячоліть до н. е. відбувався розпад індоєвропейської спільності на окремі етнокультурні та мовні групи, одну з яких становили германобалтослов'яни. Відокремлення праслов'ян як самостійної етнічної спільності пов'язане з комарівсько-тшинецькою культурою, що склалася у II тисячолітті до н. е. на території Польщі та Правобережної України.
Ця концепція знайшла подальший розвиток у дослідженнях українських археологів В. Барана, Д. Козака і Р. Терпиловського, котрі більш точно визначили етнічну основу східного слов'янства, в тому числі українства, ареал їх кристалізації та регіон формування. Отож, етнічна основа слов'ян пов'язується з такими археологічними культурами V—VII ст.: колочинською (верхів'я Дніпра і Наддністрянщини), пеньківською (смуга, що починається у верхів'ях Сіверського Дінця, йде через Середню Наддніпрянщину та Південний Буг до Прута і Нижнього Подунав'я), празькою (територія від Прип'яті й середньої течії Дніпра до межиріччя Ельби і Заале) та дзедзицькою (Центральна та Північна Польща).
Формування слов'янських спільностей на грунті вказаних культур відбувалося на території України приблизно в середині V ст. н. е., проте їхні витоки сягають римських часів. Щодо дзедзицької культури, то її праосновою була пшеворська культура, на тлі якої сформувалися кельтські, германські та слов'янські субстрати. Празька, пеньківська та колочинська культури мали іншу основу, генетично пов'язану з двома територіально-культурними групами: одна з них складалася на території Середньої Наддніпрянщини та у верхів'ях Південного Бугу, друга — на Середній та Верхній Наддністрянщині. Дніпровсько-бузька група типологічно пов'язана з київськими старожитностями, а дністровсько-прутська — зі слов'янською частиноючерняхівської культури. Остання сягає пізньозарубинецьких та волино-подільських старожитностей ранньоримського часу. Як вже було сказано, виявлення названих культур дало змогу визначити територію формування східнослов'янської спільності на землях України, її центр знаходився в лісостеповій зоні, де особливо простежується спадкоємність археологічних культур. Саме тут зароджувалось ядро слов'янських етнічних спільностей, і саме звідси почалося в І ст. н. е. велике розселення слов'ян.
Воно відбувалося у таких напрямках. Із лісостепової частини України, представленої двома культурами з відповідними етнічними угрупуваннями — пеньківською (племена антів) та празькою (склавіни), східні слов'яни у V—VII ст. почали свій рух на південь. Анти попрямували на Балкани, а потім на Ельбу і Заале, змішуючись із західними слов'янами. Склавіни зупинили своє просування, утворивши у VIII—X ст. ряд етнічних угрупувань. Це добре відомі з давньоруських літописів дуліби (пізніше вони називались такожволинянами, а потім бужанами), древляни і хорвати (Правобережжя), сіверяни (Лівобережжя). На перетині цих етнічних утворень розміщувалися поляни, уличі, тиверці. Грунтуючись на дослідженнях В. Барана, можна зробити припущення, що саме ці південно-східні племена становили ту частину населення Київської Русі, котра в подальшому привела до утворення своєрідної етнокультурної спільності — України-Русі.
Цікава схема періодизації всього циклу етногенетичних процесів слов'янства запропонована українським археологом М. Чмиховим, котрий пов'язував етапність етнічності з історичними та кліматичними епохами. Отож, уся етнічна історія вміщується у дві епохи, кожна з яких триває 1596 років та шість періодів по 532 роки. Початком сучасної людини й етнічності став протонеоліт: тоді сформувалися роди, племена, сім'ї, великі раси й основні етнічні масиви Кожний період відповідає певній фазі етногенетичного процесу: початку формування індоєвропейської культури, її розпаду на самостійні етнічні спільності, формуванню східнослов'янської спільності, виділенню на її основі етно-племінних об'єднань, зародженню на грунті деяких з них українства, переходу української етнічної спільності у статус української нації. Основні часові параметри цього процесу такі: формування індоєвропейської прабатьківщини на території України — XV ст. до н. е., виділення праслов'ян як самостійної етнічної спільності — рубіж ІІ—І тисячоліть до н. е., формування індоєвропейської прабатьківщини на слов"янської спільності — V ст н. е., зародження українства — VІІІ—ІХ ст., зародження національної ментальності українців — XV—XVІ ст., творення української державності паралельно з формуванням національно-політичної самосвідомості — з ХVІІ ст. по наш час.
Щодо ареалів формування етнокультурних спільностей різних історичних періодів, то українська наука не дає однозначного їх трактування, хоч і має кілька досить обгрунтованих гіпотез. Одна з них доводить, що центр індоєвропейської культури — прабатьківщини східного слов'янства — Подунав'я пов'язуючи його з міфічною державою Арратою, котра пізніше перемістилася на Середню Наддніпрянщину і стала ядром української держави (Ю. Шилов). Є припущення про існування декількох ареалів формування iндоєвропейської культури: Подунав'я, Балкани та Степова Україна (Л. Залізняк).
Найбільш прийнятною можна вважати гіпотезу про слов'янську основу індоєвропейської культури, яка склалася в українському Причорномор'ї. Вона не виключає iснування декількох центрів індоєвропейської культури, проте вважається, що це був один центр, який увесь час змінював своє географічне положення. Є навіть думка, що цей центр пересувався по спіралі довкола Чорного моря: зародившись у Північному Причорномор'ї, він перемістився до Північного Кавказу, потім у Малу Азію, Анатолію, Балкани, а відтак — у Подунав'я. На Подунав'ї він проявився у вигляді хліборобської держави Аррати, а далі через міграцію трипільської культури пересунувся до Середньої Наддніпрянщини (Київщини й Черкащини), де і сформувалася найдавніша слов'янська держава — Артанія. Звичайно, і ця гіпотеза потребує більш ретельного обгрунтування, хоча її принципові положення знаходять підтвердження в археологічних матеріалах та даних космології — системи світоглядних уявлень. Вони свідчать, що символи індоєвропейського Зодіаку в українському Причорномор'ї існували ще у протонеоліті, в той час як на Північному Кавказі та в Малій Азії — у неоліті. Звідси деякі вчені схильні вважати Степову Україну, і зокрема Азовсько-Причорноморський регіон, первісним центром зародження індоєвропейської культури (за виразом М. Чмихова — «пупом Землі»), котрий пізніше став і центром формування східнослов'янських спільностей.
Є й інші цікаві гіпотези щодо слов'янської прабатьківщини, які свідчать, що походження народу було далеко не простим і одномоментним явищем. Скоріше за все етногенез слов'ян не прив'язувався до якогось одного ареалу чи епіцентру, а являв собою етнічні спалахи великого масиву споріднених племен. В усякому разі археологічні матеріали виявляють й інші ареали кристалізації слов'янства — на території пеньківської культури Наддніпрянщини, створеної антами, і празької культури Наддністрянщини і Волині, де знайдені найдавніші поселення склавінів. Як свідчать арабські автори X ст. (наприклад, Аль-Масуді), саме на землі склавінів було створено у VII—VIII ст. племінне об'єднання на чолі з волинським князем Маджаком — одна з найдавніших східнослов'янських державностей.
З Південною Волинню пов'язують також походження давньослов'янської спільності, котра дала поштовх для формування українців. Легенди згадують докиївську Антську державу, на чолі якої стояла духовна каста — укри. Це була навіть не просто держава, а Свята Земля, свого роду Мекка християнського світу, а можливо і центр індоєвропейської культури. Висловлене припущення — поки що тільки гіпотеза, і пошуки слов'яноукраїнської прабатьківщини далеко не закінчені.
Проблема походження українців
Ця проблема логічно продовжує проблему етногенезу східних слов'ян. Здавалося б, що вона може розглядатися без особливих ускладнень. Проте саме загальноприйнятий факт спадкоємності і викликає найбільші дискусії: адже одні визнають суцільність етнічної історії без її поділу на фази та етапи, інші ж обстоюють перманентність етногенезу.
Відповідно до цих поглядів вибудовуються і теорії походження українців. Із великої їх кількості можна вилучити основні. Одна з них, сформульована в кінці XIX ст. канадсько-українським ученим Я. Пастернаком, грунтується на ідеї самобутності українців, котрі нібито не мають нічого спільного зі слов'янами. Вони безпосередньо зародилися на базі трипільської культури, еволюціонувавши пізніше у скіфське плем'я неврів, потім в антів, а відтак і у спільноту часів Київської Русі. Ця теоріябезперервності нині має тенденцію до відродження, щоправда, у модифікованому вигляді. Визнаючи окремі етапи етнічної історії, зокрема зафіксовані етнонімами, її прихильники, власне, заперечують етногенез як певний момент зародження етносу: на їхню думку, етнос (у даному разі українці) існує стільки, скільки існує людина сучасного типу. Тривалість цієї історії коливається від 30—40 тис. років (Ю. Шрамко) до 6—7 млн. (Ю. Копержинський).
Близька до вказаної концепції теорія автохтонності М. Грушевського, обгрунтована на початку XX ст. Етнічну основу українців становило, на його погляд, населення пізнього палеоліту, що мешкало на території України; росіяни ж та білоруси мали свою етнічну основу і свою територію формування. Грушевський був першим, хто спростовував ідею так званої «єдиної колиски» зародження трьох споріднених слов'янських народів: українців, росіян і білорусів.
Проте саме теорія «єдиної колиски» стала загальноприйнятою у вітчизняній історичній науці, і лише останнім часом вона починає переосмислюватися. Згідно з нею, вся етнічна історія українців відповідно до суспільно-економічних формацій та їхніх окремих етапів поділяється на два періоди і шість етапів. Перший період охоплює час від XII до середини XVII ст. — формування феодальної суспільно-економічної формації. Саме вона стала базою для етнічних процесів, які беруть свій початок від давньоруської народності — спільного кореня російської, української та білоруської народностей. У межах першого періоду зароджувалися первісні ознаки української народності та відбувалася її консолідація, у другому періоді (друга половина XVII — середина XIX ст.) українська народність переростала у буржуазну націю. З середини XIX ст. буржуазна нація консолідувалася, а за радянських часів, мовляв, перетворилася на соціалістичну націю.
Недосконалість цієї теорії полягає в тому, що вона грунтується на чинниках суто зовнішніх, до того ж жорстко прив'язаних до соціально-економічних формацій, ігноруючи відносну автономність етносу як соціальної системи. Через це вона не могла пояснити складні й неоднозначні етногенетичні процеси або ж пояснювала їх спрощено. Природно, виникала необхідність у пошуках інших концепцій. Найбільш цікавою серед них можна вважати розроблену останнім часом українським істориком Ярославом Дашкевичем теорію незалежного розвитку окремих східнослов'янських народів.
Перш ніж викласти її суть, зазначимо, що подібну ідею обстоював у 60-х роках М. Чубатий у книзі «Княжа Русь-Україна та виникнення трьох східнослов'янських націй» (Нью-Йорк, Париж, 1964). На його думку, Київська Русь була державою не якоїсь єдиної давньоруської народності, а державою українців-антів, які були пануючою нацією серед решти східнослов'янських народів. Отже, «окремішність» українців виступає наскрізною ідеєю багатьох етногенетичних теорій — від Грушевського до сучасних.
Для обгрунтування своєї теорії Дашкевич вводить поняття «етнос-нація» та символи для визначення окремих східнослов'янських націй: українська нація — альфа, новгородсько-псковська — бета, російська — гама і білоруська — дельта. За етнічною основою всі нації — слов'янські, але з іншоетнічними домішками: альфа включала іранський субстрат та норманський суперстрат, бета — балтський субстрат і норманський суперстрат, гама — угрофінський субстрат і дельта — балтський субстрат. Етногенетичні процеси серед слов'янства розпочинаються у VII—IX ст., із часів хозарського наступу та приходу норманів, їх результат — зародження альфа-нації, котра з утворенням Київської держави стає панівною нацією. Етнос, розмірковує дослідник, стає нацією, коли він творить державу, і в цій державі стає гегемоном. Перетворення етносу-альфа в націю-альфа відбувалося настільки швидко (приблизно одне століття), що спричинило крихкість державного організму, відцентрувавши в ньому ще дві нації: бета і гама. Причому гама, як найбільш агресивна, асимілює націю-бета. В той же час на територію нації-альфа починають концентричний наступ агресивні нація-гама, Степ, Угорщина, Польща, внаслідок чого відбувається занепад нації-альфа. Її відродження почалося на рубежі XVI—XVII ст. на хвилі національно-визвольної війни проти численних загарбників, каталізатором якої стала козаччина. Щодо нації-дельта, то вона сформувалася на базі Полоцького і Смоленського князівств дещо осторонь інших націй. Проте і вона не уникла деякої руйнації з боку агресивної нації-гама, будучи незахищеною такою силою, як нація-альфа, — козацтвом. Теоретична конструкція Дашкевича вдало окреслює зовнішні чинники етно- і націогенезу, даючи поштовх для поглибленого аналізу цих явищ. А він, як уявляється, повинен спрямовуватися на виявлення не лише зовнішніх передумов творення етносу, але й внутрішніх. Адже етнос — досить автономний соціальний утвір, який має всі ознаки системи: етнічність пронизує всі форми суспільства, зумовлюючи своєрідність їхньої діяльності. Він і є системою, оскільки здатний до самовідтворення, причому як у фізичному розумінні (через відтворення поколінь), так і в духовному (через продукування традицій). Звідси випливає необхідність комплексного осмислення механізму творення етносу і нації: аналізу формування структуроутворюючої системи і з'ясування історичних та соціально-економічних передумов цього процесу.
Щодо структури етносу та механізму її функціонування. Підходи до розуміння структуроутворюючих елементів етносу та взаємозв'язку між ними найбільш обгрунтовано визначив Л. Гумільов. У цілому можна погодитися з його позицією, хоча окремі її положення потребують перегляду. Початком початку генезису етносу він, як уже згадувалося, вважає певні угрупування людей, об'єднаних спільною долею та єдиною метою, — консорції (цехи, артілі, ватаги тощо, які кристалізують довкола себе соціальну, а можливо і етнічну спільність). У такому визначенні складників консорції проглядається їх певна абсолютизація і навіть випадковість. Ближче до реалій первинних етносоціальних угрупувань підійшов О. Пріцак, котрий головними їх одиницями бачив озброєні групи (банди), маючи на увазі найрізноманітніші етноплемінні утворення: вікінгів, варягів, рутенів, русів і т. д. Збуджуючою їх основою на українському терені можна вважати князівські дружини, котрі, виконуючи захисні функції певної етноплемінної спільності, сприяли її консолідації. Глибинними ж причинами згуртування людей були потреба у протистоянні зовнішнім ворогам та необхідність налагодження внутрішнього життя. Етнічна історія свідчить про те, що консорції були, як правило, нестійкими об'єднаннями, значна частина яких розпадалася. Ті ж, що зберігалися, перетворювалися на конвіксії — більш усталені групи, що відзначалися спільними рисами культури, побуту та шлюбно-родинними зв'язками. Стосовно слов'ян-українців до них можна віднести князівські дружини, цехи, козацтво. Вони позначені вже етнічною своєрідністю і є зародками етнічної спільності. О. Пріцак слушно називав такі одиницігенсами або націо, тобто передетносами.
Усі названі структурні одиниці, власне, виконували роль збудників етногенетичних процесів. На глибинному ж рівні ці процеси розпочиналися з формування субетнічних одиниць як головної структуроутворюючої основи етносу. До їх утворення підводила логіка внутрішнього розвитку етносу: зростання й одночасне зміцнення генсів (конвіксій), котрі, консолідуючись, кристалізували етнічність. Цьому сприяли і зовнішні чинники — загроза з боку агресивних сусідів, зокрема хозарів, а певною мірою й норманів.
Під дією внутрішніх та зовнішніх чинників етнічна кристалізація проявлялася через утворення етнотериторіальних об'єднань — земель, котрі являли собою мікродержави. Не буде помилкою стверджувати, що українська народність як первинна фаза розвитку етносу сформувалася саме на основі земельних субетнічних утворень, їх зародження припадає на VIII—XI ст., завершившись у X ст. утворенням держави — Київської Русі. Первинними ж субетносами українського етносу стали етноплемінні утворення, які мали вже сформовану етнічну структуру: єдність походження, мови, культури, господарського життя, а також етнічну самосвідомість, котра фіксувалася в назвах земель (етніконах). Це відомі нам із «Повести временных лет» сім праукраїнських племен: поляни, древляни, сіверяни, волиняни, тиверці, білі хорвати та уличі. (До речі, колишні кордони ареалу проживання цих племен зберігаються й досі у вигляді історико-етнографічних регіонів, вирізняючись локальною традиційно-побутовою культурою.) На терені етноплемінних об'єднань утворювалися етнотериторіальні та етнополітичні одиниці — землі, що, власне, і стали субетносами українського етносу. Це і сіверяни, і волиняни, і подоляни, і буковинці, і бужани, і перемишляни тощо.
Структурна складність етносу, на думку вчених, є органічною й особливо необхідною на стадії етногенезу. Власне, етнос починається з творення субетнічної системи і визначається тоді, коли вона стає достатньо складною та різноманітною. Більше того — спрощення етнічної системи до мінімальної кількості субетносів призводить до руйнації етносу. Дане положення дуже важливе у практичному плані — особливо нині, коли лунають голоси деяких політиків про регіональне нівелювання українського народу. Якщо справді обрати такий шлях, наслідки його будуть трагічними.
Отже, творення українського етносу почалося з формування субетнічної системи, об'єднаної етнічною самосвідомістю. Головними показниками сформованого етносу прийнято вважати етнічну самосвідомість та етнонім. Ці два індикатори взаємопов'язані: самоназва спільності віддзеркалює усвідомлення причетності людей до неї, а самосвідомість, як правило, проявляється через етнонім. Самий факт появи цих індикаторів свідчить про остаточну завершеність етногенезу, хоча її початкові прояви можуть спостерігатися століттями раніше.
Якщо погодитися з тим, що етнічна самосвідомість та етнонім здатні фіксувати етногенез, то слід погодитись і з тим, що трансформація названих індикаторів свідчитиме про трансформацію етносу, а можливо, і про зародження нового етносу на попередній етнічній і навіть антропологічній основі. Це положення має принципове значення для теорії етносу, оскільки не лише обгрунтовує поетапність його розвитку, а й визнає можливість послідовного виникнення різних етносів на основі одного народонаселення. Свідченням кардинальної трансформації етносу стануть такі ж кардинальні зміни етнічної самосвідомості населення та його самоназви.
Результатом дії зовнішніх чинників на етногенез є утворення державності, якому передує формування етнополітичної, загальнодержавної (власне національної) самосвідомості. Факт утворення етносом держави свідчить про перетворення етносу в націю. Іншими словами, етнос стає нацією за умов визначеності національної самосвідомості та створення держави. На території України такою державою була Київська Русь. Чи не було це актом націогенезу українців, адже в наявності нібито всі складові нації?
Період формування Київської держави можна вважати початком націогенезу українців, хоча він і не дістав тоді завершення. По-перше, через нетривалість Київської держави, котра об'єднувала різні, хоч і споріднені, етноси; по-друге (і це головне), самосвідомість етносів, котрі утворили державу, як і їхні етноніми, тоді ще не набули чіткої орієнтації на українство.
До речі, багатоетнічність Київської держави (за теорією Я. Дашкевича, від «альфи» до «дельти»), на перший погляд, працює на користь одіозної концепції «єдиної колиски». Коли ж деміфологізувати її та спробувати підійти до цього явища з суто наукових позицій, виявиться, що таких «колисок» можна нарахувати декілька. Однією з них була індоєвропейська культура — спільна для багатьох народів. На рубежі II—І тисячоліть до н. е. із цієї «колиски» відокремилося кілька слов'янських народів, у тому числі східнослов'янських. Якщо ж далі конкретизувати етнокультурний склад нашої прадавньої основи, то доведеться визнати, що ми знаходилися в одній «колисці» не тільки зі слов'янськими, але й з германськими, романськими, балтськими, індійськими, іранськими, кельтськими, вірменським, грецьким та албанським народами, бо всі вони становили єдину, принаймні мовну, сім'ю.
Це, так би мовити, — «велика сім'я». Пізніше з неї утворилися і «малі сім'ї», зокрема східнослов'янська, в межах якої формувалися етноси та нації, — і цей процес триває, вибудовуючи нові «колиски» вже на локальному етнічному грунті. Але разом із тим йде і інтеграційний процес — усвідомлення представниками різних націй своєї причетності до етнічних спільнот якогось вищого порядку: до слов'янства, до європейської культури, а можливо, і до індоєвропейської. І це природно, оскільки в кожній національній культурі (і українській в тому числі) закладений етногенетичний код причетності до великих етнокультурних угрупувань, що колись склалися.
Отже, спільність традиційної культурної основи пов'язує українців із великою групою колись споріднених народів, у тому числі слов'янських, зокрема з росіянами та білорусами. Тільки у такому аспекті й слід розуміти феномен «єдиної колиски». Час та місце, як і механізм виникнення різних народів, були різними; тому всі народи й самобутні, хоч іноді і мають спільну етнокультурну основу. Несхожість — головна ознака етносу, більше того — етнос існуватиме доти, доки він визначатиметься оригінальністю. Певною своєрідністю позначений і націогенез — формування головних ознак нації, тобто етносоціальної спільності, яка має всі ознаки етносу, чітко виражену національно-державну самосвідомість та державні атрибути. Зародки націогенезу українців з'явилися ще за Київської Русі, але етногенетичний процес тоді, як вже зазначалося, був перерваний, відновившись у XV—XVII ст. Такою є специфіка націогенезу українців.
Проте націогенез як явище має усталений механізм дії та єдині закономірності прояву. Щоб їх зрозуміти, треба повернутися до ключових понять «етнос» та «нація», котрі визначаються певним набором характеристик: єдністю походження, культури, мови, самосвідомості, господарського життя, території. При визначенні нації традиційно додаються такі ознаки, як наявність спільного ринку, держави, капіталістичних соціально-економічних відносин. Оскільки ж такий набір структуроутворюючих ознак етносу й нації є еклектичним, існує інший підхід — визначення характеристик, які б розкривали їхню внутрішню сутність. Основні з них такі: національні інтереси, національна ідея, національна самосвідомість, національна культура, національні символи (гасла) — цілісна система, що приводиться у дію лише за наявності загальнонаціонального піднесення.
Коли виходити з такого розуміння нації та ще й з конкретних історичних подій, які зумовлювали націогенетичні процеси, слід відмовитися від усталеної теорії формування української нації, котра визначає націогенез українців як результат розвитку буржуазних соціально-економічних відносин. Виходить, що він розпочався лише наприкінці XIX — на початку XX ст., а завершився просто-таки за радянських часів, коли була створена держава — УРСР.
В дійсності ж українська нація сформувалася набагато раніше, на зламі XVI—XVII ст., коли каталізаторами цього процесу виступили, як відзначає Я. Дашкевич, загроза фізичного винищення з боку Степу, польське національне гноблення і внутрішня зрада (утворення церковної унії). На хвилі національного піднесення зростала національна самосвідомість, що проявлялась на двох рівнях: побутовому та ідеологічному. На першому рівні це було усвідомлення своєї причетності до «руського народу», на другому ж, вищому, — боротьба за національні права, культурні традиції нації (у тому числі за офіційне визнання української мови), за чистоту релігійних канонів, за творення національних державних інститутів та атрибутів.
Більшість цих прагнень тоді були реалізовані, — щоправда, на регіональному рівні, у лівобережних районах України. Саме там, на Київщині та Брацлавщині, створювалась українська державність — козацька республіка, національно-територіальна адміністрація, національне військо, — тобто всі національні атрибути та символи, що дали поштовх для творення української нації. Українська нація зародилася саме у ті буремні часи національно-визвольної боротьби, хоч націогенетичний процес тривав і далі. Він «дозрівав» через ряд етапів, відомих як національно-культурне відродження. Розпочавшись у XVI ст. як військово-політичне відродження, воно продовжилось наприкінці XIX ст. у сфері культури й духовності, у 20-х роках XX ст. — як державно-політична розбудова, нарешті, у наші дні — у формі загальнонаціонального піднесення, зачіпаючи всі важливі сфери життя українського народу.


http://vkontakte.ru/id18182352
 
Форум » Навчання » Державний екзамен з історії (Народознавство, 4 курс) » Початковий етап етнічного розвитку на території України
Сторінка 1 з 11
Пошук:

Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz