Національно-визвольна революція 1648 р. - Форум
Все для історика
Неділя, 11.12.2016, 03:14
Вітаю Вас Раб | RSS
 
Головна Національно-визвольна революція 1648 р. - ФорумРеєстраціяВхід
[ Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS ]
Сторінка 1 з 11
Форум » Навчання » Державний екзамен з історії (Народознавство, 4 курс) » Національно-визвольна революція 1648 р.
Національно-визвольна революція 1648 р.
EkzorДата: Середа, 23.05.2012, 18:04 | Повідомлення # 1
Гетьман
Група: Адміністратори
Повідомлень: 1418
Репутація: 3
Статус: Offline
Причини і початок повстання. Богдан Хмельницький. Перемоги під Жовтими Водами і Корсунем та поширення повстанського руху. Воєнний тріумф під Пилявцями і визволення західноукраїнських земель. Створення нової Української держави.
Причини й початок повстання. Богдан Хмельницький. "Ординація Війська Запорізького" 1638 р. ліквідувала чимало прав козацтва і на певний час принесла полегшення польській шляхті. Але вже за кілька років козаки подолали заціпеніння, згадали про свою лицарську славу й почали збирати сили для нового виступу проти польського панства. Хоч реєстровиків було лише 6 тис., але вони спиралися на маси невизнаного урядом козацтва й пригнобленого поспільства.
Головними внутрішніми причинами зростаючого незадоволення народних мас України політикою Речі Посполитої стали посилення гніту селян і міщан; наступ на права козацтва; небажання надати козацькі права значній кількості покозачених селян і міщан (60 тисяч); масове захоплення польською шляхтою українських земель; незахищеність православної шляхти від свавілля польських магнатів; переслідування православного духовенства й національно-релігійні утиски інших груп населення; підвищення національно-релігійної свідомості народу; усвідомлення народу здатності своїми силами вирішувати найбільші проблеми.
Розгортанню революційних подій в Україні сприяла й міжнародна обстановка. Ще продовжувалась Тридцятилітня війна, яка завдала великих руйнувань західним землям Польщі. Зміцнились позиції держав Протестантської ліги – Франції, Данії, Нідерландів, Швеції.
Опозиційно був налаштований проти уряду Польщі великий литовський гетьман Януш Радзивіл, який сповідував протестантизм.
В 1647 р. між Польщею і Росією був підписаний договір, спрямований проти Кримського ханства.
У Північній Італії, Сіцілії, Австрії, Польщі, Франції, Німеччині стались великі антиурядові виступи. Раніше відбулась революція в Нідерландах, відбувалась вона і в Англії. Ці революції виражали значною мірою потреби євразійського континенту, ніж тих країн, де вони стались. Це підтвердили і революційні події 1648 р. на українських землях.
Таким чином, на 1648 р. склались необхідні внутрішні та зовнішні передумови для всенародного повстання в Україні.
Перші звістки про підготовку козацтва до повстання польний гетьман Станіслав Конєцпольський одержав у 1646 р. Умови для повстання були сприятливими. Король Владислав ІV готувався до війни з Туреччиною, але після відмови сейму ратифікувати її початок вирішив діяти самостійно. Він дозволив запоріжцям зробити морський похід на Туреччину й дав їм королівську грамоту на спорудження човнів. Під цим прикриттям козаки почали збиратися на Запоріжжі, згуртовуватися й виробляти план спільних дій.
Одним з організаторів повстання став Б о г д а н (З і н о в і й) М и х а й – л о в и ч Х м е л ь н и ц ь к и й (27.ХІІ.1595 – 27.VІ.1657). Він народився в Чигирині, за іншими даними в Переяславі чи на Львівщині, в сім’ї дрібного українського шляхтича Михайла Хмельницького й козачки з Переяславського полку. Закінчив спочатку, напевне, одну з київських шкіл, потім Львівську єзуїтську колегію, де дістав грунтовні знання з історії, географії, юриспруденції. Крім рідної української, добре володів польською, латинською та турецькою мовами, розумів по-татарськи. З молодих літ опанував військову справу. Брав участь у козацьких повстаннях 30-х років, займав посаду писаря реєстрового війська, але в 1637 р. був розжалуваний у сотники. Як і інші православні шляхтичі, Хмельницький зазнавав усіляких утисків і переслідувань з боку польської шляхти. Зі схвалення чигиринського та корсунського старости Олександра Конєцпольського у нього відбирали то млин, то коня, поки не дійшла черга й до батьківського хутора Суботова. Підстароста Данило Чаплинський в 1646 р. звичним для шляхти "наїздом" захопив Суботів, а молодшого сина Хмельницького наказав побити мало не до смерті. І це тоді як Хмельницький мав великий авторитет серед козацтва, його добре знали при дворі польського короля, а також в урядових колах Франції.
Навколо Хмельницького гуртувалася група незначної козацької старшини, яка добивалася відновлення козацьких прав і привілеїв. Серед неї виділялися сотники Чигиринського полку Федір Вешняк і Кіндрат Бурляй, колишні полковники Корсунського полку Максим Нестеренко, Бі-лоцерківського — Яцина Люторенко і Яцько Клиша та військовий суддя Іван Гиря. Найближчими сподвижниками Хмельницького стали також учасники багатьох морських походів на турок і татар Іван Ганжа та Максим Кривоніс.
Перший варіант знищення польських військ на Наддніпрянщині восени 1647 р. чомусь не здійснився. І Хмельницький та його однодумці зібралися на таємну раду під Чигирином для вироблення нового плану. Але про зібрання стало відомо польському комісарові і той наказав чигиринському полковнику Михайлу (Станіславу) Кричевському заарештувати Хмельницького для проведення слідства. Та Вешняк і Бурляй переконали полковника, що він не винен, й умовили відпустити Хмельницького до Трахтемирова — резиденції комісара Яцека Шамберга, аби він зміг виправ-датися. Кричевеький співчував змовникам і відпустив Хмельницького. Проте він разом із старшим сином Тимошем та 16-ма однодумцями за околицею Чигирина повернув на Запоріжжя. Дорогою до них приєднувалися різні люди, й на Січ прибуло 300, за іншими даними — 500 чол. Спочатку вони оселилися на о. Томаківка, за милю нижче від Микитиної Січі, де стояв польський гарнізон. Тут же перебували козаки сотника Федора Линчая, які нещодавно зазнали поразки у боротьбі проти ставлеників Речі Посполитої Івана Барабаша та Іляша Караїмовича. Хмельницький з побратимами перебрався на ближчий острів Бучки. У січні 1648 р. козаки вже були готові до штурму Січі. Але полковник Гурський не прийняв бою і завчасно втік. Залога з Черкаського полку впустила повсталих у Січ і сама приєдналася до них. На загальній раді 30 січня, за іншими даними — на початку лютого 1643. р., козаки обрали Хмельницького гетьманом і підтримали його курс на загальне збройне повстання проти Речі Посполитої.
Перемоги під Жовтими Водами й Корсунем та поширення повстанського руху. 3–10 лютого 1648 р. повстанці відбили спроби карателів оволодіти Микитиною Січчю й відкинули їх до Черкас. Почалася жвава підготовка до збройного виступу проти регулярних польсько-шляхетських військ. Відправлені до Криму посольства Бурляя і Клиші заручилися обіцянкою хана Іслам-Гірея III допомогти у майбутній війні. Одночасно заготовлялися зброя, харчі, фураж, формувалися полки й сотні. Звістка про повстання запорожців швидко поширилася по Україні. Кобзарі та спеціальні гінці протягом лютого розповсюдили від Слобожанщини до Польщі гетьманські універсали із закликом до українців спільно виступити проти поляків. Україна завирувала. На Січ. потяглися запорожці, що зимували «на волості», а також втікачі з панських маєтків. Селяни, міщани й козаки на місцях озброювалися, розправлялися з панами й орендарями, за-хоплювали їхнє майно. Вже в березні шляхта почала тікати з Середнього Подніпров'я. Але і в інших місцях не було спокійніше. Головну причину швидкого поширення повстання польний гетьман Микола Потоцький справедливо вбачав у «змові з усіма козацькими полками і з усією Укра-їною». Організована ним блокада Запоріжжя не дала бажаних результатів. Татарська орда, що наспіла, відігнала польські сторожові загони до Черкас і Білої Церкви. Це дало змогу Хмельницькому завершити приготування до воєнних діб.
Вони розпочалися наступом польського війська з Черкас 21 квітня. Суходолом рухалися 10 тис. кінноти, обоз і артилерія на чолі з сином гетьмана Стефаном Потоцьким і комісаром Шембергом, а Дніпром на човнах — 5 тис. реєстровців і 1,2 тис. німецьких наймитів-піхотинців під ко-мандуванням Барабаша і Караїмовича. Вони мали завдання пробитися на Запоріжжя й атакувати Запорізьку Січ з суші та Дніпра, оволодіти нею й придушити повстання. Роз'єднанням ворожих сил вдало скористався Хмельницький і вирішив розгромити їх поодинці. Основне військо чисель-ністю 8 тис. козаків і 16 тис. татар гетьман повів проти польської кінноти. Противники рухалися назустріч один одному Микитиним шляхом. 29 квітня Тугай-бей атакував поляків на лівому березі Жовтих Вод і змусив їх відійти на правий берег річки. Наспілі повстанці Хмельницького, перекрили шлях відступу й взяли в облогу польський табір.
Тим часом флотилія Барабаша і Караїмовича побувала на Січі і, не заставши там козаків, повернула назад. У районі Кам'яного Затону її зустріли повстанські гінці, які розповіли про оточення війська молодого Потоцького й намовили козаків приєднатися до повстанцю. Реєстровики розправилися з Барабашем, Караїмовичем та іншою старшиною, обрали старшим Філона Джеджалія й за два переходи подолали 60 км до місця битви. Прибуття загону Джеджалія посилило повстанців. Крім того, на їхній бік перейшла частина драгунів із числа українців, а також кілька корогов козаків. За таких умов польний гетьман не наважився ризикувати своїм військом і не надав допомоги синові. 5–6 травня повстанці майже безперервно штурмували польський табір (територія сучасних сіл Пахорівка і Дмитрівка).
Спроби поляків відступити не вдалися. В урочищі Княжі Байраки (поблизу сучасного с. Григорівка) їх наздогнали татари Тугай-бея та козаки Хмельницького й довершили розгром. Стефан Потоцький мужньо бився, але був двічі поранений, взятий у полон і помер від ран. У полон потрапили також Шемберг та інші воєначальники, у тому числі й благодійник Хмель-ницького полковник Кричевський. Гетьман викупив свого кума з татарського полону. Той незабаром відмовився від католицької віри, перейшов у православ'я і очолив Київський полк, ставши одним з найближчих сподвижників Хмельницького. За двох коней Хмельницький викупив у татар також Івана Виговського і 17 червня призначив його генеральним писарем.
Розгортанню повстання сприяло безкоролів’я у Польщі після смерті 20 квітня короля Владислава. У перших переможних битвах важливу роль відіграли татари, їхня кіннота блокувала противника з усіх боків, не давала йому змоги відірватися від основних повстанських сил і переважала ворожу піхоту у відкритому бою. Крім того, їхня присутність справляла деморалізуючий вплив на противника. У ході спільних дій зав'язалася особиста дружба Хмельницького і Тугай-бея, вони побраталися й зберегли найкращі почуття один до одного на все своє життя.
Дізнавшись про поразку під Жовтими Водами, гетьман Потоцький відвів свої війська з-під Чигирина до Корсуня й мав намір відступити на Богуслав і Паволоч. Але провідник Самійло Зарудний вчасно попередив Хмельницького, і за його наказом Максим Кривоніс влаштував засідку в Гороховій Діброві за Корсунем. 16 травня (за ст. ст.) татари й козаки довершили розгром польської армії на Середньому Подніпров'ї. 8,5 тис. полонених, у тому числі польного гетьмана Потоцького й коронного гетьмана Мартина Калиновського, Хмельницький віддав татарам. Козаки взяли 41 гармату й знамена. Ніколи Річ Посполита не знала такої поразки у боротьбі з українським козацтвом. ЇЇ довершив напад 87-тисячної армії союзника Хмельницького кримського хана Іслам-Гірея на Білоцерківщину і Південну Брацлавщину. Окремі татарські чамбули рушили далі на захід, набрали багато полону й Чорним шляхом повернулися до Криму.
Успіхи повстанців у Середньому Подніпров'ї багато в чому були зумовлені повстанським рухом на Лівобережній і Правобережній Україні. Він скував надвірні війська місцевих магнатів і не допустив Їх з'єднання з регулярною армією. Масова конфіскація магнатом Яремою Вишневецьким у березні 1648 р. в лівобережних селян, козаків і міщан мушкетів дещо послабила їхній виступ. Однак в боротьбі з місцевими повстанцями Вишневецький згаяв дорогоцінний час. Його військо кількістю 6 тис. драгунів і надвірних козаків з великими труднощами пробивалося з Лубен до Дніпра. Тільки у 20-х числах травня воно вийшло до Переяслава й кинулося шукати переправ. Але повсюди їх контролював 10-тисячний загін Кривоноса. Дізнавшись про поразку польської армії під Корсунем, Вишневецький почав відступати до Лубен. При цьому він жорстоко розправлявся з невинними селянами, міщанами й козаками. Проте його військо поступово тануло. Переконавшись, що відсидітися в Лубнах неможливо, князь із залишками війська, обозами шляхтичів, управителів маєтків, орендарів і євреїв ледве-ледве пробився через Чернігів до Лоєва й переправився на Правобережну Україну.
Тим часом повстання на Лівобережній Україні ширилося. До нього приєдналися жителі Прилуччини, Миргородщини, Полтавщини. Наприкінці травня до Лубен підійшли 10 —15 тис. повстанців і почали облогу міста. Перебивши захисників, вони захопили Лубни й зрівняли його укріплення; з землею. Почали створюватися великі повстанські загони. Протягом кількох днів до них вступило майже 7 тис. озброєних мушкетами й щаблями селян. Те ж саме відбувалось і на Чернігівщині та Стародубщині.
Найсильніший опір повстанцям вчинила шляхта в Чернігові. Наприкінці травня козацькі полки почали штурм міста. Увірвавшись до нього з допомогою тамтешніх міщан, повстанці відтиснули рештки шляхтичів до замку, де зберігалися великі запаси пороху, свинцю й харчів. Не спо-діваючись на милість своїх підданих, шляхтичі три тижні затято відбивалися, аж поки всі не полягли в нерівній січі. На такий же опір наштовхнулися повстанці в Новгороді-Сіверському. Жорстокі бої точилися за Погар. Кілька разів повстанці безуспішно штурмували міські мури, поки оволоділи містом. Селянсько-козацькі загони визволили також Глухів, Любеч, Лоєв та інші українські міста. Повстання перекинулося й на Гомельщину, де зібралося чимало втікачів з України. Лише в Гомелі під шаблями повстанців полягло 600 шляхтичів і 800 євреїв. Після відходу повстанців шляхта відновила у місті свою владу.
На кінець червня 1643 р. повстанці звільнили від польських магнатів і шляхти всю Лівобережну Україну. Лівобережні землі стали найнадійнішою і найстабільнішою базою повстанських сил. З них Хмельницький черпав людські ресурси, озброєння, порох, зерно, фураж. Одночасно Лівобережжя було надійним притулком для повстанців в разі воєнних невдач.
Досить швидко було визволено Правобережне Подніпров'я. Ще в березні–квітні найпередбачливіша шляхта відійшла на Волинь і в Західну Україну. Масова втеча подніпровської шляхти почалася після битв під Жовтими Водами і Корсунем. «Тільки-но шляхта, київські обивателі дізналися про розгром гетьманів і коронного війська; — писав очевидець тих подій шляхтич Йоахим Єрлич, — одразу, тієї ж години, почали укладатися на вози з жінками й дітьми, залишаючи господарство і все, хто що міг, ледь не з душами своїми, покинувши свої оборонні замочки по містечках і селах та укріплені двори». Сильні повстанські загони утворилися на Фастівщині. В 20-х числах травня вони почали просуватися до Києва, виганяючи шляхту з насиджених місць, зокрема з Новосілок, Білогородки. Поряд з ними діяли повстанські загони з Бузової, Гурівшини та інших сіл. Ліси та переліски кишіли озброєним людом, і не одна сотня шляхтичів зі своїми домочадцями лягла кістьми на степових дорогах і лісових стежинах. На визволення Києва Хмельницький направив 3-тисячний загін на чолі з О. Теплушкіним. На-прикінці травня 1648 р. повстанці при підтримці міщан без бою, увійшли в Київ. Хмельницький оголосив Київ своєю столицею і збирався приїхати до нього. Але нагальні справи завадили зробити це найближчими місяцями.
На всьому Середньому Подніпров'ї продовжувала триматися тільки Кодацька фортеця. Після Жовтоводської битви за наказом гетьмана її взяли в щільну облогу козаки Ніжинського полку Прокопа Шумейка. У серпневих штурмах полягло 4 тис. повстанців, і Хмельницький надіслав сюди додатково козак» на чолі з полковниками Максимом Нестеренком і Яковом Вовченком. Тільки 1 жовтня комендант Криштоф Гродзщький разом з гарнізоном капітулював.
Після Корсунської перемоги військо Хмельницького дійшло до Білої Церкви й тут зупинилося. Разом із татарами козаки відсвяткували перші успіхи, а воєначальники приступили до реорганізації війська й розробки планів подальших дій. У Білій Церкві виявились найближчі задуми Хмель-ницького й вищої козацької старшини щодо перспектив повстання. На пропозицію брацлавського воєводи Адама Кисіля козацьке командування погодилося на двотижневе перемир'я з поляками для улагоджування конфліктів. Самому Кисілю козаки не довіряли й основну надію покладали на сейм. Дійсно, Кисіль походив із знатної української родини, дотримувався православної віри, часто перебував у опозиції до польської шляхти, але послідовно відстоював перебування України в вкладі Речі Посполитої. Знаючи це, Хмельницький пише до польського сейму листа з викладом мотивів і мети повстання. Головну причину народного виступу гетьман вбачав у посиленні гноблення козаків. Він вимагав збільшити козацький реєстр до 12 тис. чол., сплатити затримане жалування, відмінити ухвалу «Ординації Війська Запорізького 1638 р. про заміщення старшинських посад лише поляками, а також не утискувати православну церкву і повернути їй захоплені храми. Тобто на початковому етапі повстання плани Хмельницького не виходили за межі економічних і політичних інтересів козацтва та прав православної конфесії. Козацька, територія на заході, на думку гетьмана, мала доходити до Білої Церкви. На цьому наполягав і кримський хан, вимагаючи від короля, «щоб до Білої Церкви воєвод і старост не було, і тільки вільне козацьке князівство...». Однак національно-визвольна боротьба народу вносила істотні корективи до планів козацької старшини. Однією із заслуг Хмельницького стало те, що він чуйно вловлював настрої мас і втілював їх у державну політику.
Тим часом хвиля народних повстань прокотилася Правобережною Україною. У червні повстали жителі Уманщини. Для керівництва ними Хмельницький направив Івана Ганжу. Загін Ганжі взяв штурмом Умань, швидко розрісся до полку й рушив на польську шляхту Брацлавщини. Паралельно з ним діяли загони Кривоноса, Сформувавши з селянства численне військо, народний ватажок невдовзі здобув Бершадь, Ладижин, Тульчин. Не встояли перед повстанцями також міста-фортеці Бращіав, Райгород, Немирів, Погребище та ін. У Подністров’ї діяли повстанці на чолі з Остапом Гоголем. Повстання перекинулося на Волинь, давнє гніздо магнатського всевладдя.
Повстанський рух пожвавився після 12 червня, коли на Житомирщину вступив зі своїми недобитками Вишневецький. Намагаючись будь-якою ціною придушити «ребелію» й захистити свої маєтності, князь вдавався до найжорстокішої розправи над винними й безвинними. Шлях його війська був позначений шибеницями, палями, тисячами осліплених, обезручених і обезножених людей. Нехристиянська жорстокість князя змусила взятися за коси навіть найсмирніших і слабких, переповнила ненавистю і жагою помсти серця сильних. Об'єднавши під своїм командуванням майже 40 тис. повстанців, Кривоніс повів їх проти Вишневецького. На допомогу Кривоносу прийшло 5 тис. козаків Білоцерківського полку Гирі. Перші великі бої розгорілися між противниками під Махнівкою на Волині. Переслідуючи шляхту, загони повстанців відкинули Вишневенького за р. Случ і захопили сильну фортецю Полонне. Вирішальні бої зав'язалися під Старокостянтиновом 16—18 липня і точилися з перемінним успіхом. Долю перемоги вирішили полки Ганжі та Гирі. Польсько-шляхетське військо відступило за Горинь.
Українська людність масово піднялася проти шляхти. Протягом липня – першої половини серпня повстанці визволили Заславль, Рівне, Клевань, Луцьк, Чарторию та інші міста. Повстання перекинулось у Білорусію й велося під керівництвом посланців Хмельницького. Повстанці взяли Мозир, Річицю, Чечерськ, Брагін, Бобруйськ, Гомель, Турів, Лоєв та інші міста і містечка Білорусії. Але за наказом гетьмана не стали розвивати наступ на Литву. Хмельницький у цей час вів листування з литовським гетьманом Янушем Радзивілом про кандидатуру майбутнього польського короля. Сам литовський гетьман був лідером литовських кальвіністів, підтримував інших протестантів, у тому числі й православних. Був одружений другим шлюбом на дочці молдавського господаря Марії, яка дотримувалась православної віри, негативно ставився до все більшого обмеження прав Великого князівства Литовського. Зазнав тиску войовничого католицизму і часто перебував у опозиції до метрополії. Зокрема, він не виконав попереднього наказу про наступ на повсталих українців з півночі і це дозволило їм отримати перші перемоги влітку 1648 р. Український і литовський гетьмани у цей час домовились підтримувати кандидатуру трансільванського князя Юрія Ракоція, який претендував на трон польського короля.
Тим часом військо Кривоноса рушило з Волині на допомогу повстанцям, які штурмували наймогутнішу на Правобережжі фортецю Кам'янець-Подільський. Але незабаром його відкликав Хмельницький. Насувались події, які мали вирішити долю України.
Воєнний тріумф під Пилявцями й визволення західноукраїнських земель. Під час перепочинку Хмельницький створив 100-тисячну армію, поділену на полки й сотні. На чолі повстанців стали Іван Богун, Матвій Гладкий, Філон Джеджалій, Мартин Пушкар та інші талановиті полководці. Дізнавшись про підготовку польської армії до походу на Подніпров'я, Хмельницький наприкінці липня повів повстанське військо на захід. На початку вересня воно зупинилося під Пилявцями (за 25 км на південний схід від Старокостянтинова) і почало готуватися до зустрічі з противником. Не всі повстанці мали вогнепальну зброю, але кожен рвався до бою з шляхтою. Бойовий дух війська був надзвичайно високим. 8 вересня почалися перші сутички з окремими загонами 60-тисячної польської армії. Всі спроби поляків прорватися до козацького табору виявилися марними. Наступаючі втратили чимало вояків. Польські регіментарі Домінік Заславський, Микола Остророг і Олександр Конєцпольський були далекими від військової справи людьми Сіх Хмельницький іронічно називав «перина», «латина» і «дитина»), діяли розрізнено й невміло. Дисципліна у війську була слабкою.
Вирішальні бої почалися 11 вересня. Польські корогви пішли на штурм греблі через р. Пилявку (Ікву), намагаючись пробитись до козацького табору. Зазнавши великих втрат, поляки врешті захопили греблю і перейшли на правий берег р. Пилявки. Надвечір 12 вересня до козаків наспіла білогородська орда, що викликало сум'яття у ворожому стані. 13 вересня козацькі полки в бойовому порядку вийшли з табору в поле. Почалася генеральна битва. Польсько-шляхетська армія зазнала нищівної ,поразки. Рештки розбитої армії панічно тікали, подолавши 300 км до Львова за дві доби. Повстанцям дістались величезні трофеї – 80 гармат, тисячі мушкетів. Бойовий дух повстанської армії був на піднесенні.
У результаті перемоги під Пилявцями активізувався селянський руху у Галичині. Найпершими піднялися проти польського панства жителі Кам'янки-Струмилової і Сокаля. Але їхній повстанський рух був придушений. Успішніше діяли повстанці в околицях Рогатина і Княгинич. Вони повністю звільнили свої райони від шляхти й почали запроваджувати місцеве самоврядування. Опорним пунктом повстанців стало містечко Отиня (нині Івано-Франківська обл.), де успішно діяв Семен Височан. Він зібрав 15-тисячне військо, поділив його на полки, сотні й оволодів майже всіма містами і селами Галичини.
Через кілька днів після Пилявецької битви відбулася старшинська рада. Дехто із старшини пропонував припинити воєнні дії, укріпитися на р. Случі й домагатися від уряду Речі Посполитої задоволення козацьких вимог. Однак перемогла радикальна партія, яка наполягла на продовженні наступу. Головні сили козацької армії рухалися по лінії Старокостянтинів–Базалія–Збараж–Тернопіль–Зборів–Глиняни–Львів. Побіч просувалися окремі полки, допомагаючи повстанським загонам громити панські маєтки.
26 вересня (ст. ст.) Хмельницький почав облогу Львова. Доля, міста була фактично вирішена після того, як Кривоніс зі своїми козаками й донцями захопив Високий Замок. Проте гетьман не схотів руйнувати старовинне місто, натомість узяв викуп 200 тис. талярів і 15 – 16 жовтня (ст. ст.) зняв облогу. З більшістю сил Хмельницький протягом 27 жовтня – 14 листопада вів облогу Замостя. Окремі козацькі загони діяли під Равою-Руською, на Холмщині, Підляшші, досягли Люблінщини і Вісли. Річ Посполита стояла на межі воєнної катастрофи. Становище Польщі в цей час ускладнилось боротьбою за королівський престол між братами покійного короля – Яном Казимиром і Карлом Фердинандом. На якомусь етапі до неї прилучився трансільванськй князь Юрій Ракоцій. головним козирем у цій боротьбі було улагодження польсько-українського конфлікту і відвернення реальної державної катастрофи Речі Посполитої. Не маючи сил для оборони країни від революційної армії України, що стояла майже під стінами Варшави, і потерпаючи від масових хвилювань підданих, магнати мусили вдатись до дипломатичних засобів вирішення питання. Хто з претендентів міг відвернути реальну загрозу вторгнення українських військ у власне Польщу, той неминуче мав стати і королем.
Це найшвидше зрозуміло те магнатське угруповання, на чолі якого стояв н Казимир. За окремими даними той звернувся до Хмельницького з проханням допомогти йому стати польським королем, а взамін обіцяв задовольнити волю українського козацтва. Дана Хмельницьким така обіцянка влаштовувала більшість шляхти і польський сейм 20 листопада 1648 р. обрав Яна Казимира королем Речі Посполитої.
Вважаючи справу вирішеною, Хмельницький приймає рішення відвести українську армію на Подніпров’я. Крім названої, було ще кілька причин, які кардинальним чином вплинули на цей крок Хмельницького. Серед них – епідемія чуми, відірваність армії від тилів, погіршення постачання, відсутність єдності серед козацької старшини, психологічна неготовність українського керівництва до відділення України від Речі Посполитої як самостійної держави і т.п. І це при тому, що бойовий дух армії був надзвичайно високим. Повстанці горіли нестримним бажанням розплатитись з своїми колишніми панами за всі ті кривди і лиха, яких вони зазнали у всі попередні роки. При відповідних умовах патріотичні піднесення повстанців могло взяти верх над організованою збройною силою Речі Посполитої, як це було в попередні місяці. Була реальна можливість створити на руїнах Речі Посполитої незалежну Українську державу. Але українське командування втратило цей шанс. Це спричинило серйозні непорозуміння між гетьманом і частиною козацької старшини, зокрема з Кривоносом і Головацьким, які наполягали на доведенні війни до переможного кінця. Та епідемія чуми змусила і найбільш незговірливих старшин погодитися на відступ.
Ряди переможців порідшали. Чимало їхніх побратимів загинуло від куль і шабель польської шляхти та епідемії чуми. Серед них був і улюбленець селянських мас, непримиренний ворог панства, вірний сподвижник і одночасно суперник гетьмана полковник Кривоніс. Козаки повергалися додому з перемогою, як герої. Найпишнішу зустріч Хмельницькому влаштували кияни. 23 грудня до Золотих воріт вийшов увесь Київ разом з єрусалимським патріархом Паїсієм і київським митрополитом Сильвестром Косовим. Безперестанку салютували гармати, студенти читали похвальні вірші Хмельницькому, називаючи його «українським Мойсеєм», визволителем від «лядської неволі» й богом даним проводирем. Україна тріумфувала. Віковічна мрія народу здійснилася.


http://vkontakte.ru/id18182352
 
Форум » Навчання » Державний екзамен з історії (Народознавство, 4 курс) » Національно-визвольна революція 1648 р.
Сторінка 1 з 11
Пошук:

Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz