Українська еміграція в кінці XVIII ст. – до 1914 р. - Форум
Все для історика
Неділя, 11.12.2016, 03:15
Вітаю Вас Раб | RSS
 
Головна Українська еміграція в кінці XVIII ст. – до 1914 р. - ФорумРеєстраціяВхід
[ Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS ]
Сторінка 1 з 11
Форум » Навчання » Державний екзамен з історії (Народознавство, 4 курс) » Українська еміграція в кінці XVIII ст. – до 1914 р.
Українська еміграція в кінці XVIII ст. – до 1914 р.
EkzorДата: Середа, 23.05.2012, 17:50 | Повідомлення # 1
Гетьман
Група: Адміністратори
Повідомлень: 1418
Репутація: 3
Статус: Offline
Причини й характер еміграції й переселень.
Історична доля розпорядилась так, що українці розсіялися по багатьох країнах світу. Українська діаспора (грец. діаспора — розсіяння), тобто українське населення, що живе поза етнічною територією, — становить понад 10 млн. чол. із загальної кількості понад 50 млн. українців. Приблизно 6 млн. українців мешкають у державах СНД, понад 4 млн. — у зарубіжних країнах.
З різних причин окремі українці, а то й групи їх переселялись в інші країни ще в середні й пізніші віки. Переїжджали з економічних, політичних, релігійних та інших причин. Так, після Полтавської битви 1709 р. Пилип Орлик та інші прихильники Мазепи емігрували за кордон, в межі татарських володінь на південь переселилась частина запорожців, після зруйнування Запорізької Січі в 1775 р. знову невелика група козаків втекла в межі турецьких володінь за Дунай.
Є звістки, що українці перебиралися й за океан, в Північну Америку ще в XVII ст., брали участь у війні за незалежність Сполучених Штатів Америки (1775—1783 pp.), у громадянській війні північних штатів проти південних (1861—1865 pp.). У часи громадянської війни у США прославився українець за походженням генерал Турчин, під командою якого бригада Північної армії відіграла вирішальну роль у битві під Чікамаута (1863 р.). За героїзм і мужність Турчина прозвали «грізним козаком».
У час боротьби народів Латинської Америки проти іспанських колонізаторів у 1824 р. до визвольної армії Симона Болівара приєднався українець з Києва, дрібнопомісний шляхтич Михайло Скибицький і, виявивши мужність та героїзм, був нагороджений орденом «Бюсто де Лібертадор» і дослужився до чину інженер-полковника.
Переселялися українці з України і в межах Російської держави.
Але еміграція й переселення українців за межі етнічної території тривалий час не були масовими. Масовими вони стали лише з 70-х років XIX ст.
Різні причини змушували українців залишати свою рідну землю і переїжджати в далекі чужі землі. І в Наддніпрянській і в Західній Україні це було передусім тяжке соціально-економічне становище селянства і робітників: безземелля і малоземелля, брак вільних земель, перенаселеність і подріблення селянських земельних наділів, надлишок робочих рук, непосильні податки, велика заборгованість, низька заробітна плата робітників зумовлювали зубожіння, розорення й занепад селянських господарств і змушували селян і частину робітників шукати вихід із злиднів у еміграції в пошуках вільних земель і кращого життя.
До еміграції підштовхували й політичні причини: національне гноблення з боку австро-угорських і царських властей,, дискримінація щодо українців, переслідування; арешти, ув'язнення. Певну роль відігравали й релігійні мотиви, утиски і переслідування віруючих різних відгалужень католицької і православної церков (протестанти-меноніти, штундисти з Східної України, православні з західноукраїнських земель), а також прагнення уникнути обтяжливої військової служби.
В історії української еміграції виділяються три хвилі: перша — з останньої чверті XIX ст. до першої світової війни, друга — час між першою і другою світовими війнами і третя — період після другої світової війни. Можливо, що з кінця 80-х років XX ст. почалася нова хвиля еміграції. Але тут буде розглянута лише перша хвиля української еміграції і переселенського руху.

Переселення українців у межах Російської держави.

Переселення українців на російські землі відбувалося в тій чи іншій мірі з давніх часів, принаймні з XV — XVI ст. Але найбільш масовими вони стали з другої половини XIX ст. після скасування кріпосного права в 1861 р. і у зв'язку з розвитком капіталістичних відносин, з розкладом селянства і зубожінням значної його частини. Селяни України, зокрема перенаселених місцевостей Лівобережжя й Правобережжя, стали шукати вільні землі, де вони могли б продовжувати сільськогосподарську працю і ведення свого власного господарства.
Почавшись ще наприкінці XVIII — на початку XIX ст., у другій половині XIX ст. інтенсивним став переселенський рух українців у Поволжя і Північний Кавказ. За цей час чисельність українського населення тут подвоїлася, досяг-ши на кінець XIX ст. 400 тис. чол. у Нижньому Поволжі і 1300 тис. чол. на Кавказі. Частка українців на Північному Кавказі тоді становила 33,6 %, в Кубанській області 47,4% (росіян — 42%), в Ставропольській губернії — 36,6 %. Понад 100 тисяч українців проживали тоді в Казахстані і Середній Азії, становлячи трохи більше 1 % загальної чисельності населення.
Найбільше турбувався царський уряд про заселення малолюдних територій Сибіру і Далекого Сходу. З 1861 р. по 1883 р. на Далекий Схід багато українських селян йшли пішки, з 1883 р. до кінця XIX ст., до побудови Транссибірської залізниці, переселенці добиралися на тихоокеанське узбережжя пароплавами з Одеси до Владивостоку. З побудовою цієї залізниці по ній українці перебиралися до Сибіру й Далекого Сходу, поселяючись значною мірою вздовж цієї магістралі. Уряд найбільше заохочував переселення українців у Єнісейську, Іркутську, Тобольську і Томську губернії, в Алтайський, Уссурійський і Приморський краї. До 1914 р. в Сибіру і Далекому Сході українців стало близько 900 тис. У Казахстані й Середній Азії кількість українців становила тоді 790 тис. чол., що складало 10 % від усієї кількості населення.
В Сибіру, на Далекому Сході і в інших місцях нового поселення українці заснували багато селищ, назви яких були перенесені з України: Катеринославка, Звенигородка, Зіньківка, Чернігівка, Прилуки, Кролевець, Харківка, Київ, Ромни, Брацлавка та ін.
Одним з найбільших районів компактного проживання українців була територія в один мільйон квадратних кілометрів на півдні Далекого Сходу від Японського і Охотського морів до Забайкалля, яка була названа самими поселенцями Зеленим клином. Тут були зелені масиви листяних лісів, синє небо, помірної холодності зима, що нагадувало Україну. Центром Далекосхідної України, як інколи називали Зелений клин у літературі, було місто Нікольськ-Уссурійськ.
У нових місцевостях українські новосели тяжкою, виснажливою працею викорчовували лісові ділянки для хліборобства, осушували болота, вводили сотні тисяч цілинних земель у сільськогосподарський оборот. Вони застосовували не знані місцевим населенням способи обробки ґрунту й нові для нього сорти сільськогосподарських культур: картоплю, огірки, капусту, помідори, цукрові буряки, моркву та ін. Українські переселенці першими принесли на Далекий Схід бджільництво, внаслідок їх праці на 1914 р. мед з Далекого Сходу уже відправляли на експорт. і Але освоєння величезних земельних площ і розвиток ' на них господарства давалися українським переселенцям великою ціною. Багато з них, не маючи допомоги від уряду, не могли завести свої господарства, проїдали привезені гроші, голодували, впадали у злидні і вмирали.

Еміграція українців до Сполучених Штатів Америки.

У ті часи, коли наддніпрянські українці у великих кількостях переселялися на малозаселені землі сходу Російської держави, з Східної Галичини, Північної Буковини й Закарпаття емігрантський потік спрямувався в основному на захід, на Американський континент — у Сполучені Штати Америки, Канаду, Бразилію й Аргентину. Задушені безземеллям і малоземеллям, високими податками, правовою дискримінацією, нестерпним голодуванням і безпросвітними злиднями масово емігрували селяни, низькооплачувані і безробітні робітники, частково службовці й інтелігенція.
Першим емігрантом-українцем у США вважається Агапій Гончаренко (справжнє прізвище й ім'я Андрій Гумницький). Народився він у селі Криве (нині Попіль-нянського району на Житомирщині), закінчив семінарію у Києві, служив священиком, але за читання «Колокола» Герцена та іншої забороненої літератури і антицаристські погляди був заарештований. Втікши з-під арешту, він емігрував спочатку до Англії, де співробітничав з Вільною російською друкарнею Герцена, а в 1865 р. переїхав до США і оселився у Сан-Франциско. Вів православну службу, створив слов'янську друкарню, почав видавати английською і російською мовами газету «The Alaska Herald» («Вісник Аляски»), при цьому російська частина газети називалась «Свобода». Поширював знання про Україну, підтримував українських переселенців (помер 1916 p.).
Масова еміграція з західноукраїнських земель до США була започаткована 1877 р. Того ж року на заклик агентів однієї із вугільних компаній Пенсільванії група селян Закарпаття виїхала туди працювати на шахтах. Після цього еміграція закарпатців не припинялася, за ними відправлялися до США галицькі селяни, злидарі Лемківщини. Всього за час з 70-х років XIX ст. до 1914 р. у США зосередилося приблизно 700 тис. емігрантів-українців, при цьому майже всі вони прибули з Австро-Угорщини. З Росії за цей час до США емігрувало трохи більше однієї тисячі українців.
Абсолютна більшість емігрантів-українців у США працювали на найважчих роботах у промисловості: вугільній, металургійній і металообробній, ткацькій і швейній, у добуванні золота, срібла, олова, у будівництві, передусім залізничному і шляховому. Умови праці робітників були жахливими, особливо на шахтах і рудниках, де частими були аварії, загибель і травматизм. Доля вуглекопа так оспівувалася в одній з емігрантських пісень:
Українські робітники зазнавали дискримінації. їхня заробітна плата була нижчою в порівнянні з зарплатою корінних робітників.
Хоча серед українців-емігрантів переважали селяни, у сільському господарстві США займалися менше третини українців, при цьому мали свої гомстеди — ділянки землі й стали фермерами лише 0,3 %, а всі інші працювали найманими сільськогосподарськими робітниками-батраками.

Еміграція українців до Канади, Бразилії і Аргентини.

Початком масової еміграції українців до Канади вважається прибуття 7 вересня 1891 р. до порту Галіфанс у провінції Нова Скотіа на кораблі «Орегон» двох українських селян Івана Пилипіва і Василя Єлиняка з села Небиліва Калуського повіту на Станіславщині (тепер Івано-Франківської області).
Через кілька років, із 1896 p., еміграція українців до Канади набула.масового характеру і найширше охопила Східну Галичину й Північну Буковину. З 1896 р. до 1914 р. кількість українців, що прибули до Канади, зросла до 170 тис. чол.
Більшість українських емігрантів селилися в західних малолюдних лісистих і кам'янистих місцевостях Канади, переважно в штатах Монітоба, Саскачеван, Альберта. Поселенець мав право одержати гомстед (від англ. homestead — садиба, селянський двір) — земельну ділянку розміром НО акрів (акр — приблизно 0,4 га) за умови, якщо він досяг 18 років і вніс 10 доларів пепередньої плати. Він був зобов'язаний жити на цій ділянці не менше трьох років, розорати не менше ЗО акрів, спорудити хату й господарські приміщення. Лише за цих умов він ставав власником землі.
Не маючи необхідних знарядь праці, не говорячи про машини, поселенці спочатку споруджували землянки, потім вручну будували хати, корчували ліси, готуючи грунт для посівів. Для того, щоб заробити гроші для купівлі плуга, •борони та інших сільськогосподарських знарядь і робочої худоби, поселенці йшли на найтяжчі роботи в шахти, на заводи, фабрики, будівництво залізниць, міст, шляхів.
У народних піснях з глибоким сумом і горем розповідається про ці неймовірно тяжкі, виснажливі й небезпечні роботи, про безрадісну долю емігрантів. В одній з цих пісень говориться:
Розселяючись у малолюдних місцевостях і засновуючи свої фермерські господарства, емігранти намагались селитися один недалеко від одного і створювати етнічно українські поселення з своїми церквами, школами, поштою та ін. З'являлися селища, на які були перенесені назви з рідної землі: Україна, Київ, Галичина, Полтава, Тернопіль, Коломия, Карпати, Січ, Козак, Хмельницький, Сірко та ін.
Найтяжчим з усіх місць нового поселення були умови, в які потрапляли українські переселенці в Південній Америці — у Бразилії й Аргентині. Втікаючи від безпросвітних злиднів і голодної смерті з рідної землі, вони потрапляли в незаселені пустелі, прерії і джунглі з незвичним тропічним кліматом. Уряди Бразилії й Аргентини оплачували видатки за переїзд переселенців, надавали їм у власність ділянки землі 25—50 і більше гектарів з десятирічною відстрочкою за їх оплату. Заохочувані цими пільгами, українські переселенці оселялись у пустинних місцевостях, корчували й освоювали цілинні землі й засновували фермерські господарства.
Першою на бразильську землю прибула в 1872 р. родина М. Морозовича з Золочівського району Галичини. У 1876 р. туди прибула група з Буковини, яка оселилась на півдні штату Парана. Масова еміграція українців до Бразилії розгорнулася з 1895 p., коли пароплавні компанії за угодою з бразильським урядом зобов'язались перевезти до Бразилії десятки й сотні тисяч іммігрантів. До початку першої світової війни українських іммігрантів у Бразилії налічувалось близько 45 тис. чол. Більшість із них розселилась у штаті Парана.
До Аргентини до Буенос-Айреса першими з Косова (тепер Івано-Франківщина) прибули 12 українських родин 27 серпня 1897 р. Всього на 1914 р. в Аргентині було приблизно 14 тис. українських емігрантів.
Через незвичний тропічний клімат, тяжкі умови проживання не всі українські переселенці до Південної Америки змогли як слід адаптуватися й завести свої фермерські господарства. Виснажлива праця, антисанітарні умови, поширення хронічних хвороб приводили багатьох з них до смерті, частина з них поверталася на свою батьківщину, Інші, невлаштовані і бідуючі, змушені були йти на найважчі роботи на будівництві залізниць, на фабриках, заводах і портах, найматися батраками до власників кавових плантацій, поміщиків і фермерів, бути прислугою у багатих людей.

Життя і праця українських емігрантів.

Неймовірно тяжкі соціально-економічні умови, соціальний і національний гніт, повна відсутність перспектив на поліпшення життя на українських землях, зокрема у Східній Галичині, Північній Буковині і Закарпатті, змушували десятки й сотні тисяч українців, передусім селян, зніматися з рідних місць і шукати кращої долі у далеких чужих краях. Наприкінці XIX — на початку XX ст. їх багато зосередилося в Сполучених Штатах Америки, Канаді, Бразилії і Аргентині.
Найбільше українців працювало в США у промисловості: вугільній, металургійній, текстильній, добувній, у будівництві, в Канаді — здебільшого в сільському господарстві західних провінцій, у гірничій промисловості, шляховому будівництві, у Бразилії й Аргентині — в сільському господарстві й деяких галузях промисловості. Зусиллями й тяжкою працею українських емігрантів було розкорчовано й освоєно десятки й сотні тисяч гектарів цілинних, переважно лісистих земель, створено ефективні фермерські господарства, збудовано багато підприємств, залізничної колії й шосейних шляхів, видобуто мільйони тонн корисних копалин, вироблено велику кількість промислових та сільськогосподарських товарів і внесено значний вклад в економічний розвиток країн Американського континенту.
Умови праці й життя більшості українських емігрантів були дуже тяжкими. Вони, як правило, були зайняті найбільш важкими, трудомісткими роботами, їхня зарплата часто була нижчою, ніж у корінних місцевих робітників, а звідси їх життєвий рівень був значно нижчим.
Але сумлінною працею, дисциплінованістю й наполегливістю немало українців адаптувалися в нових місцях, завели свої фермерські господарства, а частина стала підприємцями-власниками ремісничих майстерень, крамниць, пекарень, корчем та інших закладів.
У місцях нового поселення поступово стало розгортатися серед українських емігрантів і громадське життя. Створювалися, передусім, церкви, зокрема православні і греко-католицькі, різні громадські, культурно-освітні організації, будівельно-позичкові, страхувально-допомогові, кооперативні та інші товариства.
Однією з найбільших українських організацій взаємодопомоги в США став «Руський народний союз, створений у 1894 р. З 1914 р. він називається «Український народний союз». Органом Союзу стала газета «Свобода», що почала виходити ще в 1893 р. і виходить понині. Союз на початку мав метою надавати допомогу потерпілим від нещасних випадків, хвороби, членам сім'ї померлого та ін.
З часом Союз став відігравати значну роль у політичному житті, у вихованні національної самосвідомості українців.
Активну політичну й видавничу діяльність у США вела поступово-робітнича організація «Гайдамаки», заснована в 1907 р. Вона видавала газету під такою самою назвою.
У 1915—1916 pp. у США почали діяти дві великі суспільно-політичні організації «Федерація українців у Злучених державах», що мала просоціалістичний характер, і «Українська рада в Америці», яка проголошувала необхідність політичної освіти для іммігрантів і задоволення інших їхніх громадських потреб.
Активним громадським життям жили українці в Канаді. У багатьох поселеннях були збудовані церкви — греко-католицькі і православні. Греко-католикам велику увагу приділяв галицький митрополит Андрей Шептицький, який у 1910 р. два місяці перебував у Канаді. Він направляв туди священиків, на його клопотання Ватікан надіслав до Канади окремого єпископа, там почалося видання газети «Канадійський русин». Для православних у Канаді виходила газета «Український голос».
У 1903 р. канадські ліберали почали видавати газету «Канадійський фермер», а консерватори з вересня 1904 р. до травня 1905 р.— газету «Слово». У 1908 р. в містечку Кобалт (штат Онтаріо) створилося Українське відділення Соціалістичної партії Канади. Воно видавало газету «Червоний прапор». її продовжувачем стала газета «Робочий народ», яка почала виходити в 1910 р. і була органом Української соціал-демократичної партії Канади (УСДП).
У 1910 р. українці Канади створили товариство ім. Мирослава Січинського, яке мало метою подавати допомогу визвольному рухові українського народу в Росії і Австро-Угорщині. У 1914 р. в Едмонтоні було засновано товариство «Самостійна Україна», яке мало завдання «нести поміч визвольному рухові України» і «вести просвітницьку й економічну роботу між українцями Канади».
З самого початку переселення в чужі краї українці намагалися зберегти свою мову, культуру, звичаї. Вони розгортали культурно-просвітницький рух — створювали свої школи, читальні, книгарні, влаштовували театральні вистави й концерти. Особливо широко ця робота проводилася в Канаді. Там, передусім, організовувалися для дітей українські або двомовні, переважно англо-українські школи, діяла система підготовки учителів для цих шкіл. Так, двомовних шкіл у 1915 р. у Манітобі було 120, в Альберті 130, Саскачевані — понад 200. У багатьох українських поселеннях Канади були читальні, в яких пропагувалась українська художня література, їхні працівники навчали дорослих, влаштовували театральні гуртки, вистави, концерти. У Вінніпезі працювало Українське видавництво, яке до сторіччя від дня народження Шевченка видало «Кобзаря» і серію дешевих книжечок «Шевченківська бібліотека».
[b]


http://vkontakte.ru/id18182352
 
Форум » Навчання » Державний екзамен з історії (Народознавство, 4 курс) » Українська еміграція в кінці XVIII ст. – до 1914 р.
Сторінка 1 з 11
Пошук:

Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz