Все для історика
Вівторок, 17.10.2017, 14:25
Вітаю Вас Раб | RSS
 
Головна Рух опору в Україні - ФорумРеєстраціяВхід
[ Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS ]
Сторінка 1 з 11
Форум » Навчання » Державний екзамен з історії (історія, 6 курс) » Рух опору в Україні
Рух опору в Україні
EkzorДата: Понеділок, 21.05.2012, 21:51 | Повідомлення # 1
Гетьман
Група: Адміністратори
Повідомлень: 1418
Репутація: 3
Статус: Offline
Нацистський окупаційний режим і його репресивний характер породили рух опору в Україні. У ньому чітко виділились два крила: комуністичне і націоналістичне. Однак поширення його відбулось не одразу.
Воєнна доктрина Радянського Союзу, яка передбачала тільки наступальні дії, вважала партизанську війну недоцільною. Але з початком війни ситуація змінилася. Організація боротьби в тилу ворога була покладена на місцеві партійні органи, які мали, діяти в тісному контакті з військовими та НКВС. Але ця робота велась поспішно, некваліфіковано. Тому вже в перші тижні окупації сотні непідготовлених до партизанської та підпільної боротьби груп були виявлені і розгромлені німцями або, не маючи зв'язку з керівництвом та будучи деморалізовані поразками Червоної армії, просто розходились по домівках. Не сприяла розгортанню радянського партизанського руху на початковому етапі і відсутність належної підтримки населення через дії самих партизанських і диверсійних груп, які за наказом командування проводили в тилу німців тактику випаленої землі, завдаючи цим шкоду не тільки німцям, але й кинутим напризволяще місцевим жителям, позбавляючи їх всіх засобів існування. В такому разі місцеве населення часто само допомагало німцям у боротьбі з партизанами. Внаслідок цих причин з 3500 підпільних, партизанських і диверсійних груп, що були організовані в Україні, до червня 1942 р. залишилося тільки 22.
Але в міру того, як набирав сили «новий порядок», встановлений окупантами, ситуація змінювалась. Терористичний німецький режим сам підштовхував українців до опору. Часто базою для створення партизанських загонів ставали радянські військові частини, що опинялися в оточенні, які згуртовували навколо себе місцевих жителів. 1942 р. почався процес об'єднання окремих партизанських загонів у з'єднання, які були очолені С. Ковпаком, О. Федоровим, О. Сабуровим, М. Наумовим. Головним чином ці з'єднання базувались у лісовій смузі Лівобережної України (Сумщина, Чернігівщина). Території, підконтрольні партизанам, дедалі збільшувалися. Часто вони самі переходили до наступальних дій, здійснюючи рейди на Правобережну і Західну України.
Радянський партизанський рух в Україні керувався з Москви. 1942 р. були створені Центральний штаб партизанського руху на чолі з П. Пономаренком та Український штаб партизанського руху, очолений Т. Строкачем.
Радянські партизани активізували свою діяльність 1943 р. У період Курської битви ними була проведена операція «Рейкова війна» — підрив ешелонів і залізничних мостів, що значно ускладнило німцям доставку підкріплень на фронт. Період найбільшого піднесення партизанського руху припав на початок 1944 р., коли радянські партизанські загони почали діяти на Правобережжі і Західній Україні. В українських містах діяло комуністичне і комсомольське підпілля. Підпільники і партизани знищували колабораціоністів та представників німецької окупаційної влади.
Інакше відбувалося становлення націоналістичного руху опору. ОУН намагалась зіграти у радянсько-німецькій війні роль третьої сили. Після смерті Є. Коновальця 1938 р. в ОУН відбувся розкол на радикальне крило, очолюване С. Бандерою (ОУН(б)), та помірковане на чолі з А. Мельником (ОУН(м)). Обидві фракції, хоч і неоднаковою мірою, орієнтувались на фінансову підтримку Німеччини, отримуючи до 1941 р. по 2,5 млн. марок щорічно від німецьких спецслужб.
Вже у перші дні війни на боці німців виступили сформовані за їх згодою прибічниками ОУН(б) розвідувально-диверсійні батальйони «Роланд» і «Нахтігаль», які розглядалися бандерівцями як ядро майбутньої української армії. Одразу ж після залишення Львова радянськими військами 30 червня 1941 р. керівники ОУН(б) оприлюднили «Акт проголошення відновлення Української держави» на чолі з прем'єр-міністром Я. Стецьком. Але відбудова української державності не входила в плани німців, що вбачали в Україні «завойовану російсько-радянську територію». Я. Стецько і С. Бандера були заарештовані і відправлені у концтабір, а територія Галичини і Волині була передана під юрисдикцію німецького тилового командування.
ОУН заздалегідь потурбувалася про організацію підпілля. Ще до початку війни на територіях, окупованих гітлерівцями, були сформовані так звані «похідні групи», що складалися як з мельниківців, так і з бандерівців. З початком війни вони просувалися слідом за німцями і в умовах безвладдя перших днів окупації намагались брати цивільну владу в кожному населеному пункті. Члени «похідних груп» були зорієнтовані на співробітництво з окупаційною владою, а в разі відмови останніх визнати незалежність України — розгорнути підпільну боротьбу під антисталінськими і антигітлерівськими гаслами. Врешті-решт, коли стало очевидним, що німці не бажають визнавати самостійності України, оунівці створили розгалужену підпільну мережу, що охопила не тільки міста і села Західної України, а й Наддніпрянської, зокрема у Дніпропетровській області, на Київщині, у Донбасі. Підпільники налагодили чіткий зв'язок між обласною, міськими, районними і місцевими групами, дотримуючись разом з тим суворої конспірації. Оунівці мали надію, що війна послабить і Німеччину, і Радянський Союз, і вони не зможуть перешкодити відродженню української державності.
Тривалий час націоналістична опозиція окупаційному режиму не мала у своєму розпорядженні збройних формувань. Перше з'єднання під назвою «Українська повстанська армія» створив у Поліссі представник уряду УНР в еміграції Т. Боровець (псевдонім Бульба), перекинутий на радянську територію 1940 р. За сприяння німців, що побоювались флангового удару радянських військ, оточених в районі Пінських боліт, Т. Боровець влітку 1941 р. сформував поліцейські підрозділи «УПА — Поліська Січ», що налічували у листопаді 1941 р. 6 тис. бійців. Вони переслідували частини Червоної армії, але разом з тим намагалися завадити німцям вивозити до Німеччини сировину і продовольство.
Одночасно протягом 1942 р. під егідою місцевих лідерів ОУН(м) і ОУН(б) також почали виникати збройні загони, що у жовтні 1942 р. утворили Українську повстанську армію. Але 1942 р. оунівці вважали, що СРСР безнадійно програв війну і тому зосереджували свої зусилля на боротьбі проти радянських партизанів і парашутистів і утримувались воювати з німцями (крім захисту місцевого населення). Лише у лютому 1943 р., щоб не залишитись осторонь антифашистського руху, було вирішено розпочати боротьбу з окупантами. Але вже у серпні 1943 р. на Надзвичайних зборах ОУН—УПА йшлося про збройне протистояння радянській владі на західноукраїнських землях.
Справа партизанського оунівського руху ускладнювалася тим, що певний час він не був єдиний. Переговори з Т. Боровцем про приєднання до ОУН—УПА не вдалися, і його «Поліська Січ» врешті-решт влітку 1943 р. була оунівцями роззброєна. Восени 1943 р. в результаті масової мобілізації молоді ОУН—УПА мала вже 40 тис. бійців, не враховуючи озброєного підпілля. Вона вела боротьбу на два фронти як проти німців, так і проти радянських партизанів. Одночасно загони УПА шляхом етнічних чисток проводили кампанію витіснення польського населення за межі українських етнічних земель. Лише 11—12 липня 1943 р. було спалено 60 польських сіл. У відповідь Армія Крайова (польські партизани, підконтрольні Лондонському емігрантському урядові) почала палити українські села. Внаслідок польсько-українського конфлікту, що перетворився на етнічну чистку, з обох сторін загинуло до 100 тис. людей мирного населення. У цілому антифашистський опір в Україні був роз'єднаний, і це не могло не відбитися на його ефективності, оскільки часто учасники опору свої сили витрачали на боротьбу одне з одним, а не проти спільного ворога.
Організований опір: 1942–1944 р
Перші радянські загони партизанів з'явились наприкінці 1941 року під Черніговом, Сумами та Брянськом під керівництвом Миколи Попудренко та Сидора Ковпака. Ці групи й стали зародком пізнішого руху радянських партизан у лісах північної України. Вони почали виявляти незначну активність щойно навесні 1942, встановивши радіозв'язок з Москвою. Їм на допомогу скинуто на парашутах розвідників червоної армії. До цих загонів приєднались також групи радянських військ, які прорвались з оточення на схід від Києва у вересні 1941 (наприклад, О. Сабурова).
У 1943 році партизани контролювали лісні райони Північно-Східної України, завдаючи значних втрат тиловим німецьким підрозділам, адміністрації та інфраструктурі цих районів. З наближенням Червоної армії восени 1943 рух радянських партизан в Україні пожвавився. Якщо на 1 січня 1943 в Україні було 13 300 партизан (у 7 з'єднаннях і 155 самостійних загонах), то на 1 грудня 1943 — вже 43 500 (29 і 83). На початок 1944 їх число зросло до 47 800 (близько 10% усіх партизан в СРСР) [Джерело?].
На наказом Український штаб партизанського руху (УШПД) загони С. Ковпака і О. Сабурова з жовтня 1942 до березня 1943 пройшли рейдом по півночі Україні — з Брянських лісів на Полісся. Вони проходили переважно по території слабо обсадженій німцями, і тому збройних сутичок було мало.
У травні-жовтні 1943 загін Ковпака здійснив відомий рейд в Україні з Путивля через Волинь у Карпати з завданням «перерізати шляхи відступу фашистам», коли почалися бої за Дніпро, а також для створення політичного і психологічного ефекту на Волині, де саме розвивалася УПА, і в Галичині, де формовано Дивізію «Галичина».
1 серпня 1943 під Делятином німці розбили загін Ковпака (в бою коло села Заріччя загинув політичний комісар загону генерал О. Руднєв), а розпорошені малі його рештки були частково знищені УПА. За Армстронґом, з 3500 ковпаківців залишилося ледве 500. Але рейд Ковпака мав психологічний успіх, бо підірвав довір'я українського населення до сили німців і створив той хаос у Галичині восени 1943.
Рештки ковпаківців увійшли до складу Першої української партизанської дивізії під командуванням П. Вершигори, яка з кінця січня до липня 1944 перейшла рейдом з Волині (бої з УПА), через північно-західну Галичину, Холмщину, Підляшшя та Білорусь.
У 1943 році пройшли також рейди менших загонів радянських партизан: М. Наумова (на півдні України), Н. Мельника та О. Федорова (Правобережжя й Волинь) та інші. На Волині діяв також загін В. Бегми. Партизанською формацією розвідчого типу був загін полк. НКВД Д. Медвєдєва, який діяв на Волині (частково на Львівщині та Грубешівщині) у 1942—1944 і виконав ряд терористичних актів проти німців: атентати в Рівному, убивство віце-губернатора О. Бауера агентом М. Кузнецовим у Львові тощо.
Після визволення України від німців та їх союзників партизани вели бої спільно з радянською армією, а згодом перейшли переважно у Польщу (частина на Словаччину), де визначилася партизанська дивізія під командуванням П. Вершигори. Український штаб проіснував до 1 червня 1945; в кінці війни він керував радянськими партизанами у Польщі і Словаччині. Важливіші партизанські рейди в Україні в 1944 (крім згаданого П. Вершигори): І. Артюхова, В. Шангіна, М. Шукаєва (осів у галицьких Карпатах, де зазнав поразки у боях з УПА, згодом подався на Словаччину).
Велику увагу радянські партизани приділяли боротьбі проти українського національного руху, збирали відомості про свідомих українців, створювали різні провокації, ліквідували низку українських патріотів. Щодо Української повстанської армії радянські партизани зайняли також позицію активної боротьби згідно загальної політиці комуністичної партії, спрямованої на придушення національно-визвольних рухів на теренах СРСР та Східної Європи. Напоміч тому від 1942 в кожному загоні партизан існував Особливий відділ НКВД, пізніше «Смершу».
Втрати України у Другій світовій війні
Було зруйновано 714 міст і селищ міського типу, 28 тис. сіл, причому 250 з них були повністю знищені, а їх жителі страчені. Україна втратила понад п'яту частину населення: 3 млн. на фронтах і 5,5 млн. — в зоні окупації. Промисловість і сільське господарство перебували у стані розрухи. Лише прямі збитки народному господарству республіки становили 289 млрд. крб.
Надзвичайно ускладнювало ситуацію різке скорочення трудових ресурсів, особливо кваліфікованих кадрів. Це призвело до масового використання на важких роботах жіночої робочої сили. Не вистачало продовольства та найнеобхідніших промислових товарів.


http://vkontakte.ru/id18182352
 
Форум » Навчання » Державний екзамен з історії (історія, 6 курс) » Рух опору в Україні
Сторінка 1 з 11
Пошук:

Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz