Лазаревський — автор близько 450 праць і статей переважно з історії Лівобережної України 17-18 ст. Головну увагу історик приділив дослідженню історії селянства — «Малоросійські посполиті селяни 1648-1788» (1866), козацької старшини і Шляхти — «Нариси дворянських родів Чернігівської губернії» (1868), «Нариси малоросійських фамілій» (1875-76), «Люди старої Малоросії» (1882-88), колонізації та землеволодіння — «Опис старої Малоросії» (1888-1902), адміністративно-судового устрою Гетьманщини — «Суди в старій Малоросії» (1898) та ін. Л. видав важливі документальні публікації: «Щоденник М. Ханенка» (1884), «Сулимівський архів» (1884), «Мотижинський архів» (1890), «Щоденник генерального підскарбія Якова Маркевича» (1893-97), «Любецький архів графа Милорадовича» (1898) та ін.

В основі історичної концепції Лазаревського лежала ідея народництва. В своїх працях історик підкреслював визиск українського селянства з боку козацької старшини і як результат — неприхильне ставлення до Гетьманщини та її діячів («Замітки про Мазепу», 1878; «Павло Полуботок», 1880). Зосереджуючись в основному на соціально-економічних проблемах, Лазаревський менше уваги звертав на політичний занепад Гетьманщини внаслідок колоніальної політики російського уряду. Це зумовило деяку однобокість історичної концепції вченого, що підкреслювала українська історіографія, хоча високо оцінила його вкладу розвиток історичної науки в Україні.

Заслугою Лазаревського є те, що він ввів у наукове користування велику кількість документів, архівних матеріалів, які мають велике значення у вивченні історії Лівобережної України другої половини 17-18 століть.

З 1882 до 1902 року (рік смерті історика) О. Лазаревський друкувався переважно в журналі "Киевская старина''. Небагато можна знайти номерів часопису протягом цього періоду, в яких би не було Лазаревського-автора. У багатьох із них його ім’я трапляється по кілька разів. Таку інтенсивність творчої участі треба розцінювати не лише як звичайну авторську активність у процесі публікацій своїх творів. Думається, вона була б такою, якби співробітництво велося і з іншими виданнями. Адже таке вже було із "Черниговскими губернскими ведомостями", "Черниговским листком", "Основою". З таким же успіхом він міг би співпрацювати (до певної міри так і було) із московськими та петербурзькими періодичними виданнями. Однак все-таки основний акцент робився на журнал "Киевская старина". Він вважав за елементарний науково-громадянський обов'язок постійно і максимально підтримувати його своїми матеріалами, які безпосередньо торкалися теми краю. Незважаючи на те, що авторський колектив цього журналу був солідним як за якісними, так і за кількісними характеристиками, проте серед них небагато було таких, які працювали за щире "дякую". Від того часу, як їм перестали робити додаток до цього "дякую", вони більше нічого не пропонували журналу, а на умовляння не відповідали. Отже, комусь було цілком достатньо отого одного слова, щоб з номера в номер за суворим особистим графіком працювати для нього, аби вчасно був наповнений номер, поданий до цензури, друкарні, дійшов до читачів. Мало того: треба було вести величезне листування з іншими перспективними і неперспективними авторами, пропонуючи їм теми, надсилати знайдені О. Лазаревським матеріали, документи, щоб одержати текст іншого автора. А чи не легше було б це зробити самому? Адже набагато важче і складніше організовувати іншого, ніж самого себе. Це завжди забирає більше часу, енергії. Але О. Лазаревський ішов на це з такою ж методичною систематичністю, як і сам працював автором у журналі "Киевская старина". Можливо, саме той факт, що О. Лазаревський не був професійним істориком, давав можливість йому виступати в найрізноманітніших галузях суспільних наук. Практично немає такого розділу в журналі, в якому б він не виступав з тими чи іншими матеріалами. Він був родоначальником багатьох тематичних розділів.

О. Лазаревський першим розпочав друкувати матеріали, що стосувалися генеалогії українських дворянських родин під назвою "Люди Старой Малороссии". Це тривало понад десять років. Своїми матеріалами він спонукав до пошуків інших авторів, які друкували матеріали під своїм прізвищем або віддавали їх О. Лазаревському. Так було з дослідником П. Новицьким. Але ця тема, так чи інакше, постійно була присутня на сторінках часопису завдяки зусиллям як О. Лазаревського, так і інших.

Непоганим він виявився і мистецтвознавцем, започаткувавши з першого року видання "Киевской старины" серію публікацій "Старинные малороссийские портреты", яка також мала своє продовження іншими авторами, зокрема В. Горленком. О. Лазаревський був чудовим знавцем українського мистецтва, сам збирав картини, був одним із найосновніших і найавторитетніших консультантів у В. Тарновського (молодшого) щодо збирання старожитностей. В. Тарновський надзвичайно цінував і дорожив думкою історика. Згодом Катерина Лазаревська (дочка історика) проаналізує це захоплення свого батька у статті "О. М. Лазаревський і старе українське мистецтво" [10]. Виступав він із оригінальними аналітичними статтями проблемного змісту. Варто наголосити, що О. Лазаревський долучився до вивчення проблеми авторства "Історії русів", висунувши власну гіпотезу, цим самим ставши в ряд дослідників, які вважали, що ця праця написана Г. Полетикою [11].

Саме завдяки О. Лазаревському на сторінках журналу "Киевская старина" побачила світ серія публікацій за назвою "Люди Старой Малороссии", де було надруковано про Лизогубів [12], Милорадовичів [13], Миклашевських [14], Свічок [15], Маркевичів [6] і багатьох інших. Хоча до появи журналу "Киевская старина" О. Лазаревський описи українських родів друкував у журналі "Русский архив" за іншою назвою: "Очерки малороссийских фамилий. Материалы для истории общества в ХVІІ–ХVШ вв." [17]. І там було надруковано про Апостолів, Базилевичів, Безбородьків, Бороховичів, Ґалаґанів, Гамаліїв, Герциків, Гоголів-Яновських, Горденків, Грабянок, Думитрашко-Райчів, Жученків-Жуковських, Іваненків, Іскрів; Капністів, Кочубеїв, Мазепу. Та в "Историческом вестнике" про Скоропадських [18].

З першого ж номера журналу "Киевская старина" нариси про українські роди друкувалися вже тільки у цьому часопису. Але й цього замало. О. Лазаревський часто писав про знатних військових товаришів, сотників, полковників і гетьманів, цим самим ніби продовжуючи попередню серію публікацій, але в іншому ключі – з аналізом документів, ролі особи в історії, висвітленням епохи і т. д. Цим самим він зробив значний внесок у розвиток біографістики, родознавства.

Рецензії О. Лазаревського – це висококва- ліфікований аналіз книжок, збірників матеріалів, які потрапляли в поле зору історика. А таких було багато. Він був досить детально поінформований про те, що виходило про Україну (Малоросію) не лише на терені тодішньої Росії, а й за кордоном. Він дуже багато читав. Тому досить часто його читання закінчувалося відгуком. Його рецензія за назвою "Заметки о Мазепе (По поводу книги Ф. М. Уманца "Гетман Мазепа") стала фактично окремим дослідженням, оскільки була велика за обсягом і ґрунтовна за змістом [19]. О. Лазаревський не вмів писати стилем "растекашеся мыслею по древу". До того ж ця рецензія була уміщена не в розділі "Бібліографія", а в основному. Треба зазначити, що Олександр Матвійович був надзвичайно суворим критиком, можливо, навіть завжди справедливим, але не в усьому передбачливим. У тому, що Д. Яворницький не продовжив свою "Історію запорозьких козаків", якраз "заслуга" О. Лазаревського. Але з його зауваженнями багато хто погодився.

Та найбільша справжня заслуга історика О. Лазаревського полягає в тому, що він усе своє життя присвятив збиранню документальних джерел, які стосувалися всього історичного комплексу минулого України, охоплювали широкий тематичний аспект. Величезну кількість із них надрукував сам із відповідними коментарями, науковими та археографічними передмовами, давав можливість опрацьовувати і друкувати іншим дослідникам. А після його смерті на сторінках журналу "Киевская старина" можна знайти підпис "З архіву О. Лазаревського". Чимало документів, надрукованих істориком на сторінках журналу "Киевская старина", через усілякі історичні катаклізми стали першоджерелами.