| Ekzor | Дата: Середа, 09.06.2010, 15:42 | Повідомлення # 1 |
 Гетьман
Група: Адміністратори
Повідомлень: 1418
Статус: Offline
| Наукових форм історичні знання вперше набувають у Лівобережній Україні — Гетьманщині, яка понад століття користувалася правами внутрішньої автономії у складі Російської імперії. В умовах бурхливого політичного життя другої половини XVII—XVIII ст. соціальна еліта українського суспільства - козацька старшина - набирала все більшої економічної і політичної сили, виступаючи оборонцем культурних та державних традицій України, старосвітського укладу життя та звичаїв. Наступ центрального уряду на автономні права Гетьманщини рішуче змінює її громадсько-політичний і культурний устрій. З тих часів у соціально-політичному житті України зіткнулися дві тенденції. Замість гетьманського правління в Україні була відтворена Малоросійська колегія на чолі з генерал-губернатором П. Рум'янцевим. У своїй політиці він керувався настановами, які дала йому Катерина II у спеціальній інструкції, зміст якої зводився до того, щоб «старатися викоренити серед українців фальшивий погляд на себе, як на народ, цілком відмінний від москалів»1. Цю політичну програму П. Рум'янцев впроваджував доволі вміло і послідовно. Словом, політика уряду в Україні була спрямована на скасування усіх відмінностей Гетьманщини від інших провінцій імперії, а також подолання відчуття української самобутності.
Під час виборів депутатів та складення «наказів» до Комісії про Уложення 1767 р. у різних станах українського суспільства виявилися зовсім інші, протилежні урядовим інструкціям та планам, прагнення та політичні настрої. У повідомленні до уряду П. Рум'янцев так характеризував ці настрої: найдивовижне те, що ця невелика частка людей вважає, що вони з-за всього світу особливі люди і що немає за них сильніших, хоробріших, умні-ших і аніде нічого доброго, нічого корисного, щоб їм могло годитись, і все, що у них є, то краще за все2.
Друга тенденція була пов'язана з обороною старовини та окремішності України. В наказах до Законодавчої комісії виборці Ніжинського та Батуринського повітів домагалися поновлення гетьманства, зрівняння українських військових та цивільних чинів з російським дворянством, утворення для українського дворянства герольдії, тому що за часів війни багато дворянських дипломів було втрачено, а деякі українські роди присвоїли собі дворянство самочинно. У депутатському наказі чернігівців, написаному генеральним суддею Андрієм Безбо-родьком, у пункті 3 наголошувалося, що через відсутність засобів для виховання треба заснувати у Малоросії дворянський корпус, а для вищих наук - університет і академію, а також жіноче училище3. Із 10 пунктів цього наказу (український державний банк, становище військ в Україні, купівля земель тощо) А. Безбородько ніяк не зміг відстояти пункт про обмеження влади дворян над посполитими.
Зруйнування Запорозької Січі (1775), скасування полкового устрою в Україні (1783), секуляризація церковних земель та маєтків (1786), вся урядова політика на Лівобережжі мали за мету стерти різницю між Україною та Росією не тільки в соціально-політичному, адміністративному стані, а й у свідомості народів. Разом з тим, рішучі дії царського уряду щодо знищення рештків внутрішньої автономії України вели до росту національної свідомості, почуття історичної гідності, вшанування героїчного минулого українського народу.
Зміни у соціальному складі Малоросії також мали значний вплив на характер історичної свідомості та інтересів різних верств суспільства. Ще у 1775 р. козацька старшина звернулась до генерал-губернатора, а в його особі до уряду, з проханням урівняти її у правах і чинах з російським дворянством, а також заборонити перехід селян. Лише у травні 1783 р. був виданий наказ, який забороняв переходи селян та прикріпляв їх до того місця, де вони були записані по останній ревізії. Саме факт закріпачення українського селянства підтримував серед народу спомини про вільне, незалежне життя батьків та дідів, козацьку вільність. Із цих часів плекалось шанобливе ставлення до народної пісні, історичної думи, героїчного минулого. У піснях, легендах, думах, переказах простий люд огортав славою минувшину, ідеалізував козацьку добу, а козаків сприймав як справжніх лицарів, оборонців віри та убогих.
Козацька старшина ще у 30-ті роки XVIII ст. перетворилась на провідну силу українського суспільства. Зосередження в її руках державних земель відбувалося шляхом роздачі їх гетьманами та примусового вилучення земель у козаків і селян. Від царського уряду козацька старшина вимагала зрівняння її у правах із російським дворянством1. Вже за часів гетймана Кирила Розумовського вона повсюди називала себе шляхетством. Прагнення довести своє шляхетське походження спонукало представників численних старшинських родин вести генеалогічні розшуки, звертатись до фамільних архівів. Все це пробуджувало інтерес до предків, минулого своєї родини, краю, вітчизни. Під час виборів депутатів до Законодавчої комісії 1767—1768 рр., як свідчить П. Рум'янцев, майже ні одні збори
' Слід зазначити, що до «Жалуваної грамоти дворянству» (1785) статус російського дворянина не зовсім був омріяним жаданням української старшинської аристократії. Взірцем для наслідування вважалися швидше «золоті вольності» Речі Посполитої, соціально-правовий статус польського шляхетства. не обходилися без того, щоб на початку хтось не встав, закидаючи іншому, що він не шляхтич, а той роздратований мав при собі вже готову генеалогію щодо усіх найвельможних, виводи -чи їх рід або від міщанина, або від єврея, звинувачуючи їх у тому, що багато хто з них декілька разів імена змінювали, і нерідко вбивства та інші хиби тут домішувалися1.
«Жалувана грамота дворянству» 1785 р., як відомо, дала повну волю дворянам від державної служби, надала їм корпоративного самоврядування. Завдяки тому українська шляхта здобула рівність у правах із російським дворянством. Втім, частина українського дворянства продовжувала свої історичні розвідки, збирання сімейних документів та історичних пам'яток, утворюючи тим самим підґрунтя для росту національної самосвідомості та культурного відродження в Україні.
Важливою передумовою являлась культурна спадщина українського народу, яка сягала своїм корінням у стародавні часи. Осередком культурного життя в Україні була Києво-Могилянсь-ка академія. Створена у 1632 р., колегія здобула статус академії у 1694 р. за часів гетьманування І. Мазепи, який приділяв їй особливу увагу. Серед її вихованців — відомі церковні діячі ХУП-ХУПІ ст.: Єпіфаній Славінецький, Симеон Полоцький, Каріон Істомін, Дмитро Туптало, Феофан Прокопович, Стефан Яворський, Гавриїл Бужинський, Георгій Кониський, культурно-громадські - Григорій Граб'янка, Микола Ханенко, Степан Лукомський, Григорій Полетика, Петро Симоновський, Григорій Сковорода, Яків Маркович, Микола Бантиш-Каменський, Олександр Безбородько, Василь Рубан, Дмитро Трощинський, Ілля Тимківський, Петро Гулак-Артемовський.
В академії вчились діти представників різних станів українського суспільства: із шляхти, козаків, міщан та селян. Серед студентів були і чужинці з православних країн - серби, греки, чорногорці, болгари тощо. Щорічно в академії навчалось більше тисячі студентів. На зразок академії були створені колегіуми в Чернігові, Переяславі, Полтаві та Харкові.
Щоправда, на початку XVIII ст. наука та стан викладання в академії вже не відповідали смакам і вимогам освічених кіл українського суспільства. Процес викладання в академії та колегіумах нагадував єзуїтську систему освіти, мав здебільшого богословський характер. Провідними предметами були риторика та піїтика, переважали схоластичні, відірвані від життя методи й засоби навчання. У 1810 р. академія була остаточно перетворена на становий навчальний заклад - духовну академію, а колегіуми - на семінарії. З 1783 р. в Україні запроваджено навчання російською мовою. У 1769 р. Києво-Печерська лавра звернулася з проханням до Синоду про дозвіл надрукувати український буквар, але їй було відмовлено.
Українська еліта дуже високо цінила освіту. Серед старшинської інтелігенції середини XVIII ст. було чимало людей європейської освіченості. Бунчуковий товариш Петро Симо-новський, закінчивши курс Київської академії, продовжував навчання у кращих університетах Західної Європи — Кенігсберга, Лейпцига та Парижа. Виходець із родини козацького сотника Опанас Шафонський закінчив три західноєвропейських університети у Галлі, Лейдені та Страсбурзі, де відповідно здобув три дипломи - доктора права, філософії та медицини. У Берлінському та Геттінгенському університетах поповнював свою освіту майбутній гетьман Кирило Розумовський. Ф. Прокопо-вич вчився у Римі, Г. Сковорода — у Будапешті та Пресбурзі.
З другої половини XVIII ст. українська молодь вчилася переважно у вищих навчальних закладах Москви та Петербурга. Саме таких навчальних закладів - університетів — прагнули освічені кола в Україні. У другій половині XVIII ст. висувалось декілька проектів створення українського університету. У 1760 р. за наказом гетьмана К. Розумовського укладено проект університету в Батурині, згідно з яким університет мав бути світським з істори-ко-філологічними, юридичними, математичними, природничими та медичними кафедрами. У петиції, поданій у 1764 р. імператриці, йшлося про перетворення Київської академії на університет із теологічним факультетом та влаштування у Батурині університету без богословського факультету. Підіймалось питання про відкриття світських гімназій. Словом, в українському культурному середовищі середини XVIII ст. цілком усвідомлювалась неминучість секуляризації освіти. Сам П. Рум'янцев, виходячи з настроїв освічених кіл краю, проектував у 1765 р. два університети - в Києві та Чернігові. Ідея університету в Україні знайшла відбиток у наказах до Комісії про Уложення 1767 р. Втім, російський уряд відкидав ці проекти. Нарешті завдяки особистим зусиллям кн. Г. Потьомкіна був затверджений проект університету у Катеринославі, який, на жаль, не був здійснений.
У 1801 р. з'явився проект утворення університету в Чернігові або Лубнах, у 1802 р. висловлено прохання про університет у Новгород-Сіверському. Дарма, що у XVIII ст. так і не було відкрито жодного університету в Лівобережній Україні, духовні сили суспільства накопичувались, зростали, до чого спричинився і загальний стан шкільництва в країні.
Джерела, введені в дослідницький вжиток О. Лазаревським, свідчать, що рівень шкільництва в Україні XVIII ст. був досить високим. На теренах семи полків Гетьманщини на кожну тисячу душ населення припадала одна школа. Такі школи засновувались на кошти сільської громади, яка сама запрошувала вчителів на певних умовах і зобов'язувалась їх утримувати разом з будинком для школи. На малих хуторах дітей навчали «мандрівні дяки». У кожному селі був свій «шпиталь», де жили старі убогі люди та сироти, які також навчалися у школі. Повсюди з великою пошаною ставились до бандуристів і кобзарів. Світло високої думки приносив до селянських хат та панських маєтків мандруючий філософ-просвітник, поет і мораліст Г. Сковорода.
Зростанню самосвідомості українського народу, шануванню минулого, любові до рідного краю сприяв доволі високий рівень побутової культури українців, який так вражав заїжджих чужинців. Такі чепурні та охайні села як в Україні, іноземним мандрівникам доводилось бачити лише у Голландії та Норвегії. Привітність, працьовитість, охайність, гостинність українців -ці риси українського побуту вигідно відрізняли його від побутової культури росіян.
Молодь виховувалась у дусі шанування предків, любові до старовини, народних традицій. Майже в кожній заможній родині почесне місце займав портрет предка - полковника або члена генеральної старшини, що знаходився у компанії з портретами гетьманів. Про свого предка полковника, сотника, козака господарі дому розповідали сімейні легенди, перекази про його військову службу, походи, стосунки з сусідами, посадовими особами, про господарські справи тощо. Про все це було відомо з фамільних паперів, які зберігалися з шаною та передавалися з покоління в покоління. В тих родинних паперах та документах можна було знайти багато свідчень з історії власного роду на тлі історичних подій епохи, а також рідного села, містечка, хутора або монастиря. Знайомство з сімейними легендами та архівами давало поштовх до розшуків історичних документів і матеріалів, вивченню рідної старовини. Носієм почуття «малоросійського патріотизму», історичних прагнень та інтересів виступала найбільш освічена та культурна частина українського громадянства.
Спочатку розшуки у фамільних архівах не йшли далі генеалогічних розвідок та довідок. Процес укладання родинних генеалогій супроводжувався жвавим листуванням із сусідами та родичами. Поступово коло зацікавлень почало розширюватись. Звичайно, у центрі уваги збирачів історичних документів знаходилась доба козаччини та Хмельниччини, до якої сягала своїм корінням більшість старшинських родин. Згодом знавців старовини стала цікавити не лише історія свого роду або місцевого краю, а також і адміністративний устрій Гетьманщини, господарча діяльність, соціальні стосунки, внутрішній побут і звичаї.
Пожвавленню діяльності щодо вивчення минулого України сприяла історична публіцистика. Депутат від Лубенського полку в Законодавчій комісії 1767 р. Г. Полетика, виступаючи захисником та ідеологом автономного ладу України, уклав кілька трактатів, у яких давав історичне обґрунтування своїм політичним прагненням: «Сборник прав и привилегий малороссийского шляхетства», «Записка, как Мальш Россия во время владения польско-го разделена бьіла и о образе ее управлення», «Запись, что Мальїя Россия не завоевана, а присоединилась добровольно к России». Відомо, що автор використовував документи з державних архівів. Своєю діяльністю він збуджував великий інтерес до української старовини. Під його впливом представники освіченого лівобережного панства захопилися збиранням історичних пам'яток, документів, колекцій старожитностей, побуту, фольклору та книг.
До відомих збирачів української старовини, крім батька та сина Григорія і Василя Полетик, належать А. Чепа, Ф. Тумансь-кий, Я. Маркович-молодший, М. Антоновський, В. Ломиковсь-кий, М. Бантиш-Каменський, М. Берлинський тощо. Свою власну колекцію Г. Полетика почав збирати ще у 1741 р., а потім перевіз її разом з багатою бібліотекою до с. Коровинці Роменсь-кого повіту. «Зібрану з великим трудом та ретельністю» колекцію батька поповнював син В. Полетика, який зробив українську історію спеціальним предметом свого досліду.
Статський радник Андріан Чепа, який служив у канцелярії генерал-губернатора П. Рум'янцева, був одним із найвідоміших колекціонерів, аматором рідної старовини. Він мріяв про видання «журналу або записок малоросійських» на зразок «Древ-ней Российской вивлиофики» М. Новикова. До його колекції увійшли не тільки історичні документи, а й статистичні та етнографічні матеріали. А. Чепа багато працював над упорядкуванням своєї колекції, якою користувались такі дослідники української історії, як Я. Маркович, О. Рігельман, Д. Бантиш-Каменський, М. Берлинський та інші. На жаль, колекція матеріалів А. Чепи, як і родинний архів Полетик, загинула під час пожежі.
Колекції української старшинської інтелігенції мали відповідний тому часу енциклопедичний характер, про що свідчить опис майна Якова Маркевича після його трагічної загибелі. Його книжкове зібрання налічувало 366 назв. У його бібліотеці були книги німецькою та французькою мовами. Переважали записки мандрівників (Гмеліна, Лепьохіна, Гільденшедта, Палласа — французькою), описи різних земель («Описание Камчатки», «Описание Харьковского наместничества», «Физическое описание Таврической области»), історичні праці (літописи, «История разньїх е.ювянских народов», «Известия византий-ских историков, обгьясняющих российскую историю», «Польская история на немецком язьіке»), словники («Сравнительньїй сло-варь всех язьїков и наречий», «Грамматика чувашского язьїка»), часопис «Российский магазин» Ф. Туманського, «Республіка» Платона — французькою, статистичні та етнографічні праці («Флора сибирика» — латинською, «История натуральная о пти-цах и зверях» - німецькою, «Записки» В. Зуєва, «Древняя рос-сийская гидрография», «Изображение одеждьі обитающих в Рос-сийском государстве, семь тетрадей»). Крім того, у Марковича були природнича та нумізматична колекції. Остання містила до 700 лише срібних монет.
Поодинокі збирачі та аматори української старовини згодом стали об'єднуватися у гуртки, культурно-просвітницькі осередки. Одним із перших таких об'єднань була «Попівська академія», члени якої мріяли про перебудову державного устрою України, розвиток науки та освіти. До гуртка входили СІ. Станевич, С.М. Глінка, В.М. Каразін, Н.Ф. Алферов, І.Ф. Богданович. На чолі його був Олександр Паліцин - культурно-громадський діяч, літератор, просвітник. Гурток збирався в маєтку О. Паліцина в с. Попівка Сумського повіту на Слобожанщині, звідки і трохи іронічна назва -«Попівська академія». Саме тут виникла ідея створення у Харкові першого українського університету, яка і була блискуче втілена одним із членів гуртка Василем Каразіним.
Таким чином, важливі соціально-політичні зміни, високий культурний та побутовий рівень українського суспільства XVIII ст. в лівобережних землях - все це живило інтерес до близького та далекого минулого України.
http://vkontakte.ru/id18182352
|
| |
| |
Головна 
