| Ekzor | Дата: Середа, 09.06.2010, 15:33 | Повідомлення # 1 |
 Гетьман
Група: Адміністратори
Повідомлень: 1418
Статус: Offline
| Перший інтелектуальний ренесанс був пов'язаний з методологічним рухом радянської творчої інтелігенції в межах марксистської парадигми мислення. Зусилля інтелектуалів короткочасної доби «хрущовської відлиги» були спрямовані на «очищення марксизму» від догматичних сталінських інтерпретацій, на пошуки і «повернення» «справжнього Маркса», що означало творчий підхід до розуміння і подальшого розвитку марксистських принципів у сфері гуманітарної думки. Суттєва відмінність другого інтелектуального ренесансу від першого полягає в тому, що пошук нових методологічних технологій відбувається поза межами марксистської ідеології, в загальному просторі історичних, філософських і культурологічних ідей.
На відміну від інтелектуального руху 1950-х - початку 1960-х років, на чолі якого стояли історики (члени редколегії журналу «Вопросьі истории», Г. Панкратова, Е. Бурджалов), другий інтелектуальний ренесанс був ініційований не офіційним істеблішментом, а журналістами, белетристами, літераторами, кінематографістами, драматургами та економістами.
Основна тенденція розвитку історичних досліджень доби перебудови і постперебудови характеризується поступовим рухом від «драматичних ефектів», потрясінь суспільної свідомості, викриття «білих плям» близької і далекої вітчизняної історії до зрівноважених і компетентних досліджень. Іншими словами, інтелектуальний і культурний рух кінця 1980-х -1990-х років пов'язаний з відходом від надмірної ідеологізації та політизації гуманітарної сфери, ідейних і наукових спрощень, популяризаторського тону тощо. Він був орієнтований на якісно нові форми професіоналізації, та відповідність загальновизнаним стандартам наукової праці.
Такі тенденції визначають і характер сучасної української історичної науки, яка становить єдиний інтелектуальний простір, що містить доробок дореволюційної академічної науки в Україні, досвід радянської української історичної науки, внесок українських істориків в діаспорі, а також дослідження західних науковців на ділянці української історії.
Певну цінність має аналіз стану і перспектив української історіографії в діаспорі немов «зсередини». Маємо на увазі статтю О. Субтельного «Сучасний стан української історіографії», яка подається з історичної та історіографічної перспективи початку 1990-х років.
Становище і завдання української історіографії на Заході автор розглядає в щільному зв'язку зі статусом історичної науки в Україні. Той факт, що при досить високому рівні соціально-економічного розвитку Україна мала «слаборозвинену історіографію», підвищував авторитет і значення діяльності українських істориків на Заході.
У Канаді та СІЛА українською історією займалися переважно дослідники українського походження. У Канаді, де уряд і українська діаспора підтримують українську історію і культуру, цей феномен сприймається сучасними американськими дослідниками як типовий для північноамериканського етносу, як «пошук коренів», національна пропаганда1.
У 1980-х роках спостерігається пожвавлення інтересу до української історії у Великобританії. Протягом останнього десятиліття було присуджено з півдюжини наукових ступенів в університетах Оксфорда і Лондона здебільшого канадським українцям. Сприятливі умови для українських досліджень створені в Лондонському університеті2.
Важливу роль в процесі легалізації українських досліджень в західній історіографії відіграла дискусія на сторінках «ЗІ^іс Ееиіеїм» в 1995 р., в якій взяли участь західні дослідники, представники діаспори та українські історики М. фон Гаген, Дж. Грабович, А. Каппелер, Я. Ісаєвич, С. Плохій, Ю. Сльозкін2.
Дискусія відкривається статтею М. фон Гагена з інтригуючою назвою «Чи має Україна історію?». Твердження американського дослідника, що, з точки зору «критеріїв інтелектуальної організації професійного історіописання, Україна не має історії», сприймається лояльно мислячими істориками України на Заході і всередині країни як виклик.
Позиції М. фон Гагена досить типові для сучасної америка-но-німецької історіографії, в межах якої функції методологічного інструментарію виконує т. зв. етнологія, що являє певний компроміс між соціальною, політичною історією, культурною антропологією та соціологією. Основні концепти етнології -«Східна», «Західна», «Центрально-Східна Європа», поліетнічна історія, поліперспективність, ідентичність, культурна, інтелектуальна історія тощо.
http://vkontakte.ru/id18182352
|
| |
| |
Головна 
