| Ekzor | Дата: Середа, 09.06.2010, 15:23 | Повідомлення # 1 |
 Гетьман
Група: Адміністратори
Повідомлень: 1418
Статус: Offline
| 1950-ті - початок 1980-х років - це досить строката в ідейному і політичному вимірах доба у соціальному та інтелектуальному житті України. Час неначе стискувався у пружину, щоб міцно розпрямитися наприкінці століття. Протягом історично короткого часу змінили одна одну доба «хру-щовської відлиги», період застою, епоха перебудови. У такій ди-
намічній соціокультурній ситуації суттєво змінюються функції та роль історичної науки. Розвиток її також відбувається хвилеподібно - то ідейне пожвавлення, то застій, то стагнація, то ідейна криза, то «історіографічна» революція.
Особливе місце в системі радянської історичної науки посідає історіографія. Саме у 1950 - 1970-ті роки відбувається остаточне ідейно-організаційне оформлення української історіографії як спеціальної дисципліни. Десятиліття після XX з'їзду партії — це доба «першого інтелектуального ренесансу» (А. Гуревич), який охопив досить широкі кола радянської творчої та наукової інтелігенції. В усіх галузях вітчизняної гуманітаристики відчувалось прагнення подолати ідеологічний догматизм, вийти на більш вільний і широкий методологічний простір, щоправда, в межах марксистської парадигми. Серед радянських українських істориків посилювався, звичайно, інтерес до історіографічної проблематики, методологічної рефлексії історичної науки. Основною ознакою історіографічних досліджень тієї доби стає нахил до самовизначення історіографії як наукової дисципліни, її предмета, завдань, методів тощо.
Згодом «ренесансний» імпульс трансформується в «інерцію» доби застою. Не випадково, що саме в цей період історіографія набуває статусу спеціальної дисципліни. Оформлення цієї досить елітарної структури радянської історичної науки відбивало її кризове становище. Виконуючи функції методологічного проводу в системі історичної науки, історіографія мала надати їй інтелектуальної чинності, наукового авторитету у внутрішньому та зовнішньому науковому співтоваристві. Виникає і свій «історіографічний істеблішмент» - поважні вчені, теоретики, методологи, недосяжні для звичайної маси істориків. У період застою історіографія виконувала і специфічну функцію критики «буржуазних фальсифікацій» вітчизняної історії. 1960-1970-ті роки - це пік у розвитку дисципліни історіографії, що пов'язано з її організаційною розбудовою, кадровим поповненням, накопиченням ідейного багажу, методів і техніки історіографічного аналізу.
У період перебудови історіографія виконувала здебільшого ідеологічні функції. Виступала засобом спростовування радянських міфів, визнаних авторитетів, зведення політичних та ідеологічних рахунків, реанімацією застарілих націоналістичних догм, сервілізмом, плазуванням перед західною українською історіографією. Більшість радянських істориків, здавалося, були неготові до сприйняття нового в науці, осягнення доробку світової історичної думки. Запанували відкритий нігілізм, войовничий провінціалізм мислення.Історіографічні дослідження в цей період мають спрощений, популяризаторський характер.
Важливим фактором інституалізації історіографії було утворення низки наукових осередків та установ. При Інституті історії АН УРСР функціонував з 1963 р. відділ історіографії та джерелознавства, реорганізований 1973 р. у відділ джерелознавства та допоміжних історичних дисциплін. У 1964 р. при Секції суспільних наук Академії наук Української РСР виникає Наукова рада з історії історичної науки, мета якої - організація та координація історіографічних досліджень в Україні. Звичайною стає практика узгодження тем кандидатських і докторських дисертацій в Науковій раді, яка також вела активну конференційну та публікаторську діяльність. Науковою радою з історії історичної науки було ініційоване видання щорічника «Історіографічні дослідження в Українській РСР». Протягом 1968 - 1973 рр. вийшло 6 випусків щорічника тиражем від 60 до 1600 примірників, обсяг яких коливався від 14 до 19 друкованих аркушів. Відповідальними редакторами випусків були члени-кореспонденти АН УРСР Ф. Шевченко, І. Гуржій та П. Калениченко1.
Протягом 1960 - 1970-х років відбувався процес утворення кафедр історіографічного профілю в Україні. В 1964 р. відкрита кафедра історіографії, допоміжних дисциплін і методики в Харківському університеті. Ініціатором створення і першим її завідувачем став професор В. Астахов. У 1972 р. кафедра історіографії та джерелознавства створена у Дніпропетровському університеті, першим завідувачем якої був професор В. Борщевський. Для піднесення статусу історіографічних досліджень у Дніпропетровському університеті багато чого було зроблено доцентом В. Шевцовим.
У цей період з'являються і перші навчальні посібники з української історіографії М. Марченка, Л. Коваленка та з історіографії історії СРСР В. Астахова, В. Шевцова3. У цілому практика викладання вузівських курсів історіографії, видання навчальної літератури в цій галузі сприяли дисциплінарному самовизначенню історіографії, популяризації її в культурних колах і громадській свідомості через систему вищої освіти.
Доволі активно вивчалась спадщина українських істориків демократичних, ліворадикальних поглядів. На цьому тлі спостерігається короткочасний ренесанс драгоманівських студій, вивчення доробку О. Лазаревського. Сталим був інтерес до творчості Т. Шевченка, І. Франка, Л. Українки.
У цілому книга М. Марченка сприяла в тій ситуації самовизначенню української історіографії як дисципліни і широко використовувалась при викладанні курсів української історіографії у вищих навчальних закладах України.
Наступною була історіографічна схема Л. Коваленка. На відміну від схеми М. Марченка, який прагнув вийти за рамки офіційної радянської доктрини, історіографічна конструкція Л. Коваленка мала підкреслено офіціозний характер. її автор свідомо демонструє лояльність щодо марксистсько-ленінської методології та ідеї співпраці українських і російських істориків.
Книга іншого західного дослідника О. Оглоблина «Думки про сучасну українську совєтську історіографію» з'являється наприкінці періоду «хрущовської відлиги» і відбиває нові тенденції у розвитку української радянської історичної науки та її сприйняття в західному науковому світі.
В історії української радянської історичної науки історик розрізняє три періоди, критерієм визначення яких є «гра» словами «українська» і «совєтська» історіографія: 1) в 1920-ті роки існувала українська, а не «совєтська» історіографія; 2) 1930-ті роки, коли внаслідок «урядового погрому» не стало української, і ще не постала «совєтська» історіографія; 3) в 1940 - 1950-ті роки заходами партії утворена «уніфікована», «уніформована» совєтська українська історіографія.
У 1970-ті роки на Заході з'являються і загальні огляди українського історіографічного процесу. Книга М. Чубатого «Українська історична наука (її розвиток і досягнення)» - одна з перших спроб на цій ділянці. Запропонована ним історіографічна схема спрямована проти тих примітивних уявлень, що побутували серед істориків зарубіжжя, про два короткочасних періоди в історії української науки: 1) з 1894 р. від приїзду М. Грушевського до Львова до першої світової війни; 2) нетривалий період так званої українізації в Східній Україні від 1923 до 1930-х років.
У цілому історіографічні схеми, укладені істориками України та української діаспори в Європі та Америці, відбивали процес ідейно-концептуального оформлення дисципліни української історіографії, який означав накопичення банку даних, схем, концепцій, удосконалення принципів і методів історіографічного аналізу. Розмаїття історіографічних схем, які виникали в протилежних ідейних таборах, доповнювали одна одну, взаємно висвітлювали певні здобутки та вади і, що головне, визначали перспективи наступного історіографічного синтезу.
http://vkontakte.ru/id18182352
|
| |
| |
Головна 
