| Ekzor | Дата: Середа, 09.06.2010, 15:15 | Повідомлення # 1 |
 Гетьман
Група: Адміністратори
Повідомлень: 1418
Статус: Offline
| На початку 1920-х років відбувається рішучий поворот у вивченні минулого української історичної науки. Набирав сили процес формування історіографії як наукової дисципліни. Ознаками дисциплінарного статусу історіографії стали спеціальні наукові установи та нова ідеологія історіографічних досліджень.
Які передумови сприяли перетворенню історіографії з окремої галузі дослідження на спеціальну історичну дисципліну? Зауважимо, що бурхливі історичні події перших десятиліть XX ст., серед яких перша світова війна, Жовтнева революція в Росії, руйнування Австрійської імперії, революційні змагання українського народу, існування української державності та втрата її, незмірно збагатили історичний досвід української нації. Динамізація соціально-економічних процесів у суспільстві, зростання політичної активності народних мас, величезне накопичення історичного матеріалу ставили перед українською наукою нові вимоги та завдання.
1920-ті роки - «золота доба» української історичної науки, яка досягла світового рівня, перетворилася на складову національної свідомості та націотворчого процесу. Соціалізація української історичної науки в цей час відбувалася у двох варіантах- «радянському» та «емігрантському», «діаспорному». У таких умовах цілком зрозуміле поглиблення процесів власної
^■^ 65 рефлексії української історичної науки, яка мусила переосмислити накопичений історично-політичний досвід і своє нове становище, яке характеризувалось розподілом науки на дві гілки - марксистську та національну, етатистськи орієнтовану.
Важливу роль в цих процесах відіграла українська історична наука на еміграції. Перша хвиля еміграції закинула значну частину української наукової інтелігенції в європейські університетські міста і містечка, де вона відразу почала налагоджувати дослідницьку діяльність, вести викладацьку роботу, створювати наукові товариства, навчальні заклади, культурно-освітні осередки. Щодо діяльності істориків, то більшість з них не мала змоги працювати з українськими джерелами та літературою, яких бракувало в європейських архівосховищах і бібліотеках. Власні архіви, книжкові зібрання та колекції історичних документів були або втрачені, або залишилися на батьківщині. За таких обставин суттєво змінюється статус і значення історіографії, яка стає засобом вивчення української історії. Про зміну статусу історіографії свідчила практика історіографічних викладів, започаткована проф. Д. Дорошенком в Українському Вільному університеті в Празі у 1921 р. Доробком педагогічної діяльності Дорошенка був перший вузівський підручник «Огляд української історіографії», роботу над яким сам автор називав «каторжною». У листі до В. Липинського Д. Дорошенко писав: «Ви не можете уявити собі, що то була за мука: без книжок, без джерел, за кожною справкою їдь до Праги, а там теж майже нічого нема»1. У Празі навіть не було комплектів «Киевской старини». Втім, Д. Дорошенко зумів подолати всі негаразди, як вважає Л. Винар, завдяки феноменальній пам'яті; під час викладів він цитував джерела з точними посиланнями на публікації, в яких ті друкувалися «без жодних підручних записок».
Курс української історіографії Д. Дорошенко викладав в Українському Науковому інституті в Берліні, директором якого був протягом 1926-1931 рр. Цей курс, за споминами колишнього студента Бориса Крупницького, справляв на слухачів «незабутнє враження», являючи велику різницю з «Оглядом», який здавався «до неможливості сконденсованим», ніби конспект. Історіографічні виклади в Берлінському інституті вражали слухачів широтою оповідання, подробицями, яких не було у відомих історіографічних творах. Пізніше, коли Б. Крупницький був у дружніх стосунках з Д. Дорошенком, він не раз прохав Дмитра Івановича надрукувати його розширений курс, такий потрібний і вченим, і студентам. На жаль, не знайшлося видавця, який би здійснив цей намір1.
Університетські виклади та «Огляд української історіографії» Д. Дорошенка знайшли живий відгук у наукових колах, з'явилися рецензії В. Біднова, І. Огієнка, І. Крип'якевича, В. М'яко-тина та ін. «Огляд» Д. Дорошенка став «настільною книгою» Ол. Оглоблина, який поклав її в основу свого курсу лекцій з української історіографії в Київському університеті (ІНО) у 1920-х роках. У Харківському університеті курс української історіографії викладав професор Д. Багалій. У 1923 р. був опублікований його «Нарис української історіографії», де розглядалися українські літописи княжої доби2.
Організаційне оформлення історіографії як дисципліни означало поряд з викладацькою практикою утворення спеціальних установ, дослідницьких центрів розробки історії історичної науки в Україні. Так, у структурах історичної секції ВУАН в середині 1920-х років була організована науково-дослідна Комісія української історіографії, головою якої був М. Грушевсь-кий, секретарем В. Юркевич. До складу комісії входили К. Антонович, М. Василенко, О. Гермайзе, К. Лазаревська, М. Пет-ровський, М. Ткаченко, С. Гаєвський. У 1927 р. Комісією були проведені урочисті засідання, присвячені ювілейним річницям видатних українських істориків, учених, культурно-громадських діячів - П. Куліша, О. Лазаревського, В. Антоновича, М. Драгоманова, І. Франка. У 1928 р. Комісія української історіографії видала том науково-публіцистичних та полемічних творів М. Костомарова. У планах її була підготовка до видання праць В. Антоновича (за робочим проектом у 8 томах, 9-й том -листування)3. Цей напрямок роботи Комісії очолювала Катерина Антонович р^зом з помічниками В. Юркевичем та М. Тка-ченком. В. Юркевичем, до речі, були підготовлені до друку біографічні твори М. Костомарова. В. Данилов опрацював творчу біографію Ол. Лазаревського. О. Гермайзе уклав огляд української історіографії 1910-1920 рр.4 Втім, у 1929 р. Комісія з української історіографії не була затверджена і її фінансування припинене5.
Затвердження дисциплінарного статусу історіографії пов'язане також із розбудовою її ідейно-концептуальних засад. 1920-ті роки - це переломна доба, коли історіографія стає спеціальним предметом досліду, з'являються численні статті, розвідки, рецензії, монографії, присвячені окремим періодам української історичної науки, її видатним діячам, науковим установам1. Справжнім натхненником і промотором «історіографічного руху» був Д. Дорошенко, автор підручника, численних статей, рецензій, монографій з української історіографії. Його «Огляд української історіографії» мав вирішальне значення у становленні дисципліни історіографії. Творчість Дорошенка як історика української історичної науки стала предметом спеціального дослідження зарубіжних та українських істориків2.
Предмет історіографії, за Д. Дорошенком, становить вивчення історії історичної думки у контексті національного самопізнання: «... дослідження процесу розвитку української історичної праці й української національно-історичної думки. Майже не роблено спроби наукового огляду української історіографії в зв'язку з розвитком національного самопізнання, котре уявляється нами як непереривний процес, що не спинявся ніколи, хоч іноді і завмирав на певний час під гнітом несприятливих історичних обставин»3. Специфічна лексика Дорошенка, яка відбиває початковий етап пошуків адекватних термінів, що властиве будь-якій науковій дисципліні на стадії її самовизначення. Отже, терміни «науковапраця», «українськаісторична праця» вживаються як синоніми поняття «історична думка». Термін «національна історична думка», з точки зору Л. Вина-ра, тотожний поняттю «національне самопізнання». Дослідження національно-історичної думки «заслуговує на окреме, глибинне вивчення істориків і політологів, і цю проблематику можна розглядати окремо від історіографії як дисципліни, яка вив-чає розвиток української історичної науки і також охоплює праці істориків, що не завжди займалися вивченням ідеї національного самопізнання українського народу. Проте Дмитро Дорошенко вважав за відповідне включити в свою історіографічну тематику також дослідження розвитку національно-історичної думки. Це треба мати на увазі дослідникам історіографічної спадщини Д. Дорошенка, які обстоюють, переважно з методологічного погляду, вужче розуміння історіографії як допоміжної історичної дисципліни. Як бачимо, Л. Винар розрізняє історіографію та «національно-історичну думку», яка, починаючи з літописів, обіймає поняття «національної свідомості й державного почуття».
«Огляд української історіографії» Д. Дорошенка являє практичне втілення позитивістського ідеалу науковості: безліч імен, дрібних та поважних історіографічних фактів, подробиць, описовість, документалізм. Бібліографічний характер історіографічних викладів Дорошенка дав привід деяким дослідникам, зокрема М. Ясинському, кваліфікувати його «Огляд» як бібліографічну працю2. Щодо бібліографізму Дорошенка, слід зауважити, що це-стиль, «звичка», автоматизми «науковоїпраці» даного історика та української історичної науки загалом (поширена практика укладання каталогів, довідників, покажчиків, бібліографій), усе те цілком відповідне конкретній стадії ідейно-організаційного самовизначення української науки, її прагненням незалежності від таких чужих структур, як російська та польська історична наука.
Історіографічна концепція Дорошенка перевершує всі попередні схеми своїм обсягом, джерелами, жвавістю викладів. Історію ідей, думки він розглядає у широкому хронологічному, топографічному, літературному та організаційному контекстах.
Розповідь починається з українських літописів XI—XIII ст., далі йдеться про пам'ятки історичної думки ХІУ-ХУ ст. - литовські літописи та синодики (пом'янники). Літературу XVI-XVII ст. («Пересторога» Юрка Рогатинця, Густинський, Львівський, Подільський літописи, «Кроніка» Ф. Сафоновича, Синопсис Гізеля) Дорошенко розглядає на тлі «підйому національного почуття, що досягає свого кульмінаційного пункту за часів Хмельниччини» і вважає, що майже усі ці пам'ятки «перейняті гарячим патріотизмом»2.
Джерела XVIII ст. -козацькі літописи Самовидця, С. Велична, Г. Граб'янки, П. Симоновського, С. Лукомського- автор «Огляду» виділяє в «особливу категорію історичних творів», в яких знайшла відображення «доба Хмельниччини і викликаний нею небувалий перед тим підйом національної енергії.
Центральне місце в історіографічній концепції Дорошенка посідає XIX ст. (16 з 23 розділів книги присвячені українській історіографії XIX ст.). Це період становлення національних форм історичної науки в Україні, де слід шукати витоки її сучасного становища.
У Радянській Україні ситуація навколо історіографічних досліджень ставала дедалі складнішою та хиткою. Комісія нової української історіографії в структурах ВУАН припинила свою діяльність ще у 1929 р., до розгрому історичних установ М.С. Грушевського. Публікації та дослідження історіографічного характеру лишалися нездійсненними. Деякі видання були знищені під час репресій академічної науки в Україні на початку 1930-х років. У видавництвах загинули рукописи монографії Д. Багалія «Українська історіографія XIX - XX ст.», а також історіографічна частина «Нарису історії України» О. Ог-лоблина1.
Високо оцінювала офіційна радянська історіографія позиції революційних демократів В.Г. Бєлінського, О.І. Герцена, Т.Г. Шевченка, здобутком яких була «боротьба» проти фальсифікації історії українського народу дворянською буржуазно-націоналістичною та російською шовіністичною історіографією. Під впливом російських революційних демократів формувався світогляд Т.Шевченка, який наслідував «кращі традиції передової історичної думки Росії». Він додержувався думки про спільність боротьби кріпаків Росії та України проти кріпосництва і самодержавства, наближався до розуміння, що пригнічене селянство було рушійною силою визвольної війни, позитивно оцінював плани возз'єднання Росії та України, тому що це був «шлях до об'єднання з братським народом, єдності з народними низами Росії».
Таким чином, дисциплінарне оформлення української історіографії відбувалось протягом 1920-х - 1950-х років. Організаційні структури цієї наукової дисципліни витворювались у «радянському» та «діаспорному» варіантах. Якщо в Радянській Україні історіографічні дослідження мали централізований, уніфікований характер у вигляді офіційних академічних установ, колективних праць, то на еміграції переважала власна ініціатива, наукові та педагогічні інтереси в процесі викладення університетських курсів з української історіографії.
http://vkontakte.ru/id18182352
|
| |
| |
Головна 
