| Ekzor | Дата: Середа, 09.06.2010, 15:09 | Повідомлення # 1 |
 Гетьман
Група: Адміністратори
Повідомлень: 1418
Статус: Offline
| Перші десятиліття XX ст. характеризуються ускладненням форм самосвідомості історичної науки: окремі, епізодичні історіографічні розвідки поступово перетворюються на самостійну галузь дослідження. У науковий обіг впроваджуються терміни «малоруська історіографія», «історія малоруської історіографії», «історія історичних вивчень». Зростає ідейний рівень робіт історіографічного характеру.
У перші десятиліття нового століття до вдосконалення форм зовнішньої рефлексії історичної науки в Україні спричинилися зрушення в масовій історичній свідомості в українському суспільстві після революційних подій 1905-1907 рр. та першої світової війни. Саме у цей період на зміну початковій формі націоналізму як активної національної свідомості (патріотизму) надходить нова форма - ідеологія самостійництва. У структурах історичної свідомості формула самостійництва означала сприйняття українства як певної спільноти, ствердження ідеї єдності усіх українських земель в географічному, політичному, етнографічному та мовному аспектах.
Суттєві зміни відбувалися і в науковій сфері українського суспільства. Справа в тому, що за часів першої світової війни прискорюються процеси духовної інтеграції українського Сходу і Заходу, консолідації творчих сил інтелектуальної еліти української нації, історичної науки, яка перетворюється на цілісний організм, стає самодостатньою. Активна творча наукова діяльність М. Грушевського у Львові та Києві, характер його наукових інтересів, сама постать ученого уособлювали цілісність українського наукового етосу, ідеал інтелектуальної єдності наукових сил східних та західних українських земель.
Процес кристалізації історіографічних досліджень в окрему галузь дослідження пов'язаний із визначенням предмета історіографічних вивчень, розвитком термінологічних засобів, створенням перших схем українського історіографічного процесу. Одна з перших таких схем належала М. Грушевському в його відомому нарисі «Развитие украинских изучений в XIX в. и рас-крьітие в них основньїх вопросов украиноведения», що відкривав двотомне енциклопедичне видання «Украинский народ в его пропілом и настоящем», видане в Петрограді 1914 р.
У контексті світогляду М. Грушевського історичні вивчення (історична думка, історіографія) сприймаються як ідеологічне ядро українознавства, в історії якого дослідження розрізняє такі етапи: 1) літописний, 2) ХУІ-ХУП ст., 3) XVIII ст. - початок наукового українознавства, 4) XIX ст. Давня Русь, вважає вчений, залишила нам цінний доробок, головним чином, у галузі історіографії. За браком інших пам'яток літописи були універсальним географічним, етнографічним та юридичним джерелом. Київське літописання, на думку Грушевського, мало «переважно політичний характер» і стало безпосереднім попередником пізнішої української історіографії. Воно мало за мету оповідання про долю усієї Київської держави, обіймаючи, окрім українських, й інші землі.
Якнайповніше і винятково на українському ґрунті стоїть галицько-волинське літописання, з огляду на те, що політичні обрії Галицько-Волинської держави не виходили за межі Західної України. Якщо у галицько-волинських літописах зустрічаються лише короткі екскурси з історії Польщі, Литви та Угорщини, то через століття місцеве літописання розглядало саме українське життя як прояв «провінціалізму» литовської чи польської держави.
Особливу увагу Грушевський приділяє XVI - XVII ст. У зв'язку з пожвавленням політичного і культурного життя в українських землях XVI ст. Грушевський визнає, з одного боку, існування саме літописів української історії (т. зв. Львівський літопис), з іншого-поширення в українському літописанні польської чи литовської «загальнодержавної» точки зору, як у Густинському літописі. Окрім того, виникає ідея « єдності руського народу», про що свідчить Синопсис, «один з найзаплутаніших творів, що не завадило йому стати найпопулярнішим історичним посібником»1.
Цікаві спостереження Грушевського щодо історичної ідеології українського народу. Козацька доба стала не тільки «новим вихідним пунктом української історіографії», але й «новою добою української історії». У зв'язку з розбіжностями в історичній долі Східної та Західної України, розірваної між Польською та Московською державами, поняття «єдності українського народу та української території» поступається ідеї «козакоруського народу», який ототожнюється з козацькою східною частиною України. «Малоросійська батьківщина» українських авторів (Східної України) XVIII ст. майже не виходить за межі Гетьманщини. Пам'ять про колишній зв'язок з західними українськими землями дедалі втрачається.
Іншу особливість історичної свідомості українського народу Грушевський шукає на « ґрунті філологічному». З XVI ст., періоду культурного розколу та релігійної боротьби, виходячи з практики церковно-релігійної проповіді, в освічених колах українського суспільства виникає і підтримується інтерес до народної стихії, народної мови, словесності. Історія рідної мови - дуже складна, вона зазнала впливів народної мови та «староруської слов'янщини», польсько-українського жаргону, офіційної російської мови. Все це загалом упосліджувало ідею обробки народної мови, яка носилась в умах багатьох українських авторів XVII - XVIII ст.
Внаслідок того, що поняття української народності не встигло викристалізуватися протягом XVII - XVIII ст., підсумовує Грушевський, в свідомості українського суспільства так і не вкоренилася ідея вивчення України, її народу як певної цілісності, окремої спільноти.
Втім, XVIII ст. дало наступним поколінням цінний досвід у галузі українознавства. Перш за все Грушевський характеризує передумови, що живили в українському суспільстві інтерес до українознавчих питань. Майже столітнє автономне існування України залишило незатертий слід у напрямі мислення громадянства Східної України. Зросійщена його частина під новою оболонкою «шляхетного російського дворянства» та великоруської культури виявляла певний «малоросійський патріотизм», який так дратував речників російського централізму (читай: шовінізму).
Прямим наслідком цього патріотизму стає, на думку Грушевського, прагнення освічених кіл українського суспільства до збирання та дослідження старого українського побуту, приреченого, як їм тоді здавалося, на поглинення новими формами імперського життя.
Далі інтерес до минулого України підтримувався «українськими патріотами» при обґрунтуванні їхніх політичних і класових прагнень та потреб. Не випадково, зазначає Грушевський, скасування гетьманства у 1764 р. співпало з розвитком «істори-ко-антикварної літератури», яка була присвячена історії та побуту України. Втім, лише невелика частина цієї літератури була відома, решта залишалася в автографах та нечисленних списках. З друкованих праць Грушевський називає розвідки Г. Міллера, В. Рубана, О. Безбородька, Г. Калиновського, програму Ф. Туманського, деякі топографічні описи, «Географічний словник» Щекатова, академічне «Описание народов, оби-тавших в России» Г. Георгі, деякі пам'ятки, опубліковані на сторінках «Российского магазина» (літопис Граб'янки), «Записки о Малороссии» Я. Марковича. У рукописах тривалий час зберігалися праці П. Симоновського, С. Лукомського, О. Рігельма-на, а також талановита анонімна «Історія Ру сів», яка була введена до наукового вжитку у другому десятилітті XIX ст.
Цікаві спостереження Грушевського щодо проблем мови в антикварних студіях XVIII ст. Інтерес до мови та письменства спочатку не йшов далі збирання цікавих українських слів та укладання словників ідіом, які поступово переходили до словників реалій. Любов до української мови виявлялась у пошуках творів рідною мовою. Один з ентузіастів цього руху О. Ло-бисевич ставив українських авторів XVIII ст. поряд з Плавтом чи Мольєром, якщо не вище. У цілому українознавство XVIII ст., за Грушевським, мало антикварний характер і було спрямоване на проблеми народної мови та поезії1.
XIX ст. в історіографічному огляді Грушевського посідає центральне місце. Перша половина століття означала рішучий відхід від антикварності до культу народності під впливом німецького романтизму, через російську історіографію та західнослов'янське оточення. Те, що раніше було об'єктом родинного вшанування, дістає нову цінність. Справа в тому, що сіра українська маса, що була позбавлена літератури, обробленої правилами граматики, стає власником етнографічних скарбів, цінніших за «гучні твори штучної літератури». Збирання етнографічних матеріалів, здебільшого фольклорних, стає «провідним інтересом у сфері українознавства». Українська етнографія, за словами Грушевського, стає «бойовою наукою надовго, мало не на все XIX ст.»2. Чільне місце в етнографічних розшуках посідає піснетворчість українського народу, про що свідчать рукописні та друковані збірки українських пісень 3. Доленги-Ходаковського, М. Максимовича, М. Цертелєва, І. Срезневського, Пл. Лукашевича, В. Залеського, М. Бодянсь-кого, А. Метлинського, М. Гоголя. Нечисленні були записи українських казок, прислів'їв, переказів, більшість яких залишалася у рукописах (збірки Носенка, Смотрицького, Бодянсько-го). Виняток становлять «Украинские народньїе предания» П. Куліша.
Поряд з етнографічними студіями тривали історичні досліди, що продовжували традицію XVIII ст. - висвітлення зовнішньої історії козацтва від часів Хмельницького та Гетьманщини. Поняття «малоросійськоїісторії», вказує Грушевський, ототожнювалось з історією козацтва. Це означало, що дослідження Давньої Русі велося поза її межами, під «маркою російської історії», з династичної точки зору. Литовсько-польський період сприймався як «прелюдія до історії козацтва». Історію козацтва висвітлювали як аматори, так і знавці, які здобули спеціальну підготовку: А.Чепа, Д. Ломиковський, М. таД. Бантиш-Ка-менські, М. Берлинський, О. Мартос, М. Маркевич, М. Гоголь та ін. Проте лише Д. Бантиш-Каменському та М. Маркевичу пощастило видати «Повні історії Малоросії».
Не обійшов увагою Грушевський і початок археографічної діяльності на просторі українознавства, пов'язаний з працями митрополита Євгенія Болховітінова, київської археографічної комісії (Максимович, Куліш), М. Бодянського(23 кн. ЧОИДР). З ідеологічної точки зору важливі прийоми історіографічних спостережень Грушевського. Так, розвиток історичних досліджень він розглядає у тісному зв'язку із суспільно-політичною думкою та громадсько-політичними рухами. Епоха Кирило-Мефодіївського товариства оцінювалась ним як «кульмінаційний пункт у розвитку політичної та громадської української самосвідомості». Саме в цей час з'являються перші соціальні проекти та програми українства. У підавстрійських українських землях «весна народів» 1848 р. вперше надала політичне буття місцевій українській народності, яка стала на « українські національні позиції» і з натхненням вітала «перспективи національного самовизначення». Промоторами цього громадського руху в східних та західних українських землях були видатні українські літератори, вчені, «представники українських вивчень» у різних галузях. Цей політичний злам не міг не відбитися на стані українознавства, його напрямках та характері1.
Розвиток «українських вивчень» у другій половині XIX ст. Грушевський пов'язує з іменами М. Костомарова, П. Куліша, В. Антоновича, О. Лазаревського, які «з різних точок зору, з неоднаковим запасом знань і таланту, але сильно із успіхом просували історичну науку щодо пізнання минулого українського народу, його історичного процесу». До того ж Грушевський використовує і такий історіографічний прийом, як вивчення історичної думки у зв'язку з науковими інституціями. Йдеться про діяльність київської археографічної комісії, часопис «Основа», полеміку М. Максимовича з М. Погодіним «про полянських великорусів», а також М. Максимовича з М. Костомаровим і В. Антоновичем, про етнографічно-статистичну експедицію П. Чубинського і Південно-Західний відділ Російського Географічного товариства, який, незважаючи на «офіційну оболонку», скупчував навколо себе все, що було живого та цікавого у тодішньому українському суспільстві. Діяльність останнього з видатних істориків другої половини XIX ст. О. Лазаревського Грушевський пов'язував з редакційним гуртком «Киевской стариньї».
Від попередніх дослідників «історії малоруської історіографії» Грушевського відрізняє цілісний підхід до історіографічного процесу в усіх українських землях. В останні десятиліття XIX ст., з точки зору Грушевського, центром історичних студій стала Галичина. Здобутки українських учених Наддніпрянщини, через несприятливі умови та урядові переслідування в Росії, згодом були синтезовані на галицькому ґрунті. Про це свідчить реорганізація Наукового товариства ім. Т. Шевченка, заснованого ще у 1870-х роках «українцями з Росії», утворення центрального органу українознавства - ЗНТНІ, видання багатотомної історії українського народу Грушевського та його ж історії української літератури. У 100 томах ЗНТШ накопичені численні матеріали з політичної, культурної та соціальної історії, а також з етнології, історії літератури та фольклору. В цілому, в українознавстві, підсумовує Грушевський, не було такої галузі, яка б не була опрацьована дослідниками східних та західних українських земель. За допомогою тих самих розумових сил у тісному союзі з НТШ почало діяти Наукове товариство у Києві, засноване у 1907 р.
Вивчення української історіографії як спеціального предмета починається, звісно, з її витоків. Саме в тому дусі виконаний ескіз Олександра Грушевського «З початків нової української історіографії» (1914). На відміну від попередніх авторів, які пов'язували початок української історіографії з іменами С. Велич-ка або Г. Полетики, О. Грушевський виводить її від «колекціонерів з-поміж лівобережного панства». Причини цього вбачає в поширеній практиці розшуку фамільних паперів, офіційних актів, які доводили походження більшості шляхетських родин від козацької старшини та діячів Гетьманщини. їхні нащадки мусили встановити службову чи військову кар'єру своїх предків, їхню участь у походах, військових кампаніях, шукали відзнаки, що були надані їхнім предкам від уряду. «Такі історичні розвідки, - підкреслював О. Грушевський, - мали піднести самосвідомість українського панства, озброїти його в можливій боротьбі з урядом за свої права і довести, з другого боку, ... ясно і переконуюче дійсні права вищої верстви українського шляхетства на рівні з російським дворянством »2.
Предметом вивчення на цьому етапі були героїчні події періоду козаччини, звідки вела своє походження більшість старшинських родин. Дослідник, до речі, розрізняє сприйняття цієї доби народом і панством. Якщо народ в історичних піснях та думах огортав козаччину ореолом слави, а її діячів вважав за дійсних лицарів та оборонців віри, то сучасне панство, нащадки козацької старшини, намагалися надати давній козаччині прикмети «шляхетства». Більше того, представники лівобережного панства, як свідчить О. Грушевський, виводячи своє походження від дійсно шляхетного «малоросійського козацького війська», всіляко нехтували демократичною Січчю та запорожцями, яких називали «шайкой разгульньїх удальцов».
Окрім того, О. Грушевський зумів розкрити основну лінію у розвитку української історіографії XVIII ст., ту межу, що означала перехід від генеалогічних розвідок до вивчення історії місцевого краю. Доводячи давність свого роду, шукаючи звістки в старих документах, освічене панство не могло не звернути уваги на дані про колишній побут, адміністративний устрій, господарську діяльність життя городян, права та побут навколишніх монастирів. «Більшість колекціонерів, - зауважує О. Грушевський, - обмежувалась, природно, місцевою старовиною. Історія роду з його галузями, історія найближчих міст, минуле місцевих монастирів - для сього найлегше було знайти відповідні матеріали ».
Характер збиральницької діяльності в Лівобережній Україні О. Грушевський розглядає на прикладі представника старшого покоління колекціонерів А. Стороженка. Він добре був обізнаний з місцевими старожитностями, а «служба познайомила з іншими кутками України і закинула нарешті до Варшави, де він міг поширити свої відомості з української історії». Дослідник окреслює коло джерел, звідки А. Стороженко черпав свідчення про українське минуле. У Варшаві він мав нагоду ознайомитися з різними друкованими та архівними пам'ятками. Окрім того, він постійно листувався з закордонними вченими - польськими, слов'янськими (Мацієвський), - намагався встановити наукові зв'язки зі шведськими вченими через посередництво Ф. Булгаріна. Особливе враження на нього справили розповіді живих свідків про останні десятиліття Січі. Ці спогади давали набагато більше, ніж сухі дані актів, захоплювали «своїм змістом та епізмом».
Зміст колекції Стороженка, як і більшості лівобережних колекціонерів, становила козацька доба, історія походження козацтва. Його метою було написати нову критичну історію українського козацтва, тим більше, що праці Д. Бантиш-Каменсь-кого та М. Маркевича його зовсім не задовольняли.
У часи визвольних змагань поряд з науково-дослідними з'являються науково-популярні видання з історії української історіографії. Брошура Василя Біднова «Що читати по історії України (Коротенька історіографія України)» - результат викладів автора на вчительських курсах з українознавства у Кам'я-нець-Подільському університеті в 1919 р. Звідси суто прагматичний характер цього імпровізованого навчального посібника, розрахованого на широкі вчительські кола, що сприймали українську історію крізь призму офіційної російської доктрини, а також на шкільну молодь, студентів, слухачів різних курсів. Автор не претендує на глибину і науковість, а прагне дати загальний огляд літератури з української історії. Він свідомо починає з характеристики систематичних праць з історії Малоросії Д. Бантиш-Каменського таМ. Маркевича. Виклади В. Біднова мають характер рекомендацій: спочатку досить докладна довідка про автора, його наукову діяльність, далі - зміст праці, або низки праць, їхнє місце і значення в українській історіографії. Інколи він наводить вислови рецензентів з приводу праць Грушевського (рец. Чечуліна у ЖМНП) та Аркаса (рец. В. Липинського, М. Грушевського, Ф. Красицького).
До групи російськомовних видань він відносить праці Д. Бантиш-Каменського та М. Маркевича - ці «перші зразки повної суцільної історії України». Згодом, відзначає Біднов, більшість істориків зреклися ідеї складання систематичних історій і задовольнялися «монографічним її обробленням». Видатними представниками цього напряму, на думку дослідника, були М. Костомаров та В. Антонович. Костомарова Біднов ставить значно вище за його попередників, підкреслює такі риси його творчості, як «інтерес до широких народних джерел, критично-наукове ставлення до діячів та подій минулого, надзвичайна жвавість викладення, живе, чисто художнє уявлення минувшини». Все це поставило Костомарова, підсумував дослідник, на «почесне, першорядне місце» в українській історіографії. Компліментарно оцінював Біднов і творчість Антоновича, який працював виключно над дослідженням соціальних форм життя в Україні, користуючись невідомими до нього архівними документами, створив «Київську школу», до якої належало чимало видатних істориків - О. Левицький, Д. Багалій, М. Грушевський та багато інших1. Польсько-українські відносини, шляхта, міщанство, селянство і особливо козацтво - так окреслював Біднов коло наукових зацікавлень Антоновича.
Завдяки зусиллям численних дослідників минулого, які «настільки розробили окремі періоди української історії і настільки збагатили її джерелами», що у 90-х роках XIX ст., вважає Біднов, знову виникає думка про створення повної, систематичної історії України. Цим вимогам відповідали популярні праці загального характеру О. Єфименко та М. Грушевського. «Исто-рия украинского народа» (1906) О. Єфименко «була б дуже корисною для тих, хто інтересується минулим нашого народу». Щоправда, видання «Очерка истории украинского наро-да»М. Грушевского, у зв'язку з її високою науковою вартістю та популярністю автора, значно зашкодило книжці О. Єфименко. Книга ж М. Грушевського «обов'язково потрібна для кожного вчителя, бо відсутність її нічим не може бути замінена»2.
Разом з тим кількість україномовних видань з історії України значно поступалася аналогічним працям російською мовою. Цей факт дослідник пояснює політикою репресій щодо української мови, впровадженої центральним урядом на початку 60-х та в середині 70-х років XIX ст. Тільки з 1905 р. «стало трохи вільніше і протягом 10 років з'явилося чимало праць з історії України, частина їх загальноприступного, популярного змісту, частина ж цілком наукового характеру». Втім, більшість українських історичних книжок з відома начальства не доходила ні до середніх та початкових шкіл, ні до народних читалень та культурно-просвітніх установ. Директори та інспектори шкіл, земські начальники, пристави та урядники - «всі вони виявляли велику енергію в переслідуванні української - «мазепин-ської» літератури».
Інша риса україномовної історичної літератури, яку фіксує Біднов, - це її популярний «загальноприступний» характер. Широкі кола українського громадянства наприкінці XIX ст. відчували справжню потребу в популярній історії України. Біднов наводить такий факт, як швидке поширення книги М. Аркаса серед робітників та селян Катеринославщини, яка справляла «скрізь надзвичайно велике враження на своїх читачів», пробуджуючи в них національну свідомість. Більше того, в такій ситуації науковий характер історичних праць, на думку дослідника, зайвий, тому що « не науковість захоплює громадянство, а щось інше, протилежне першій»1.
Серед популярних видань з минулого України Біднов називає книжечку Б. Грінченка «Як жив український народ» (1906), яка написана «елементарно, просто» і дуже потрібна для учнів початкових шкіл і для народу, серед якого вона мала «великий успіх», бо сприяла «пробудженню національної свідомості». Книга іншого популяризатора Г. Коваленка «Українська історія» (1907) - дуже цікава і приступна «для людей невисокої освіти» та дітей. Коли в Україні виникли власні школи (протягом 1917-1918 рр.), книжка Коваленка стала підручником в початкових школах та молодших класах гімназії. Проте, застерігав Біднов, цю книжку треба обов'язково доповнювати, бо написана вона дуже схематично. Від початкових курсів української історії Біднов переходить до більш повних і докладних досліджень. «Історія У країни-Русі» М. Аркаса, якого він вважає популяризатором, незважаючи на серйозні хиби, «корисна для учнів і взагалі людей, що не дійшли до національної свідомості».
«Ілюстрована історія України» М. Грушевського за своїм змістом і зовнішнім виглядом задовольняла широкі громадські кола і заміняла собою книгу Аркаса. Вона являла повну систематичну історію України в приступній формі, яку за браком інших підручників, вважав Біднов, можна рекомендувати як підручник для старших класів середніх шкіл.
Загалом авторитет Грушевського був для автора історіографічного нарису незаперечним. Багатотомну «Історію України-Руси» Грушевського він називає «фундаментом, на якому будуватимуться нові досліди й розвідки в області української історії» і для більшої доведеності порівнює її з «Историей России» С. Соловйова. Як книга Соловйова «повинна бути настільною книгою для кожного, хто цікавиться минулим бувшої Російської імперії, настільки важна і потрібна для свідомого українця праця професора Грушевського. Тільки з чисто наукового погляду труд нашого історика без всякого порівняння стоїть вище праці С.М.Соловйова» '. Разом з тим Біднов застерігає, що серйозна наукова праця Грушевського приступна і зрозуміла не для кожного читача, «бо поважні наукові речі завжди вимагають серйозної підготовки» і тому рекомендувати її молена «тільки тим, хто має більш-менш солідну підготовку»1.
Впадає в око, що в історіографічних викладах Біднов не обмежується роботами дослідників з Наддніпрянської України, а називає твори вчених Галичини, де україномовні видання з'явилися значно раніше, ніж у Російській Україні. На перше місце він ставить праці О. Барвінського «Історія Руси» (1884) та «Ілюстрована історія України» (1890), які мали «виховуюче значення, бо написані просто й уміло, відповідно до потреб малосвідомого читача». Наступні роботи О. Барвінського «Історія України-Руси» та «Історія України -Руси з образками» (1904) - це здебільшого популярні видання, призначені для тих, хто не має змоги і часу читати « великих наукових книжок про минувшину». Втім, Біднов підкреслює тенденційність автора цих книжок, його «прихильність до унії та уніатських духовних осіб », через що книжки багато чого втрачають.
«Українську історію» С. Томашівського(1919)Біднов репрезентує як першу частину загальної історичної праці, що обіймала лише ста-ровину та середні віки, вякійу «стислій формі дається багатий зміст»2.
З науково-популярних видань Біднов називає ще книгу професора М. Ростовцева «Давнє минуле нашого півдня» (переклад з російської Л. Чикаленка), написану на підставі багатого археологічного матеріалу, що являє живу картину життя стародавнього Причорномор'я, степових кочівників - скіфів, сарматів тощо. Особливо Біднов підкреслює заслугу перекладача, який зумів передати усе це в « надзвичайно цікавій та загальноприступній формі » 3.
Закінчує свій коротенький історіографічний огляд Біднов довідкою про книгу першого ректора Кам'янець-Подільського Українського університету І. Огієнка «Українська культура. Коротенька історія культурного життя українського народу» (1918). Відкидаючи докори рецензентів щодо «агітаційного» характеру цієї книги, він вважає, що чиста українська мова, простий виклад, уривки зі стародруків та малюнки предметів старовини роблять цю працю цікавою, яку «обов'язково треба рекомендувати кожному читачеві»4.
Урешті-решт висновок Біднова досить оптимістичний: обсяг україномовної літератури не такий малий і постійно зростає за рахунок численних наукових монографій та розвідок, розпорошених по різних виданнях і часописах. Як такі він згадує ЗНТШ, «Літературно-науковий вісник», «Україна», «Дніпрові хвилі», «Рідний край», «Українська хата» тощо. Для найдокладнішого знайомства з найпопулярнішою літературою дослідник відсилає своїх читачів до різних каталогів, наприклад «Каталогу книжок для народного читання» (1908).
Таким чином, популярний нарис української історіографії В. Біднова разом з історіографічними розвідками М. та О. Грушевських сприяли поширенню багатої наукової спадщини української історичної науки, популяризації історич них та історіографічних ідей серед широкого загалу в умовах формування нової історичної свідомості українського народу.
http://vkontakte.ru/id18182352
|
| |
| |
Головна 
