| Ekzor | Дата: Середа, 09.06.2010, 14:59 | Повідомлення # 1 |
 Гетьман
Група: Адміністратори
Повідомлень: 1418
Статус: Offline
| Провідна тенденція розвитку української історіографії пов'язана із процесом перетворення її з маргінальної, другорядної структури на національну історичну на-уку з власними інституціями, кадрами та концептуальним апаратом. Із «славнозвісної гілки» загальноросійської історії українська історіографія перетворилася на національну історіографію, окремішну від таких чужих структур, як російська, польська або німецька історична наука. Цей процес триває протягом усього XIX - початоку XX ст. Протягом цієї доби український історіографічний процес відбувався в контексті національного відродження, що й зумовило глибокий взаємний вплив української історіографії та відродженського руху.
Насамперед розглянемо, який вплив і наслідки мали процеси національно-культурного відродження на перебіг української історіографії. Справа в тому, що історична свідомість, історична думка як складові духовного життя українського народу в умовах політичної несвободи, дисконтинуїтету державної традиції, культурної тяглості, етнічної та територіальної розпорошеності українського етносу, були занадто сполітизовані та зідеологізовані. Українська історіографія також була надмірно ідеологізована, історичні теорії та концепції мали певний суспільно-політичний підтекст. Політична платформа історичного легітимізму становить підґрунтя локального малоросійського патріотизму, ідеології українського автономізму та панславістських федералістичних концепцій, які проіснували протягом усього XIX ст. і поступилися лише ідеям націоналізму та самостійництва на зламі ХІХ-ХХ ст.
Значний вплив на розвій українського історіографічного процесу мали суспільні рухи - слов'янські відродження, громадсько-народницький рух, з притаманними йому ідеалами співпраці інтелігенції і народу, культом народної мови й письменства, практикою розв'язання селянського питання. Репресивна політика центру проти українського руху, скутість, аморфність суспільно-політичного життя в українських землях, загострене почуття патріотизму, національної самоцінності -усе це спонукало діячів українського відродження спрямовувати політичну та інтелектуальну енергію у сфери культурницької діяльності, розумової, літературно-наукової роботи, що знайшло відображення в численних етнографічних та історичних розвідках. Специфіка духовного життя українського народу полягала в тому, що його суспільні ідеали, ідеологічні настанови, політичні програми висловлювалися в історичних та етнографічних працях.
Певна річ, українська історіографія становить складний феномен, який визначають різноманітні ідейні віяння, різні ідейно-філософські настанови, наукові течії. Значний вплив на процес витвору української історіографії відчувався з боку російської та польської історичної науки. Українська історіографія XVIII ст. набуває саме наукових форм завдяки більш розвиненій російській науці, використовуючи її ідеї (критичної, наукової історії), організаційні установи (академічні комітети, наукові програми, етнографічні експедиції), цінний досвід у царині збирання, обробки і критики джерел.
Українська історіографія увібрала новітні віяння європейської філософсько-історичної думки. Ідеї французького просвітництва (історія громадянського суспільства), німецького романтизму (принцип народності, поняття народного духу, народного характеру, ідея самобутності, національної виключності, польська концепція гміновладдя), позитивізм із його культом природознавчої методології та інтересом до природничих наук (історична географія, психологія, етнологія, обласництво) - усе це знаходилося в арсеналі української історіографії XIX - початку XX ст.
З огляду на маргінальний характер української історіографії (як ознаки свідомості бездержавних народів) слід брати до уваги і таку її особливість, як «спресованість часу», «змішування стилів та епох». Українська історіографія XVIII ст. несе ознаки європейського ренесансу (інтерес до людської особистості, «місцевої античності») та бароко (риторичність, пишномовність, дидактично-моралізуючий стиль). Така відома риса науки XVIII ст., як енциклопедизм була притаманна українській історіографії протягом усього XIX ст. про що свідчить оформлення синтетичної сфери знання - українознавства. Ця комплексна наукова дисципліна включала до свого складу вивчення минулого українського народу, його характеру, свідомості, фольклору, народної творчості, етнографії, мови, літератури, музики, звичаїв, культури тощо. Найбільш поширений тип представництва української історіографії XIX ст. асоціювався з образом широко освіченої людини, фахівця в галузі історії, етнографії, археографії, мовознавства, археології, фольклористики, літератури та культури українського народу.
Суттєвий вплив на розвиток українського історіографічного процесу мала суспільно-політична думка. Ідеї французької революції XVIII ст. та епоха наполеонівських війн відгукнулися в українських землях ростом патріотизму, відродженням ідей свободи, незалежності, ностальгією щодо історичної державності, почуттям національної самоцінності й гідності. Вплив східнослов'янських відроджень, до яких мали відношення і револ ІОІ и' й 11 і події у Франції, спричинився до поширення в колах активного українства федералістичних ідей і теорій, ідеалів слов'янської єдності. Романтичні уподобання української історіографії були певною мірою навіяні революційними подіями в Європі 1830, 1848 рр., принадою «польської легенди», польською революційною пропагандою. Події 1848 р. в Австрійській імперії сприяли пожвавленню не лише громадського життя, а й літературно-просвітницької діяльності українства в Галичині та Буковині.
Різновиди українського «слов'янофільства», як-от: хлопоман-ство, народовство, народолюбство також мали значний вплив на перебіг української історіографії. Важливу роль у процесі формування української історичної науки відіграла ідеологія націоналізму, яка на початковому етапі існувала у вигляді активної національної свідомості. Саме таке сприйняття національної ідеї одухотворювало розвиток української історіографії, сприяло її організаційно-інституціональному та ідеально-концептуальному оформленню.
Разом із тим історіографія мала і зворотний вплив на процеси національного відродження в Україні. Історіографія — не лише чинник українського національного відродження, а й один з найвагоміших серед політичних, культурологічних та емоційно-психологічних факторів. Українська історіографія виступає як засіб ідейно-теоретичного обґрунтування процесу відродження.
По-перше, історіографія постає інструментом формування як масової національної свідомості, так і професійної, історичної. Апеляція до минулого українського народу, ідеалізація козацтва, форм козацької державності, виправдання боротьби проти польського та турецько-татарського елементів, пошуки витоків рідної історії та мови, археографічні й археологічні розвідки прислужилися до відновлення ідеї історичної тяглості, політичної та культурної традиції української нації.
По-друге, наукова історична праця активістів національного руху сприяла обґрунтуванню політичних програм українства. Історичні документи і матеріали з родинних архівів нащадків української старшини укупі з першими науковими спробами української історіографії наприкінці XVIII - на початку XIX ст. створювали ідеологічне підґрунтя програми історичного легітимізму від Г. Полетики до князя М. Рєпніна, яка передбачала реставрацію скасованого автономного устрою України — політичної системи гетьманату, прав і привілеїв козацької старшини, відновлення старосвітських звичаїв. Не випадковий і той факт, що перша політична програма виникає в середовищі ки-рило-мефодіївських братчиків, які професійно займалися етнографічними та історичними студіями (Костомаров, Куліш, Гу-лак, Маркович та ін.).
Ідея державності як теоретичний постулат та живе явище української історії залучена до ідейного арсеналу українського національного відродження завдяки українській історіографії. Ідея державності в історичній та суспільно-політичній думці XIX - початку XX ст. існувала в різних формах: від самодержавної монархії через козацький республіканізм до спадкового гетьманату. Провідною в розбудові державницької проблематики була тенденція щодо «поглиблення» часів виникнення державної традиції в Україні - від доби Хмельниччини в глиб віків аж до старокиївської доби. Згодом ідея державності стає однією з найчільніших в українській історіографії і зумовлює появу цілого напряму, репрезентованого працями С. Томашів-ського, В. Липинського, Д. Дорошенка, істориками й правни-ками першої та другої хвилі української еміграції.
По-третє, українська історіографія щільно пов'язана з культурно-громадською просвітницькою діяльністю. Багато сил віддавали українські історики організації вищої та середньої історичної освіти в Україні на базі Харківського, Київського, Новоросійського та Львівського університетів. Популяризації та розповсюдженню знань про минуле рідного краю, Україну та український народ сприяла активна археографічна діяльність відомих учених, літераторів, етнографів, знавців старовини, як-от: М. Цертелєва, І. Срезневського, М. Максимовича, П. Ку-ліша, М. Костомарова, П. Лукашевича, М. Номиса (Матвій Си-монов), П. Чубинського, В. Антоновича, О. Лазаревського.
Історіографічна практика відіграла певну роль в організаційному оформленні українського руху у формі науково-літературних осередків, наукових товариств, університетських центрів, теоретичних напрямів, наукових шкіл. Наприклад, Стара Громада гуртувалася навколо Київського університету та Південно-Західного відділу Російського Географічного товариства, НТШ укупі із Львівським університетом, Одеське товариство історії та старожитностей, Товариство Нестора-літо-писця, Наукове товариство у Києві, редакційний гурток довкола «Киевской стариньї», київська школа документалістів на чолі з професором В. Антоновичем, львівська школа М. Гру-шевського, харківська школа Д. Багалія.
На відміну від інших національних історіографій українська історіографія мала свої специфічні форми організаційного буття та самовизначення. Спорідненість із процесами національного відродження зумовила схожі форми існування української історіографії у вигляді літературно-наукових гуртків, студенських громад, професорських корпорацій, наукових шкіл. Ідея повної критичної історії України, як відомо, виникає в середовищі освічених «петербурзьких малоросів» -О. Безбородька, В. Рубана, Г. Калиновського, Д. Трощинсько-го, Я. Маркевича - наприкінці XVIII ст. Перша наукова історія України Д. Бантиш-Каменського створена у гуртку князя М. Рєпніна за його ініціативою та безпосередньою допомогою. Ідеї просвітництва, організації системи шкільництва та освіти, проблеми рідної мови та письменства обговорювалися у гуртку О. Паліцина - «Попівській академії», гуртку мукачівського єпископа А. Бачинського, гуртку намісника Угорської Русі А. Добрянського. Осередками романтичного напряму в українській історіографії були харківські гуртки 20-х років, перш за все гурток харківських романтиків (І. Срезневський, М. Костомаров, А. Метлинський), об'єднання уніатської молоді, студентів Львівської семінарії, відомого під назвою «Руська трійця», петербурзький гурток Є. Гребінки, де захоплювалися усім українським - літературою, історією, природою, мистецтвом. Інтерес до українського минулого пронизує творчість представників «української школи» в польському письменстві та школи «малоросійських повістей» в російській літературі. Народницький напрям в українській історіографії кристалізувався в працях діячів української науки та літератури, які згуртувалися довкола першого українознавчого видання «Основа».
Статусу національної українська історіографія набуває завдяки діяльності професорської корпорації, яка становила цвіт українознавства. До її складу входили В, Антонович, К. Михаль-чук, П. Житецький, О. Кістяківський, М. Драгоманов, Ф. Вовк, М. Зібер, М. Довнар-Запольський, М. Владимирський-Буданов, Д. Вага лій, М. Грушевський. Київський та Львівський університети укупі з НТШ стали тією базою, на якій з'явилися перші наукові школи в українській історіографії. Свої відгалуження вони мали в Харківському та Одеському університетах. Справжніми осередками української історичної думки й праці стали гурток навколо «Киевской стариньї» та Наукове товариство, створене у Києві за ініціативою М. Грушевського1.
З методологічної точки зору певної ваги набувають питання періодизації українського історіографічного процесу XIX - початку XX ст. Як і процес національного відродження, українська історіографія не має сталих хронологічних меж, періоди розвитку історичної праці дещо умовні й рухомі.
Керуючись посилкою, що історіографія - природний чинник процесу національного відродження, засіб його історичного обґрунтування, слід визнати, що етапи розвитку історіографії співпадають із ходом національного відродження в Україні. Таким чином, критерієм періодизації українського історіографічного процесу є зміна теоретико-методологічних настанов та організаційних засад історичної праці, які мають ідеологічну забарвленість та політичну спрямованість. Визначною рисою української історіографії, що зумовлює її перебіг, є надзвичайна ідеологізація праці історика, заангажованість історичної науки суспільно-політичною думкою.
Перший період в українському історіографічному процесі XIX - початку XX ст. припадає на початок XIX ст. Це період критичної історії, який відповідає реставраційній добі процесу українського відродження із притаманною їй ідеологією історичного легітимізму (встановлення рештків державної автономії України в межах російського імперського світу). Критична історія являє собою логічний підсумок процесів, що охопили російську історичну науку, складовою якої на той час і була українська історіографія. Зміст цих нових процесів становило з'єднання історичного письменства, історіописання (репрезентованого козацькими літописами Г. Граб'янки, С. Величка, першими науковими розвідками з історії України Г. Міллера, О. Рігельмана, В. Рубана, Я. Маркевича та ін.) та антикварної діяльності (пов'язаної з укладанням топографічних описів українських земель, щоденників, діаріушів військових та гетьманських урядовців, мемуарів приватних осіб, представників давніх старшинських родин із залученням сімейних кроничок та документів із власних архівів). Поєднання цих двох напрямів спричинилося до виникнення нового типу історичного дослідження - критичної історії. Критична історія - це такий різновид дослідження, коли автор повної систематичної історії поєднується в одній особі з критиком та збирачем текстів, історичних пам'яток і джерел. Цей тип історичного дослідження в українській історіографії репрезентує «История Малой России» Д. Бантиш-Каменського, в якій вигадливо поєднується ідея великоросійської державності та малоросійського патріотизму, а також історичні праці О. Мартоса, М. Маркевича, представника галицької історичної думки Д. Зубрицького.
Наступний період починається з другої чверті XIX ст., сенс якого полягає у формуванні романтичного напряму в українській історіографії. Навряд чи можна погодитися з І. Лися-ком-Рудницьким, який кваліфікував романтичний період як один з етапів розвитку народницької доби українського національного відродження (коли навіть не було самого поняття народництва) і обмежував його поколінням кирило-мефодіївців1.
На наш погляд, романтизм становить самостійну фазу процесу українського національного відродження, що пов'язана із формуванням специфічних рис національної свідомості (героїзація козацтва, ідеалізація козацької державності) і першими спробами організаційно-політичного оформлення національного руху українства.
У розвитку духовного життя України, її культури, науки, літератури романтизм постає як досить розвинене, самодостатнє явище, яке має певні хронологічні межі (20—60-ті роки XIX ст.). Якщо стисло, то формула романтичного світогляду містить чуття народності та ідею самобутності, перекинуті в минуле.
Ідея народності виникає як антитеза просвітницькому вченню про незмінну природу людини, яка виступає суб'єктом історії. У романтичному світосприйнятті суб'єктом історичного процесу є колективна особистість - народ, народність, нація, конкретна соціальна страта (козацтво), - що усвідомлюється через такі поняття, як народний дух, народний характер, душа народу.
Ідея самобутності, складова «формули романтизму», сприймається як реакція на просвітницький ідеал універсалізму. Усвідомлення минулого людства можливе лише через історичну індивідуальність окремих народів. Ось чому на романтичному ґрунті ідея самобутності постає як ідея національності і набуває форм географічного та мовно-етнічного самовизначення.
У царині історіографії ідея національної самобутності (виключності) реалізується за допомогою принципу локального колориту, що означає розкриття своєрідних рис певної історичної епохи в національному та географічному виявленні. Звідси особлива увага до місцевих традицій, звичаїв, побуту, культури, фольклору, народної творчості.
Згідно з романтичною ідеологією національна окремішність, історична індивідуальність будь-якого народу, народності, нації, є доробком його минулого, глибинних, таємничих, ірраціональних засад його історичного буття протягом століть та тисячоліть. Одним словом, істотним чинником романтичного світогляду стає ідея часу, ідея історії (принцип органічного розвитку). Ідея історії наскрізь пронизує свідомість романтиків, які просто задихаються в тісних рамках сучасного (М. Зеров).
Багатовимірною постає проблема специфіки українського романтизму. Варті уваги спостереження Оксани Забужко щодо мовно-літературної моделі процесу українського відродження'. За добу романтизму, як послідовної стадії цього процесу, відбувається перехід від церковно-слов'янської до розвинутої форми літературної мови, постійно підтримується інтерес до фольклору в поезії, музиці, етнографії, історії, утворюється справжній культ народної пісні, яка сприймається як «сховище народних думок та відчуттів» (М. Цертелєв).
Коло зацікавлень романтиків на ділянці українознавства складають словесність, фольклор, історія, етнографія, археографічна діяльність. Саме у цей період з'являються перші істори-ко-етнографічні збірки, розвідки, статті М. Цертелєва, М. Максимовича, І. Срезневського, харківських романтиків А. Мет-линського, М. Костомарова та ін. На Галичині розгортає діяльність гурток львівських романтиків - «Руська трійця» -М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький.
Третій період охоплює 60-80-ті роки XIX ст. і характеризується утвердженням народницької ідеології в національній свідомості та історіографії українців. Цей період відповідає народ -ницько-громадівській добі процесу відродження. Українське народництво, як і романтизм, має лінгвоцентричну модель розвитку, що взагалі становить типову рису процесу відродження бездержавних народів.
Центральною категорією в арсеналі українських народників стала категорія народності. Справжнім представником народності, носієм цінностей народної культури, відповідно народницькій доктрині, постає народ, бо панівні верхні верстви українського суспільства були або спольщені, або зросійщені.
Інша риса українського народництва - культ рідної мови. Цікаво, що саме народництво «відкрило» мовну та етнічну єдність усіх українських земель, що входили до складу двох гігантських імперій Російської та Австрійської.
В ідеології народництва скристалізувалась ще одна ключова ідея - ідея окремішності української історії. Український народ постає як незалежний і самостійний суб'єкт історичного процесу. На відміну від романтичної, народницька історіографія ставила на чолі соціальну та побутову історію народу, який ототожнювався насамперед із селянськими масами. Якщо в романтичній історіографії переважав емоційно-психологічний підхід до минулого, принцип співпереживання, розуміння, фантазії, то народницька історіографія міцно стоїть на засадах наукової історії, принципах позитивізму. Для народницького напряму в українській історіографії притаманним було знецінювання середньовічної доби української історії - козацької старовини, дегероїзація козацтва, нехтування державницькими намаганнями та прагненнями гетьманського уряду та старшини.
Народницькими ідеалами пройнята діяльність активістів українського руху, які на початку 1860-х років гуртувалися довкола одного з перших часописів широкого українознавчого профілю «Основа» в Петербурзі. У 1870-х роках центр народницького руху українства переміщується до Києва, ідейним промотором його стає Стара Київська громада. Провідні постаті цієї доби в українознавстві, у тому числі в історіографії -М. Костомаров, П. Куліш, П. Чубинський, В. Антонович, Т. Рильський, П. та О. Єфименки, М. Драгоманов, Ф. Вовк, П. Житецький та ін.
Внаслідок досить жорстких репресій царського уряду проти українства, які, до речі, мали мовно-політичну спрямованість, народницький рух у Лівобережній Україні в 1880 р. набуває характеру аполітичного культурництва. За рахунок свідомої деполітизації, широкого вживання російської мови в наукових виданнях та часописах - такою дорогою ціною було врятовано право на існування, тяглість наукових дослідів на різних ділянках українознавства, насамперед, історіографії. Осередком культурної, наукової та літературної діяльності українських народників у 1880-х роках стає редакційний гурток часопису «Киевская старина» на чолі з О. Лазаревським.
Доба з початку 90-х років XIX ст. до перших десятиліть XX ст. становить вирішальний період у процесі витвору національної української історіографії, яка характеризується її остаточним ідейно-концептуальним та організаційним оформленням. Цей період співпадає із національно-політичним етапом національного відродження в Україні, стрижень якого становлять процеси націотворчості та формування активної національної свідомості (у формі патріотизму), як початкової форми ідеології націоналізму.
На тлі економічного піднесення підросійської України зростає політична активність населення, починається політична диференціація, національний рух поширюється вшир, у різних верствах українського суспільства. Національна ідея прозирає в робітничі маси. Література та історична наука набувають національного статусу та виконують важливу соціальну функцію. У цей період українська мова стає мовою науки, витворюється власний понятійний апарат української національної науки.
Діячі української історіографії цілком усвідомлюють її самодостатність, відмінність від таких чужих структур, як російська, польська чи німецька історична наука. Не випадково у цей період з'являються й перші начерки з минулого української історіографії О. Пипіна, О. Лазаревського, М. Василонка, братів О. та М. Грушевських1. Власна рефлексія української історіографії, безперечно, свідчить про її теоретично-концептуальну зрілість та інституціональне самовизначення.
Наукові товариства, історичні часописи, діяльність НТШ, що виконувало функцію національної Академії наук2, університетські кафедри української історії, практика студіювання українською мовою, популяризація української історії в Московському та Петербурзькому університетах, підготовка власних кадрів істориків - усе це підтверджувало факт існування історичної науки в українських землях як самостійного соціального інституту.
Доробком національної української історіографії цієї доби стало утворення модерної концепції'української історії. До ідейного і фактуального обґрунтування цієї концепції спричинилися, зрозуміло, історики народницького напряму, насамперед В. Антонович та його школа київських документалістів, автори та діячі редакційного гуртка довкола «Киевской стариньї». Втім, провідна роль у створенні наукової концепції української історії належить М. Грушевському та його львівській школі.
На противагу представникам народницької історіографії, які нехтували значенням українського середньовіччя, М. Грушевсь-кий та його послідовники, учні, співробітники, доводили істо-ричну тяглість нової та середньовічної доби української історії: між Київською Руссю (через Галицько-Волинське князівство, Литовсько-Руську державу) та Козацькою державою. Новаторство схеми М. Грушевського, її специфіка полягала у поєднанні ідеалів та історичних формул народництва із принципом історичної державності.
Остаточно руйнацію народницької схеми української історії довершувала концепція «повнокласовості» українського суспільства В. Липинського. Всупереч народницькій доктрині, згідно з якою націю утворювали виключно селянські маси, Україна, в інтерпретації державницького напряму, постала як розвинене суспільство з класами та соціальними прошарками. Внеском послідовників В. Липинського в українську історіографію на початку XX ст. було закріплення в науковій свідомості та дослідницькій практиці принципу державності, проблеми влади та політичного проводу, ідеї еліти та її соціокуль-турного призначення.
http://vkontakte.ru/id18182352
|
| |
| |
Головна 
