| Ekzor | Дата: Середа, 09.06.2010, 14:56 | Повідомлення # 1 |
 Гетьман
Група: Адміністратори
Повідомлень: 1418
Статус: Offline
| Роль окремих українських земель у процесі національного відродження пов'язана із соціально-політичним та культурно-історичним розвитком цих земель. У літературі розрізняють основні та побічні, «маргінальні» українські землі. Основні - це ті землі, де процеси відродження мали глибоке історичне та соціальне коріння. До них належать українські землі в Російській державі — Лівобережжя, Слобожанщина, Степова (Південна) Україна та Правобережжя, в Австрійській — Галичина та Буковина.
До маргінальних, тобто пасивних у націотворчому процесі земель, відносять Кубанщину на Північному Кавказі, Холмщи-ну у Конгресовому Польському королівстві, а також Підкарпатську Русь (Карпатську Україну) в Угорщині'. Головною відзнакою національного відродження в землях російської України було те, що це процес відродження, натхнений інтелігенцією «знизу».
Лівобережна Україна та Слобожанщина — це батьківщина українського відродження. Витоки національного пробудження слід шукати в лівобережних землях, які славилися героїчним минулим, культурною традицією, рештками державної організації^ які остаточно були скасовані за часів правління Миколи І. Йдеться про відміну у 1831—1835 рр. міського самоврядування, яке будувалося на магдебурзькому праві та традиційному українському праві — Литовському статуті.
Ідеї політичного автономізму та малоросійського патріотизму виникають у свідомості освічених представників лівобережного панства, яке аж до 1835 р. боролось за зрівняння себе у правах і привілеях з російським дворянством. Високий рівень освіти й культури дворянської інтелігенції дозволив на десятиліття зосередити кращі інтелектуальні сили на Лівобережжі. «Енеїда» І. Котляревського являла початок новітньої української літератури, історичні праці Д. Бантиш-Каменського, О. Мар-тоса, М. Маркевича започаткували нові підходи в українській історіографії, збірки народних українських пісень М. Максимовича, М. Цертелєва, І. Срезневського означали нову стадію у розвитку української етнографії та фольклористики.
Типовою рисою національного відродження в лівобережних землях була перевага літературно-наукової, культурницької праці над громадсько-політичною діяльністю свідомого українства, що було цілком природним явищем в умовах репресивного режиму царської Росії.
Разом з тим культурні сили Лівобережжя мали значний вплив, ідейний та організаційний, на національний рух в Галичині. Велике враження на галицьких інтелектуалів справило знайомство з поезією Т. Шевченка, яка відкрила новий український світ з його широкими степами, козацькою вольницею, героїчними подвигами, розкішною природою, чарівними народними піснями. Високим авторитетом серед галицького українства користувалися П. Куліш, М. Драгоманов, М. Гру-шевський.
Особливу роль у процесі національного відродження довелося відіграти Південній (Степовій) Україні. Ще у XVIII ст. Степова Україна звалася «Диким полем» і складалася з колишніх земель Запорозької Січі та володінь кримських татар і Туреччини. Ці українські землі були заселені різними етнічними меншинами та групами (як-от: німці, болгари, греки, росіяни, татари, євреї тощо) і ніколи не знали кріпаччини, зберігаючи з давніх, мабуть козацьких часів, почуття власної гідності, волі, честі, дух ініціативи та підприємливості. Махновщина, до речі, це своєрідний епіфеномен, анархічний відгомін козацької вольності, а також природного індивідуалізму та дрібновласницького егоїзму мешканців Півдня України.
Внесок Півдня в національний рух був здебільшого економічний. Чорноморські пристані переорієнтували торгівлю у південному напрямку, що означало рішучий крок до економічної інтеграції українських земель, утворення географічного об'єднання українського народного господарства. Словом, південні промислові регіони стали центром економічного тяжіння України1.
Варто брати до уваги і культурний потенціал Південної України, роль навчальних закладів та наукових установ Одеси -Новоросійського університету, Одеського товариства історії та старожитностей, а також плідну діяльність на полі української історії та етнографії Аполлона Скальковського.
Правобережжя в політичному та господарському плані було так само пов'язане з Польщею, як колишня Гетьманщина та Слобожанщина з Росією. «Історична» індивідуальність Правобережжя полягала в тому, що провідним у політичному і культурно-громадському житті краю був польський елемент. Панівною верствою лишалася польська шляхта, що походила від давньої української аристократії. Якщо магнати були лояльні до російського уряду, то середня і дрібна шляхта становила середовище, де плекались ідеї національно-державного відродження Польщі. Україна-Русь мала здобути автономію в цьому процесі.
На початку XIX ст., коли правобережні землі увійшли до складу Віденської навчальної округи, куратором якої був Адам Чарторийський, а його помічником Тадеуш Чацький (які були активними провідниками польського елементу), була створена ціла мережа середніх шкіл, і на Волині відкритий навчальний заклад підвищеного типу - Кременецький ліцей з багатющою бібліотекою. Ці школи стали осередками польської культури та руху. Після придушення повстання 1830 р., яке вибухнуло на теренах Конгресової Польщі й перекинулося на Правобережну Україну, російський уряд рішуче змінює свою політику. Офіційно проголошувався курс на русифікацію краю з огляду на те, що Правобережна Україна —це колишній «російський» край, який був спольщений. На противагу польському, російський уряд всіляко підтримував «проросійські» елементи. Зміни торкнулися перш за все освіти. Кременецький ліцей та усі польські середні школи було закрито. Викладачі ліцею переведені до новоствореного університету в Києві. Більшість польських шкіл перетворено на російські гімназії, до яких були запрошені вчителі з Лівобережжя. Змінилося і ставлення центрального уряду до церкви: більшість католицьких монастирів закрито, церковну унію остаточно ліквідовано в Росії у 1839 р. (рештки її залишалися на Холмщині).
Безумовно, польський культурно-громадський рух мав значний вплив на українське відродження. «Українська школа» в польській літературі, балагульство і хлопоманство — усі ці течії підтримували живий інтерес до українського народу, його історії, побуту, культури, народної творчості, природи. Польські впливи, які мали вагу на значній частині української території, протистояли російському елементу. Невелика частина представників польського руху перейшла у табір українства, його ідеологами стали - В. Антонович, Т. Рильський, В. Липинсь-кий, А. Шептицький. Залучення до активного українства людей інших політичних і ідейних організацій сприяло кристалізації відродженського руху, тому що це були люди західної культури і вони «відтягали українство від зв'язку з Росією»1.
Західні українські землі протягом усього XIX ст. були ареною протистояння, конфронтації російського і польського елементів, що в остаточному підсумку позитивно позначилося на процесі витвору національної самосвідомості українців, ідеї окремішності України від Польщі і Росії.
Внаслідок першого поділу Польщі у 1772 р. до складу Австрії увійшла Галичина, а у 1774 р. - Буковина, колишнє «Пониззя», яке до XVI ст. належало Галицькому князівству. У 1786 р. Буковина була прилучена до Галичини, а в 1849 р. відокремлена в окрему провінцію.
На відміну від східноукраїнських земель національно-культурне відродження у Галичині та Буковині було надихнуте «зверху», зорганізоване центральним урядом. Діяльність уряду Марії Терезії, пізніше Йосипа II, була спрямована щодо організації шкільництва та освіти краю. У 1777 р. Марія Терезія заснувала у Відні греко-католицьку семінарію, де за рахунок державної скарбниці виховувалась молодь з Угорської та Галицької Русі. У 1783 р. семінарія перенесена до Львова, де стала генеральною семінарією для усіх уніатів Австрії. У 1785 р. за ініціативою Йосипа II у Львові відкритий університет з німецькою мовою викладання, а на богословському факультеті (за наказом імператора) курси з філософії та теології викладалися «південноросійською» мовою. Серед викладачів університету були «угро-руси» Петро Лодій та Іван Земанчик. Колишні середні школи знаходилися у руках чернецьких орденів (єзуїтського, василіянського та ін.), перетворювались на державні гімназії з німецьким студіюванням.
Для прискореної підготовки урядовців та священиків у Львові в дусі йосиплянських реформ засновані інститути: про-візорочний, філософський та богословський, в яких науки викладалися рідною українською мовою.
Велике значення для поліпшення стану селянства мав відомий патент Йосипа 1782 р., що давав селянам деяку самостійність від панів.
Після наполеонівських воєн у Галичині спостерігається нова хвиля культурного пожвавлення. Закритий у 1805 р., наново був відкритий у 1818 р. Львівський університет, у містах відкриваються «нормальні» школи (гімназії) з німецькою мовою викладання. У початкових народних школах навчання велося рідною мовою.
Типова риса національного відродження в західноукраїнських землях — це його офіційний, лояльний до віденського уряду характер. Галицькі українці — русини почували себе вдячними австрійському урядові за свою культурну розбудову і тому додержувалися порівняно помірних, консервативних поглядів. Не випадково, коли у революційний 1848 р. українці продемонстрували лояльне ставлення до австрійського уряду, їх стали називати «східними тірольцями» (М. Грушевський). У своїй громадсько-політичній діяльності українці не виступали проти уряду, а спрямовували свої зусилля проти місцевої крайової адміністрації, де провідним був польський елемент.
Характерною рисою західноукраїнського відродження була боротьба з польським елементом, який після смерті Йосипа II остаточно підкоряє своєму впливові адміністративний апарат Галичини й нейтралізує таким чином урядові плани культурного відродження краю. Польська шляхта лякала австрійський
235
уряд примарою російської ірреденти1 (М. Грушевський). У 1820-1830 рр. полоністські настрої користувалися популярністю серед «русинської» інтелігенції. Міщанство, дрібні ланки та сільське духовенство спольщувалися, у повсякденному вжитку поширювалася польська мова, священики зверталися до народу польською. Причиною цього була занедбаність українського письменства та освіти внаслідок занепаду, відірваності старої літератури від багатого російського літературного і культурного світу. Полонізації українських інтелектуалів сприяла, з одного боку, принада польської революційної «легенди» та образу Костюшко, з іншого - вплив нової польської літератури, яка пишно розвинулася після знищення польської державності. Втім, польські повстання 1830 та 1863 рр. зустріли з боку «русинської» інтелігенції глуху опозицію. Після приборкання повстання в Угорщині в громадському житті галицьких українців запанувала політична реакція. Пожвавлення українського руху починається з 1860 р., коли в Австрії була прийнята конституція, введені крайові сейми. Поразка польського повстання 1863 р. в Росії спричинилася до загострення взаємин між українським та польським елементом. Після поразки у війні з Пруссією у 1866 р. віденський уряд віддав перевагу польському елементу як більш освіченому й культурному у галицькому суспільстві. Крайовий адміністративний апарат був повністю переданий польській шляхті, польська мова стала обов'язковою в гімназіях та університетах, а також мовою діловодства. Зі свого боку українці почали зрікатися польської мови у побутовому вжитку, польських книг, польських елементів у богослужбі. На чолі цього антипольського руху стояло уніатське духовенство.
Боротьба з польським засиллям у культурно-громадському житті Галичини призвела до розвитку національної свідомості та огранізаційної згуртованості галицького українства.
Визначною рисою національного відродження у Галичині була унікальна роль греко-католицької (уніатської) церкви, яка мала не державний, а національний характер. Східний обряд відділяв уніатів від поляків, а підпорядкованість Риму боронила від російського натиску. З огляду на це, носіями національної свідомості галицьких українців виступали священики та єпископи.
На відміну від процесу відродження у східних українських землях, який мав переважно аполітичний, культурницький характер, національний рух у західних землях був тісно пов'язаний із суспільно-політичною діяльністю, потребами громадського життя. Протягом десятиліть у центрі культурно-громадського життя галицьких українців були питання мови. Під впливом революційних подій в Австрії 19 жовтня 1848 р. у Львові відбувся «Собор руських вчених», завданням якого були проблеми ідентифікації української мови. На Соборі Я. Головацький у своїй відомій «Розправі о язиці южноруськім» доводив за Шафариком, що «руська мова» має три наріччя — українське, великоруське та білоруське. Собор ухвалив використання правопису, запропонованого М. Максимовичем і наполягав на впровадженні української мови в усіх школах. Наприкінці 1850 р. розгорнулася справжня «азбучна завірюха» між українцями та урядом, який намагався нав'язати латинський правопис русинської мови.
Більшість національного руху на Галичині становили клерикально-бюрократичні елементи, які виявляли тяжіння до офіційної Росії, імперської ідеології, меншість - це свідома молодь, орієнтована на зв'язок із народною стихією та українством Н а дд ніпрянщини.
Даний розподіл сил галицького руху зумовив таку рису західноукраїнського відродження, як визнання інтелектуального пріоритету Наддніпрянської України, що сприймалася як джерело політичних, національних, літературних та культурних зразків, організаційних заходів. М. Грушевський навіть виділяє етапи ідейно-організаційного наближення «російського» та «галицького» напрямів українського руху.
Перший вихід українських діячів на галицьку сцену, який мав сильний вплив на русинський елемент, М. Грушевський пов'язує з процесом пожвавлення української літератури в Росії наприкінці 50-х років. Знайомство з творами Т. Шевченка призвело до ідеалізації української минувшини та козацтва. Подніпровська Україна стає для інтелектуалів священною землею, Т. Шевченко - промотором національного відродження. Активними носіями цих ідей стають народовці.
Другий етап наближення українського Сходу і Заходу припадає на 1860-1870 рр., коли після приборкання польського повстання та першої проскрипції українського слова наростаюча енергія українського руху знаходила вихід у Галичині, в наро-довстві, що набирало сили. Народовці зі свого боку шукали підтримки українства Росії, відомого багатими літературними й науковими силами. У перших народовських виданнях - «Вечорниці» (1862), «Мета» (1863-1865), «Нива» (1865), «Русалка» (1866) активно публікуються наукові розвідки, белетристика, публіцистичні твори П. Куліша, М. Вовчка, О. Кониського, І. Нечуя-Левицького. Науково-літературний часопис «Правда» (1867— 1880) внаслідок відсутності аналога в Росії стає певною мірою «загальноукраїнським органом» (М. Грушевський).
У 1870 рр. народовський рух у Галичині зосереджений здебільшого на літературній та культурницькій діяльності. В 1873 р. виникає Товариство ім. Т.Шевченка як суто літературне об'єднання, план утворення якого виношували будителі української мови та літератури Галичини. Втім утворене товариство при підтримці російських українців, які вважали за необхідне існування такого культурного вогнища поза межами Росії, цензурної та політичної досяжності її уряду, переростає свої первісні межі. Кошти на утворення друкарні, що була передана товариству, надані українцями з Росії, зокрема полтавською громадською діячкою, меценаткою Єлизаветою Милорадович.
У 1890 р. центр культурно-громадського та наукового життя українства остаточно пересувається до Галичини. Навколо Львівського університету, НТШ, численних літературно-наукових видань зосереджуються кращі інтелектуальні сили свідомого українства. Лідером розумового руху в Галичині став вихованець Київського університету М. Грушевський.
Загалом ідейні, культурні та організаційні зв'язки українців Сходу і Заходу спричинилися до формування поняття єдиного великого українського народу, єдиної культури, спільного історичного коріння й батьківщини. Словом, у структурах свідомості українців кінця XIX ст. поступово скристалізовувалася ідея цілісності українського життя, його самодостатності, окреміш-ності від російського та польського культурного простору.
Специфіка процесу відродження на Буковині була зумовлена економічною відсталістю краю, етнічною строкатістю населення, різноманітними ідейними та культурними впливами. Місцевою вважалася русинська мова, офіційною, тобто мовою ділового спілкування, - німецька. У культурному житті Буковини переважали німецькі елементи, у сфері релігії -румунські. Національно свідомим був румунський елемент, різниці між румунською та українською («русинською») народностями виявилися на тлі революційних подій 1848 р.
У Закарпатті (Угорській Русі) процеси національного відродження здобули назву «будительство», а діячі відродження називалися будителями1. У Закарпатті наприкінці XVIII ст., як і в інших українських землях у межах Австрійської імперії, почалась активна просвітницька та наукова діяльність. Ініціаторами культурного руху як на Галичині, так і в Буковині виступали представники духовенства. Єпіскоп Андрій Бачинсь-кий заснував у Мукачевому духовну семінарію і передав для неї цінну бібліотеку стародруків та рукописних книг (понад 9 тис. томів). Довкола себе мукачівський єпископ згуртував культурно-громадських діячів, учених, літераторів, публіцистів, які дбали про справу освіти й шкільництва в краї. Вони сприяли поширенню грамотності серед народних мас, виданню книг та підручників для народних шкіл. До гуртка Андрія Бачинсько-го входили протоігумен, перший історик Карпатської України Іоаникій Базилович, автор популярного катехізису 1803 р. Іоанн Кутка, інспектор шкільної округи, вчитель Ужгородської семінарії Дмитро Попович, який склав опис близько 300 відвідуваних ним «русинських шкіл» (що діяли на Закарпатті). Причетний до Мукачівського гуртка інтелектуалів священик Іоанн Пастелій відомий як автор численних історичних розвідок.
У суспільно-політичній свідомості нечисленної русинської інтелігенції Карпатської України панували москвофільські настрої як відповідь на виклик політики «змадярщини» краю. Після угорської революції 1848 р. Закарпатська Україна здобула від централ ь-дого уряду деякі права обмеженої автономії. На чолі закарпатського відродженського руху стояв прибічник панрусизму Адольф Добрянський.
Іван Орлай (1771-1829) навчався у Львівському, Шиїтському, Петербурзькому університетах, працював у Дерптському університеті, закінчив Петербурзьку медичну академію, мав звання доктора філософії Кенігсберзького університету. І. Орлай був талановитим медиком та педагогом. Він особисто зробив великий внесок у розвиток освіти й науки в Україні: у 1821-1826 рр. став директором Ніжинського, а в 1826-1829 рр. - Рішельєвсь-кого ліцею в Одесі. Цьому енциклопедично освіченому вченому належить перша праця з історії рідного краю «История о карпато-россах» (1804) і пізніше «О Юго-Западной Руси» (обидві російською мовою). За його ініціативою Міністерство освіти Росії запросило на посади професорів та вчителів «здібних людей із слов'ян і карпато-росів»1. При підтримці І. Орлая до Росії емігрували такі закарпатські діячі, як М. Балудянський, П. Лодій, Ю. Гуца-Венелін, В. Кукольник, К. Павлович та ін.
Михайло Балудянський (1769-1847) -дослідник у галузі політичної економії та права, брав участь в укладенні законодавства Росії — «Полного собрания законов Российекой империи». М. Балудянський відомий як талановитий педагог, декан юридичного факультету Петербурзького педагогічного інституту. Коли інститут був перетворений на Петербурзький університет у 1819 р., М. Балудянський став першим ректором. Цей «іноземний слов'янин» добре володів англійською, німецькою, італійською, угорською мовами, латиною, багато зробив задля зміцнення зв'язків Закарпаття з Росією та Україною.
Стосунки з І. Орлаєм та М. Балудянським підтримував виходець із Закарпаття Петро Лодій (1764-1829), філософ і правник, професор логіки, метафізики й етики, який спочатку професорував у Львові, потім у Петербурзькому університеті, був деканом філософсько-юридичного факультету, автором підручників «Ло-гические наставления» (1815), «Теория общих прав» (1828).
Юрій Гуца-Венелін (1802-1838) - відомий російський славіст, мовознавець, історик, уродженець Закарпатської України. Студіював у Львові, потім у Московському університеті, цікавився слов'янською історією та філософією, входив до столичних літературно-наукових кіл, спілкувався з О. Пушкіним, М. По-годіним та ін. Позитивний вплив на русинську інтелігенцію Закарпатської України мало перебування в краї відомих діячів російської та української культури та науки, як-от: І. Срезневсь-кий, М. Надєждін, П. Кеппен, Я. Головацький.
Таким чином, категорія українського національного відродження виконує важливу методологічну функцію щодо вивчення феномена української історіографії. У нашому розумінні українське національне відродження - це ідеальний тип, який дає уявлення про соціокультурне тло, розумові та організаційні умови розвитку історичної науки як певного соціального інституту і водночас виступає засобом вивчення цих явищ духовного життя українського народу.
http://vkontakte.ru/id18182352
|
| |
| |
Головна 
