Періодизація української історіографії - Форум
Все для історика
Неділя, 04.12.2016, 00:50
Вітаю Вас Раб | RSS
 
Головна Періодизація української історіографії - ФорумРеєстраціяВхід
[ Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS ]
Сторінка 1 з 11
Форум » Навчання » Історіографія історії України(екзамен) » Періодизація української історіографії
Періодизація української історіографії
DANTEДата: Неділя, 26.05.2013, 17:24 | Повідомлення # 1
Ремісник
Група: Користувачі
Повідомлень: 56
Репутація: 1
Статус: Offline
Під  періодизацією   історичної  науки,  становлення  і  розвитку  історичної   думки   розуміють науковий   метод,  що передбачає  Систему   процедур,  прийомів і   способів ,  спрямованих  на  виділення  в   історіографічному   процесі найбільш  важливих епох ,  періодів ,  етапів  за   спільними   ознаками і  критеріями .  Період   в  історіографії -  це   умовно окремий   відрізок  часу  в історіографічному  процесі,  який  характеризується   рядом спільних   рис,  відмінностей і  особливостей   у  порівнянні  з  інши-ми періодами,  має свій  початок і відносну  завершеність . Основу  періодизації  становлять  певні  правила  або критерії, тобто   ознаки   чи  їх   сукупність , які  й   служать  мотивацією виділення  періодів .  Про  які  критерії   періодизації йде  мова  в  українській   історіографії?  По- перше ,  це  найважливіші   рубежі  світової  і   української  історії .  Існуюча   періодизація історії   Ук-раїни  є   тим   тлом,  на   якому  аналізується  українська   історична думка .  По- друге,  зародження принципово  нових   явищ у  суспільному,  науковому,  культурному ,  ідейному  і  духовному  житті,  які  змінили  або   істотно  вплинули на   характер   і   змістісторичних   знань,  історичної  думки .  Йдеться,  зокрема , про  зародження   писемності,  утворення  давньоукраїнської   держав-ності,  запровадження   християнства ,  розвиток  друкарства , поширення   просвітництва,  фотографії , звукозапису  і   т.  д .  По-третє ,  це  поява  нових   історичних  праць,  які  стали важливою віхою  у  формуванні  історичної   думки .  До них   можна   віднести , наприклад ,  появу   Київського  літопису , « Повісті  минулих  літ», козацьких  літописів,«Історії   Русів», « Історії   України-Руси»  М .  Грушевського і   т.  д . По- четверте,  заснування   осе-редків   і  товариств, наукових   інституцій   історичної  науки,  істо -ричних  шкіл,  формування течій  і   нових  напрямів   історичної  думки ,  виникнення  нових історичних  часописів і видань  тощо. Застосовуючи  згадані  та   інші   критерії періодизації,  можна  окреслити  вісім  основних періодів  розвитку   української  істо -ричної   думки   і  науки.  їх  витоки  сягають  у  дохристиянські   ча -си ,  коли  у   свідомості   протоукраїнців  побутували  найпростіші, нерідко  примітивні   уявлення  у   вигляді  міфів, легенд ,  пере -казів,  інших   жанрів  усної  творчості,  запам 'ятовування   подій і  фактів ,  їх  усної передачі .   Перший  період   української  історичної   думки   пов'язаний  з  княжою  добою ,  з   історією   Київської Русі ,  Галицько- Волин -ської  і  Литовсько-Руської  держав. Мислителі  та   літописці цієї доби  не   тільки  зафіксували  на   письмі  яскраві  сторінки   усної історії ,  але  й  в   хронологічній  послідовності   виклали  найваж-ливіші   історичні   події, залишили  нащадкам  своє   бачення  істо -ричного  процесу.  Давньоукраїнські  літописці  і  мислителі  були обізнані   з   античною, зокрема   давньогрецькою  історичною думкою,  а  русько -візантійські   політичні, культурні  та   духовні зв 'язки  сприяли   поширенню  на  теренах  України-Руси  еллінсь-кої історичної  традиції.  Винятково важливу  роль  уформуванні  суспільної   історичної  свідомості   відіграла   релігія , зокрема  християнство ,  яке  сповідувало нові   духовні  цінності  та   нову візію  походження  світу, людського  життя,  поділу  історичного процесу  на   дохристиянські  та  християнські  часи  ( нову  та   стару ери).  Формування  української  народності,  її '  національних  ознак супроводжувалося  утвердженням  української   ідентичності ,  що об 'єктивно стимулювало   розвиток   знань про  минуле  українців , їх   самобутність   і  окремішність.  Упродовж  ХУ-ХУІ  ст .  на   істо -ричну   свідомість   українців потужно   впливала   західноєвро-пейська культура та  історія . Другий   період   охоплює  козацько -гетьманські  часи .  Заро -дження  українського   козацтва , заснування   Запорозької  Січі , держави   Богдана  Хмельницького ,  Гетьманщини , розвиток  шкільництва,  братств,  колегій, діяльність  учених  Острозької та   Києво-Могилянської   академій -  все  це  помітно  вплинуло  на  розвиток   історичних   знань, позначилось  на   формуванні  козаць -крї  історіографії ,  сприяло вивченню  історії   в системі  освіти ,  по-ширенню  історичних   знань  у   суспільстві .  Просвітницька діяльність   Львівського,  Луцького, Київського   та   інших братств,  друкарень,  учених  Острозької  та   Києво-Могилянської  академій ,  діячів   церкви  сприяла  зростанню   загальної  культу -ри  українського  народу , створенню   навчальної   та  полемічної  літератури ,  особливо  після Берестейської  унії  (1596). Твори  М.  Смотрицького,  І.  Вишенського,  Ю. Рогатинця,  Д.  Туптала, С.  Яворського ,  Ф.  Прокоповича  та   інших   мали не   тільки   тео-логічну,  а  й  історичну   спрямованість .  Історичний  зміст  стає   озна -кою   нових  форм усної  творчості ,  інтермедій , вертепу,  народних  дум .  У  козацькі  часи   дістають   поширення   такі   різновиди  фік-сації   історичних   подій, як   щоденники ,  козацьке  літописання, мемуаристика .  Вершиною  української  історичної   думки   цієї  до-

би  стали  літописи  Самовидця ,  Г .  Граб'янки та   С.  Величка, в  яких   з  історії  логічно  виводилася   Національно-визвольна  війна українського народу   під  проводом Б.  Хмельницького,  а  її   ге -роїка поєднувалася  зутвердженням  ідеї  нескореності українців .  Третій  період,  який  охоплює   другу  полови -ну XVIII -  початок XIX  ст ., його особливість полягає  в  тому,  що  він  дав перших професійних  істориків   і   заклав   основи  української   історичної  науки .  Праці  С .  Лукомського,  П . Симоновського ,  В .  Рубана, 0.  Рігельмана ,  літературно- філософські  твори  Г .  Сковороди , 1.   Котляревського,  П .  Гулака-Артемовського ,  Є .  Гребінки, Г .  Квітки - Основ ' яненка,  М .  Шашкевича,  Я .  Головацького,І .  Вагилевича ,  а  згодом   Д.  Бантиша - Каменського,  М .  Марке-вича   та   інших  сприяли   формуванню  почуття окремішності   ук -раїнського  народу ,  самобутності  його   мови,  культури , звичаїв, традицій ,  історії .  Традиції   козацького   літописання дістали  якісно   нове  відо -браження  в « Історії   Русів», рукописні  варіанти  якої   тривалий  час  утверджували  цілісне уявлення   про  історію українського  народу,  її   тяглість  від  княжих  часів до  Гетьманщини .  Черво-ною   ниткою  через увесь  твір   проводилася ідея   про   право кожного   народу  на  самостійний  державний ,  культурний та  економічний   розвиток,  про законні  підстави   русів-українців боротися  проти будь -яких  іноземних поневолювачів. В .  Кравченко  виділяє в   межах   другої  половини XVIII -першої  чверті  XIX  ст. 4  етапи  розвитку  української   історіо -графії :  а ) 60-80- ті   рр. XVIII ст .  пов' язані  зі   зміною  соціаль-ного   складу   істориків , еволюцією   жанрів   історичної  літерату -ри,  формуванням   просвітницької   історіографії ;  б ) 90-ті  рр. XVIII -  початок XIX  ст . - активне  засвоєння  українською історіографією   впливів  етнографії, славістики   і  мовознавства , становлення  історичного  краєзнавства ;  в) 20-ті  рр. XIX  ст . -створення  першої  узагальнюючої   наукової  праці  з   історії України;  г)  друга половина 20- х -  початок 40- х  рр. XIX ст . -перехід від просвітницької до романтичної історіографіїДруга  половина  XVIII - початок XIX  ст . - це   відлуння  в  ук -раїнській   історичній   думці західноєвропейського  історіософ -ського   напряму  -  романтизму,  що мав  в   Україні своє   власне  козацьке   коріння.  Романтизм  сприяв  пробудженню  націо-нальної  свідомості ,  ставав  світоглядною   основою   протистоян -ня  великодержавницької  ідеології   Російської та   Австрійської імперій.   Четвертий  період  це Середина XIX  ст . -  ,  який  представле -ний   працями   істориків , що  заклали  національні традиції   ук-раїнської   історіографії.  Університети  у Львові ,  Харкові,  Києві, Одесі,  а  згодом  і  в  Чернівцях, Київська   археографічна  комісія, Київський  архів  давніх  актів,  Товариство   Нестора Літописця стали  важливими   осередками вивчення  українських  старо-житностей,  збирання  і  публікаціїджерел,  написання наукових  праць  з  української  історії .  Особливо  помітним був  внесок   в історичну   науку   праць  М .  Максимовича,  М .  Костомарова,

П .  Куліша  та   ін.  Винятково глибокий   слід   на  формування  національної  істо -ричної   свідомості   українського   народу мала  літературно-художня   і   публіцистична  творчість Тараса   Шевченка.  Будучи палким прихильником  національної   ідеї , національного  ви-зволення   українського   народу, він  дав  своє   розуміння  ук-раїнської   історії   у творах  « Тарасова   ніч», « Гамалія», « Гайда-маки», « Іван   Підкова»,« Розрита  могила », « Великий   льох » та  ін .  Спадщина  Т.  Шевченка  відкинула конформістську   модель «малоросійства»,  що  сповідувала ідеологію  спільної   історії Малої  і   Великої Русі ,  пропагувала  лояльне ставлення  до імперської   Росії,  і   цим   заклала фундамент   національного бачення  української   історії . Шевченкове  поєднання  ідеї   націїз  найвищими   гуманістичними   цінностями  стало  наріжним  ка -менем   майбутніх  народницького та   національно-державниць-кого  напрямів  української історіографії . \ П ' ятий період складають Остання  чверть XIX - початок XX ст .     ,  який  остаточно утверджує   українську   національну історичну  науку  як  окрему,  тобто  за  межами  російської  і  польської  історіографій.  Наукова  творчість В .  Антоновича  та  Його  учнів,  діяльність Київської  історичної   школи  докумен -талістів,  Наукового  товариства  імені  Шевченка,  синтез  історії  України,  здійснений   М .  Грушевським,  його  наукова  школа істориків   у   Львові , створення  Українського  наукового товари -ства   в  Києві - все  це   завершило  процес   виокремлення  україн -ської  історіографії   як  національного  феномену,  що  відігравважливу   роль   у  формуванні  ідентичності   українського   наро -ду.  Вагомий   внесок  у   збагачення   української  історичної   дум -ки,  її   європеїзацію   зробили  М .  Драгоманов,  Б .  Грінченко,

І .  Франко,  Леся Українка ,  Д .  Донцов та   ін .,  які  сприяли   при -лученню   української   історіографії   до західноєвропейських цінностей. Вершиною  цього  періоду стала  Українська  революція 1917-1920 рр.,  з  якою пов'язані  не   тільки  відновлення  національної  державності  України,  її   незалежності   та  соборності ,  але  й  могутній  поштовх   розвитку   української  історичної   думки , формування  її   національно- державницького  напряму . Саме  в  Добу  революції  найвидатніший український  історик  з  світовим  іменем  М .  Грушевський  став   творцем   Української Народної Республіки ,  яка  розглядалася  правонаступницею  княжої   та  козацько - гетьманської державності українців.  Шостий  період  -  це  20- ті -  початок 30- х  років XX ст .,  коли під  натиском  більшовицьких   збройних сил   Українська   рево -люція  задихнулася,  а на   Україну  було  експортовано   тоталітар -ний   режим ,  водночас західноукраїнські   землі,  Буковина, Ізмаїльщина ,  Закарпаття   опинилися  під  владою  Польщі, Ру-мунії,  Чехословаччини.  Особливість  цього періоду  української  історіографії   в  тому,  що  інерція Української  революції  ще на  тривалий   час  забезпечила розвиток   національної  історіографії як   на   материковій Україні,  так  і   в   українській діаспорі .  До того   ж   по  мірі   насадження історичній   науці  більшовицької ідеології   наростав   спротив національно  свідомих   і  патріотичноналаштованих  істориків,  формувались  центри  і   осередки української  історіографії   в   еміграції,  підвищувалась  роль  зарубіжного  українознавства  в  збереженні   і   примноженні традицій   національної  історіографії .  Історики  Західної  України І .  Крип'якевич ,  С .  Томашівський,  а  також   учені  української діаспори   Д.  Дорошенко , В.  Липинський  обстоювали  історичну правду ,  виводили  повчальні уроки з української  історії . Благотворний  вплив   на   розвиток  історичних   досліджень   в  УСРР  мало  повернення  в 1924  р.  М.  Грушевського  в  Україну,діяльність створених  ним   історичних  установ  у  системі ВУАН . Збагаченню  історичної   думки  служили   праці  Д .  Багалія,Д .  Яворницького,  М .  Слабченка  та   ін.  Згортання  політики   українізації,  так званий   новий   курс  Сталіна,  роздмухування  репресій , у   т.  ч .  і   супроти  істориків , ідеологізація   історичної   науки - все  це   вкрай негативно  від-билося   на   її   розвитку,  зрештою   призвело  до  втрати   нею  своїх наукових  функцій.   Сьомий    період,  що тривав   з  середини 30- х  до  другої  по-ловини 80- х   рр. XX  ст .,  чітко  простежуються   що не   менше  три   підперіоди ,  або  етапи,  у   розвитку  української   історичної  науки.  Це - остаточна  заідеологізованість  офіційної історіо -графії   в  УРСР,  нова   хвиля спалаху  національної   свідомості істориків   у   роки Другої   світової  і  радянсько-німецької  воєн   та  поповнення наукових  сил   української діаспори .  Поява  на  еміграції   О.  Оглоблина, Н.  Полонської -Василенко,  інших  істо -риків,  заснування   Українського історичного  товариства   і  часо-

пису « Український  історик»  остаточно утвердили  своєрідну двоколісність  української  історіографії :  наукової  в   діаспорі  і  заідеологізованої  в  УРСР.  Для  останньої деякі  короткочасні  позитивні  зрушення  були пов'язані  з   хрущовською « відли-гою »,  з  критикою культу   особи  Сталіна, з  лозунгами  М.  Горба-чова  про перебудову ,  гласність і плюралізм. Для 30-80- х  рр. XX  ст .  характерні,  з одного   боку ,  енцикло -педизація  історичних   знань , а   з   другого боку - створення  ряду   ідеологем,  які  надовго  догматизували історичну  науку. Двоколісність  розвитку   української   історичної  науки  на   мате -риковій  Україні  та  в   діаспорі ,  ідеологічне  протистояння   між двома   її   течіями, їх   своєрідна  змагальність  і   перевірка  на  життєвість  дали   поштовх  до  аргументації  точок зору ,  водночас  засвідчили  глибоку   кризу  і   безперспективність  радянської історіографії .  Восьмий або сучасний ,  період   започаткований   на  рубежі  80-90- х   рр. XX  ст .  і   пов'язаний , головним  чином ,  із   рухом   за  суверенізацію   і  відновлення державної  незалежності   України, з   відродженням  національних  традицій   української   історіо -графії ,  досягненням  її   соборності.  Для цього  періоду  характер -не   банкрутство  партійно - класової   методології, ліквідація контролю  над  діяльністю  істориків ,  дерусифікація  установ історичної   науки  і   наукових   видань , створення  нових   інсти-туцій,  повернення  праць В .  Антоновича,  М .  Грушевського,М .  Аркаса,  О .  Єфименко,  Д . Дорошенка,  О .  Оглоблина, Н.  Полонської - Василенко  та   ін.  До честі  більшості  колишніх радянських   істориків   можна  віднести   те ,  що вони  зуміли   ди-станціюватись  від  ідеологічних  схем   і  нашарувань  тоталітарної Доби,  розірвати   з пануючою  в  СРСР методологією   історичних  досліджень ,  прилучитися  до  національних   традицій  україн -ської історіографії . Важливо   підкреслити,  що за   короткий   час в  Україні  вирос-ла   нова   генерація молодих ,  незаангажованих  істориків , які по-новому осмислюють  українську   і  зарубіжну  історію. Зусил-лями  науковців  старої  і   нової  генерації, інколи   у   співпраці з   істориками  української діаспори ,  підготовлений   ряд  солідних   праць,  курсів  лекцій   і  підручників з  історії   України, всесвітньої   історії ,  які  утверджують   нове  бачення  етногенезу  українського  народу ,  його  національної  ідеї ,  боротьби  за   волю і  Державну  незалежність у  контексті   світової історії .  Поступо-°о  долаються  ідеологічні  стереотипи ,  формується   якісно  нова  історична  свідомість   українського   суспільства ,  хоча  цей  про-цес  досить   складний і   суперечливий,  він наштовхується   на  спротив українофобів ,  на   кризові явища   в  розвитку  самої  істо -ричної  науки,  успадковані від минулого. Звичайно,  будь - яка  періодизація умовна,  що  є  характернимі   для  запропонованої   хронологічної  схеми  розвитку   україн -ської  історіографії .  І   все  ж вона   дозволяє   простежити як   деякі загальні   тенденції   нарощування  знань,  утвердження   їх  науко-вості,  трансформації  в науку,  так  і  виявити  певні  особливості,об' єктивні  і   суб ' єктивні  труднощі, прорахунки,  характерні  для кожного  зозначених періодів.

Таким   чином ,  науково-методологічне  значення  періодизації розвитку   української   історичної  думки   полягає  в  тому,  що  во -на ,  по -перше ,  допомагає простежити  безперервність  і  наступ-

ність,  спадкоємність  і   тяглість   історіографічного   процесу, по- друге,  вона   дає  ключ  для виділення  в   межах  кожного  історіографічного  періоду  найважливіших   концептуальних положень  і   висновків, для  окреслення   особистого  внеску  провідних  істориків  у  збагачення   і   примноження знань ;  по -третє,  на   основі  періодизації   застосовуються  найбільш  досконалі методи  дослідження  генези  української   історичної   думки , які дають   змогу   об' єктивно  оцінити  її   здобутки , окреслити вузькі   місця  і   визначити  перспективні  проблеми  подальшого розвитку   національної   історіографії ,  шляхи  підвищення  її  ролі   у   формуванні наукового  світогляду   та   історичної   свідо-мості українців,  у  прискоренні державотворчих процесів .
 
Форум » Навчання » Історіографія історії України(екзамен) » Періодизація української історіографії
Сторінка 1 з 11
Пошук:

Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz