| Ekzor | Дата: Середа, 09.06.2010, 14:12 | Повідомлення # 1 |
 Гетьман
Група: Адміністратори
Повідомлень: 1418
Статус: Offline
| Важливою складовою антикварної діяльності поряд із збиранням та вивченням матеріалів історії, статистики, географії України була видавнича діяльність. Справа в тому, що більшість історичних пам'яток, козацьких літописів, документів залишилась у рукописах, дослідники та аматори української старовини вимушені були користуватися невиправленими списками, часто без імені автора. Освічені «петербурзькі малороси» О. Безбородько, В. Рубан, Д. Трощинсь-кий, Ф. Туманський усвідомлювали необхідність видання матеріалів та джерел української історії для збереження духовної спадщини, поширення історичних знань серед освіченого українського панства, накопичення матеріалів для створення наукової історії України.
Активну видавничу діяльність розпочав В. Рубан, член Вільного економічного товариства, директор катеринославських училищ. У 1771 р. разом з Михайлом Муравйовим він видавав часопис «Трудолюбивий муравей», а в 1772-1773 рр. -збірник «Старина и новизна». В цих виданнях публікувались також історичні розвідки та статті. Видавав В. Рубан також «Любопнтний месяцеслов» у двох столицях на 1775, 1776, 1778 й 1780 рр., де вміщено чимало статей, присвячених історії, географії та статистиці України.
З ім'ям В. Рубана пов'язана публікація спеціальних праць з української історії та статистики, записок мандрівників: 1) «Крат-кие географические, исторические и политические известия о Малой России с приобщением украинских трактатов и известий о почтах, также списка духовних и светских тамо находящихся ньіне чинов, числе народа и проч. издал В. Рубан» (СПб., 1883); 2) «Кратная летопись Малня России, с 1506 по 1776 год, с из-ьявлением настоящего тамошнего правлення, и с приобщением списка преж-де бивших гетманов, генеральних старшин, полковников и иерар-хов», 1777, -це «невеличка історична компіляція з доповненнями Безбородька»1; 3) «Землеописание с показанием города, рек, мо-настнрей, церквей, числа людей, известий о почтах, и других нуж-ннх сведений, издал В. Рубан» (СПб., 1777) являло собою, за словами М. Грушевського «географію та статистику Гетьманщини за переписом 1764 р.»2; 4) «Путешествие ко святим местам В. Григо-ровича-Барского» (СПб., 1778).
Видавничою діяльністю займався і Ф.Туманський. У 1786-1787 рр. він видавав «Зеркало света» та «Лекарство от скуки и забот». Найбільш відомий його проект — це видання одного з перших часописів історичного профілю «Российский магазин» з вересня 1792 по березень 1794 р.3 На сторінках цього журналу доволі систематично друкувалися джерела та документи з української історії: «Виписка из записки 1748 г. о происходившем в бнвшей Сечи Запорожской при виборе в кошевие атаманн, вой-сковьіе судьи, писари, асаулн, також в разнне места — в полковники, что обнкновенно бьівало в новий год» (1792); Білоцерківський маніфест Богдана Хмельницького (1793), «Летописец Малня России» (1793), Літопис Г. Граб'янки без імені автора і з невеликим словничком історичних реалій, який М. Грушевсь-кий вважав попередником більш докладної праці, започаткованої В. Ломиковським4 (Словаря малорусской стариньї).
У цілому видавнича практика українських інтелектуалів, яка поступово перетворювалася на спеціальну сферу діяльності, відіграла важливу роль в ідейному забезпеченні культурно-національного відродження в Україні в кінці XVIII - початку
XIX ст.
Таким чином, саме на XVIII ст. припадає формування наукових форм української історіографії, виникнення наукового українознавства. Соціокультурні передумови цих процесів були тісно пов'язані зі змінами політичного устрою Лівобережної України, скасуванням рештків українського автономізму. Все це посилювало ностальгію культурної еліти за героїчним минулим, політичними привілеями, старосвітськими звичаями, укладом життя, мовою та природою рідного краю. З іншого боку, військові походи, війни з турками, приєднання нових земель, їх освоєння також сприяло зростанню інтересу урядових кіл до колишнього і нинішнього стану українських провінцій на півдні і заході Російської імперії.
До виникнення наукових форм української історіографії спричинилися і внутрішні чинники. XVIII ст. — це вік нового, класичного типу науки. В українській історіографії, як і в російській, в цей час існували два провідних напрями: історіо-писання та антикварна діяльність. Історичне письменство репрезентоване козацькими літописами, що являли собою історичну барокову повість із характерними для неї гіперболами, красномовством, повчальним тоном і політико-дипломатичною риторикою. У другій половині XVIII ст. на зміну бароковій повісті приходять перші наукові розвідки, що відповідають вимогам критичного ставлення до джерел та просвітницьким
ідеалам.
Антикварний рух в Україні, як і в інших країнах, характеризувався збиранням, вивченням та виданням матеріалів рідної старовини, що стало важливою прикметою часу і побуту нащадків козацької старшини. З одного боку, це пояснювалось прагненням багатьох старшинських родин довести своє право на дворянство, з іншого - виникненням наприкінці XVIII ст. покоління освічених збирачів та аматорів української історії, які мріяли про повну наукову історію України і заради цього вели копітку підготовчу роботу. З цієї точки зору цінними були щоденники, мемуари, родинні кронічки, офіційні діаріуші, записки мандрівників та чужинців. У межах антикварного напряму відбувалось вивчення статистики, географії та історії України. До цієї справи спричинилися урядові установи та Академія наук. Топографічні описи, етнографічні та статистичні розвідки готували ґрунт для наукового дослідження сучасного та минулого стану України. Видавнича діяльність учених і культурно-громадських діячів Росії й України сприяла накопиченню матеріалів та популяризації знань про українське минуле.
Специфічною рисою української історіографії XVIII ст. було те, що вона відчувала себе частиною, «гілкою» загальноросійської історії. Українських істориків-аматорів та антикваріїв XVIII ст. відрізняв глибокий місцевий патріотизм, любов до рідного краю, його минулого, проте всі вони писали російською мовою і були проникнуті переконанням, що Україна — це частина російського імперського світу. Одним словом, це покоління українських дослідників мислило у категоріях численних лояльностей.
Ідеалом науковості першої половини XVIII ст. була збелетри-зована історична розповідь про героїчне минуле, козацькі битви та звитяги, згодом — просвітницький ідеал повного, енциклопедичного дослідження економічного, фізичного, політичного, соціального та культурного стану своєї країни, землі, регіону.
Для XVIII ст. провідним був тип історика-збирача, аматора рідної старовини. Історичними розвідками більшість із них займалась на дозвіллі (С. Величко, Я. Лизогуб, С. Лукомський, П. Симоновський, Я. Маркевич, В. Ломиковський), дехто — за родом служби (О. Рігельман, І. Гільденштедт, О. Шафонський). Г. Міллер виконував урядові замовлення. Соціальний склад українських істориків та антикваріїв був досить різноманітний — канцеляристи, урядовці, високі посадові особи, меценати, військові, професійні вчені, літератори, освічені дідичі, дрібне панство.
Загалом українська історіографія XVIII ст. являла собою сплав національної культурної традиції, козацько-старшинського історіописання із новітніми ідейними впливами Росії та Європи у сфері історії, філософії та природознавства.
http://vkontakte.ru/id18182352
|
| |
| |
Головна 
