Все для історика
Вівторок, 24.10.2017, 10:42
Вітаю Вас Раб | RSS
 
Головна Історіографія історії України (іспит) - ФорумРеєстраціяВхід
[ Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS ]
Сторінка 1 з 11
Форум » Навчання » Сучасна історіографія зарубіжних країн » Історіографія історії України (іспит) (Більш повні відповіді на більшість питань з білетів)
Історіографія історії України (іспит)
kukusuaДата: Неділя, 29.05.2011, 17:49 | Повідомлення # 1
Селянин
Група: Користувачі
Повідомлень: 31
Репутація: 0
Статус: Offline
Дискусії навколо питань державно-політичного розвитку Київської Русі. Київській Русі присвячена величезна наукова література. Вже в працях російських та українських істориків кінця XVIII-першої полонини XIX ст. В.М. Татищева, М.М.Карамзіна, П.М.Погодіна, М.Ф. Берлінського, М.О.Максимовича та інших була розгорнута широка панорама розвитку першої східнослов'янської держави. Напрям досліджень мав переважно династичний характер, що й визначало основну тогочасну схему історичного процесу. Згідно із названими істориками, Русь спочатку була єдиною державою; це забезпечувалося єдністю князівського роду, члени якого владарювали спільно і в злагоді. Пізніше, у XII - XIII ст., принцип старшинства був порушений, наслідком чого стали нескінченні міжусобиці. М.М.Карамзін уважав, що Русь утратила свою силу вже після смерті Ярослава Мудрого: «Давня Русь поховала з Ярославом свою могутність і благополуччя. Заснована єдиновладдям, вона втратила силу, блиск і громадське щастя, будучи знову роздробленою на малі області... Держава, яка за одне століття пройшла шлях від колиски до своєї величі, підупала й руйнувалася понад гриста років».
Визначаючи слов'янський звичай спільно володіти землею, М.П.Погодін убачав головну причину князщсыщх^шжусобиць у
виділенні волостей, яке розпочалося ще на зорі давньоруської історії: «В установлених для XII - XIII ст. межах землі-волості існували вже в середині XI ст., на цей час вони складалися територіально, причому збігалися із землями, які займали племена» (тут йдеться про літописні племена полян, древлян, сіверян, котрі насправді були великими союзами племен).
Теорію уділів, на які начебто постійно розділялася Русь, рішуче заперечив СЖСоловЖ»р7У^ передмові до першої книги своєї праці «История России с древнейших времен» він наголошував: «Не ділити, не дрібнити руську історію на окремі частини, періоди, але з'єднувати їх, стежити переважно за зв'язками явищ, за безпосередньою спадковістю форм; не розділяти засад, але розглядати їх у взаємодії, намагатися пояснити кожне явище із внутрішніх причин, перш ніж виділити їх із загального потоку подій і підпорядкувати зовнішньому впливу». Новий історичний метод Соловйова і створена ним чітка родова теорія справили значний вплив на вітчизняну історіографію другої половини XIX ст. Цей вплив не обминув навіть тих науковців, які відчували недосконалість побудов видатного історика й намагались доповнити їх поняттями общинного побуту та вотчини.
М.І.Костомаров розглядав Русь як федерацію князівств, засновану на спільності походження, єдностТмови, побуту, віри, князівського роду: «Корінний зачин руського державного ладу йшов двома шляхами: з одного боку, до складання руської землі в єдинодержавне тіло, а з іншого — до утворення в ньому політичних суспільств, які, зберігаючи кожне свою самобутність, не втрачали між собою зв'язку та єдності... Русь йшла до федерації, й федерація була тою формою, в яку вона почала прибиратися. Татарське завоювання зробило крутий поворот в її державному житті».
Ідею єдності Київської Русі підтримав В.О.Ключевський. Як і М.І.Костомаров, він убачав в її історії уособлення боротьби двох засад, якївели, шшоахбаку, дп пщ^тичного дроблення держави^дзіншого -до збереження її єдності. Круговерть міжкнязівських чвар і війн утягувала до своєї орбіти місцеве населення, безпосередньо зачіпала їхні інтереси, а отже, об'єктивно гальмувала сепаратиські тенденції. Вважаючи Русь XII ст. федерацією, заснованою на кровній спорідненості правителів, В.О.Ключевський не поділяв думку про цілковиту окремішність давньоруських земель: «У ній (Русі - Авт.) діяли зв'язки, які з'єднували землі в одне ціле, але були вони не політичні, а племінні, економічні, соціальні і церковно-моральні».
Видатний український історик М.С.Грушевський присвятив власне Київській Русі два томи своєї фундаментальної праці «Історія Украіни-Руси». Використавши широке коло писемних джерел, він показав суперечливість її історичного розвою: впродовж X - XII ст. високого рівня розвитку досягли виплекані Києвом економіка, культура, право, але сам державний організм поступово занепадав. На відміну від більшості тогочасних дослідників, М.С.Грушевський навіть часи Ярослава Мудрого відніс до періоду розкладу старої Київської держави. Цей період простягнувшись аж до монголо-татарської навали, мав свої «застої і перерви», коли окремим князям випадало відновити «давню державну систему, залежність давніх провінцій від Києва». Перша стадія в процесі розкладу завершилася князюванням Мстислава Великого, після чого розпочався політичний занепад Києва. Переломним моментом в існуванні Київської Русі М.С.Грушевський називає 1169р. (рікздобуття Кінна військами Андрія Коголюбського), а фіналом монголо-татарську паналу: «В сих напрямах агонія давньої Руської держави закінчилася вповні вже в середині XIII ст., але завдяки сформуванню в українсько-руськнх землях нового політичного центру, що притягнув до себе західну чистину її земель (Галицько-Волинська держава), державне життя на Україні протяглося ще на століття довше».
У XIX -; на початку XX ст. помітно зріс інтерес дослідників до історії окремих земель-князівств. Вийшли друком монографії О.С.Грушевського, П.В.Голубовського, Д.І.Багалія, В.Г.Ляскоронськрго, М.П.Дашкевича, А.М.Андріяшева, в яких підсумовувалися розвідки із згаданої проблеми, зібрані джерела стосовно історії Галицької, Волинської, Київської, Чернігівської, Переяславської, Смоленської, Полоцької й інших земель. З точки зору методології більшість з цих «регіональних історій» наближалася до праць М.М.Карамзіна, М.П.Погодіна, М.С.Грушевського та інших істориків, які дотримувалися концепції прогресуючого занепаду Давньоруської держави.
Київської Русі тривали далі й не завершилися й досі. На думку М.Н.Покровського, Русь була типовою феодальною державою, політична
структура котрої протягом Х_- XIII ст. не зазнала кардинальних змін.. Пізніше такий же погляд висловив Д.С.Лихачов, - за ним, міжусобиці давньоруських князів розпочалися одразу ж по смерті Володимира Святославича й не припинялися аж до нападу монголо-татар.
В працях Б .Д.Грекова^ С.В.Юшкова,. М.М.Тихомирова, Б.О.Рибакова, В.И.Довженка розроблялася нова концепція історії та культури Київської Русі, розвиток якої визначався феодальною формаційною системою. Щодо державного устрою думки розбіглися. Так, Б.Д.Греков пояснював розклад Русі економічним занепадом Середнього Подніпров'я, що розпочався із середини XII ст.; СВ. Юшков, крім економічного фактора, важливою причиною розпаду вважав князівські міжусобиці, а також постійний тиск на її кордони половецьких орд; за Юшковим, Київська Русь остаточно припинила своє існування в 1169 р., коли її столицю здобув Андрій Боголюбський. М.М.Тихомиров, загалом визнаючи процес дроблення Київської Русі на окремі князівства, разом з тим наголошував, що вона й у XII - XIII ст. залишалася значною міжнародною силою на Сході Європи.
Згідно з Б.О.Рибаковим, час від 1132 по 1241 р. правильніше називати не періодом феодальної роздробленості, а початковим етапом зрілого феодалізму, коли формувалися самостійні князівства-королівства. Він не поділяє думку тих, хто твердить про економічний занепад Середнього Подніпров'я та Києва у XII - XIII ст.
В.Й.Довженок підкреслював: феодальні землі-князівства не були чимось новим для Русі XII - XIII ст., вони виникли ще з утворенням Київської держави і становили ЇЇ структурні одиниці. На його думку, єдність Русі трималася на міцних економічних зв'язках, спільній матеріальній і духовній культурі, мові, православній вірі, законодавстві, на усвідомленні різними верствами населення необхідності боротьби проти зовнішніх ворогів.
структура котрої протягом Х_- XIII ст. не зазнала кардинальних змін.. Пізніше такий же погляд висловив Д.С.Лихачов, - за ним, міжусобиці давньоруських князів розпочалися одразу ж по смерті Володимира Святославича й не припинялися аж до нападу монголо-татар.
В працях Б .Д.Грекова^ С.В.Юшкова,. М.М.Тихомирова, Б.О.Рибакова, В.И.Довженка розроблялася нова концепція історії та культури Київської Русі, розвиток якої визначався феодальною формаційною системою. Щодо державного устрою думки розбіглися. Так, Б.Д.Греков пояснював розклад Русі економічним занепадом Середнього Подніпров'я, що розпочався із середини XII ст.; СВ. Юшков, крім економічного фактора, важливою причиною розпаду вважав князівські міжусобиці, а також постійний тиск на її кордони половецьких орд; за Юшковим, Київська Русь остаточно припинила своє існування в 1169 р., коли її столицю здобув Андрій Боголюбський. М.М.Тихомиров, загалом визнаючи процес дроблення Київської Русі на окремі князівства, разом з тим наголошував, що вона й у XII - XIII ст. залишалася значною міжнародною силою на Сході Європи.
Згідно з Б.О.Рибаковим, час від 1132 по 1241 р. правильніше називати не періодом феодальної роздробленості, а початковим етапом зрілого феодалізму, коли формувалися самостійні князівства-королівства. Він не поділяє думку тих, хто твердить про економічний занепад Середнього Подніпров'я та Києва у XII - XIII ст.
В.Й.Довженок підкреслював: феодальні землі-князівства не були чимось новим для Русі XII - XIII ст., вони виникли ще з утворенням Київської держави і становили ЇЇ структурні одиниці. На його думку, єдність Русі трималася на міцних економічних зв'язках, спільній матеріальній і духовній культурі, мові, православній вірі, законодавстві, на усвідомленні різними верствами населення необхідності боротьби проти зовнішніх ворогів.
На думку В.Т.Пашуто та Л.В.Черепніна, Київська Русь, політична система якої була заснована на васалітеті підвладної знаті й різних формах данинності сусідніх народів, проіснувала, видозмінюючи свою форму, до 30-х років XIII ст.
У ряді праць П.П.Толочка обґрунтовується концепція єдності Русі й ролі Києва як її економічного, культурного та політичного центру аж до монголо-татарської навали. На думку В.Т.Пашуто та Л.В.Черепніна, Київська Русь, політична система якої була заснована на васалітеті підвладної знаті й різних формах данинності сусідніх народів, проіснувала, видозмінюючи свою форму, до 30-х років XIII ст. У ряді праць П.П.Толочка обґрунтовується концепція єдності Русі й ролі Києва як її економічного, культурного та політичного центру аж до монголо-татарської навали. Крім названих істориків, значний внесок у дослідження історії Київської Русі зробили С.О.Висоцький, В.Л.Янін, Я.М.Щапов, М.П.Кучера, І.Я.Фроянов, П.О.Рапопорт, М.Ю.Брайчевський, А.М.Кирпичников, М.Ф.Котляр, А.В.Куза, О.П.Моця, А.О.Мединцева, І І.Ф.Лисенко, В.ГІ.Коваленко, Г.В.Штихов, О.Пріцак, Я.Пеленський та інші українські й закордонні, зокрема російські, науковці. Більшість праць останнього часу характеризується широким залученням писемних та археологічних джерел до висвітлення історії окремих давньоруських земель і міст, загальних питань економічного, суспільно-політичного, етнічного, культурного розвитку всієї Русі тощо.
Відносно концепції радянської історичної науки. Радянські історики, особливо після прийняття явно кон'юнктурних і ненаукових «Тез про 300-річчя возз'єднання України з Росією (1654 - 1954)» схвалених ЦК КПРС вважали Київську Русь початковим етапом розвитку трьох східнослов'янських народів — українського, білоруського, російського, яків XIV ст. виділилися з єдиної давньоруської народності. Тим самим прагнули заперечити приналежність Київської Русі до історії України, применшити вклад українського народу в розвиток світової цивілізації.
Свого часу знаменитий український історик М.Грушевський у статті «Звичайна схема «русекої історії» й справа раціонального укладу історії східною слов'янства» (1904 р.) вказав на необхідність чіткого розмежування історії України та Росії. «Київська держава, право, культура були утвором однієї народності українсько-руської... Київський період перейшов не у володимиро-московський, а в галицько-волинський - XIII ст. ...Московська держава не була ані спадкоємницею, ані наступницею Київської, вона виросла на своїм корені...», - зазначав М.Грушевський. Цієї схеми пізніше дотримувались усі видатні українські історики, що стояли на позиціях історичної правди та національного суверенітету. Так, зокрема М.Брайчевський, Г.Нудьга, О.Знойко, вже досить давно й достатньо переконливо показували (наскільки це було можливо в умовах тоталітаризму і національного нігілізму), що культурні надбання періоду Київської Русі творилися в першу чергу українцями, адже наш народ жив на придніпровських і наддністрянських землях споконвіків, нікуди з них не переселявся, виробивши тут свої звичаї, мову, літературу, мистецтво. Таку ж позицію зайняв і учений-історик академік Б.Рибаков, котрий вказував «українці живуть споконвічно на корінній слов'янській землі».
Підсумовуючи сказане раніше, хочемо послатися на такий авторитет у сучасній історичній науці, як М.Брайчевський. Він зокрема вважає, що українська (ширше - східнослов'янська) державність зародилася в епоху визрівання в наших предків феодальної системи відносин (II - IX ст. н.е.). На її основі сформувалася могутня держава Київська Русь. Але не слід забувати, вказує М.Брайчевський, що основ¬ною територією її формування послужила Середня Наддніпрянщина. Білоруські та великоруські землі були втягнуті в той процес пізніше. Закінчуючи свою думку про початки української державності, М.Брайчевський зауважує: «Оформлення білоруського регіону (Полоцьке князівство) припадає на першу половину XI ст., великоросійського (Суздальське князівство) - на середину XII ст. «Старший брат» виявляється наймолодшим за віком - парадокс, що виглядає досить повчальним». А інший відомий історик, дослідник проблем місце¬знаходження прабатьківщини слов'ян Е.Ігнатович, на підставі вивчення накопичених наукою фактів, старовинних писемних джерел, висуваючи нову концепцію доісторичної України, стверджує, що в V ст., тобто в часи Кия, вже існували такі поняття як Україна і українці.

Додано (29.05.2011, 19:49)
---------------------------------------------
Історіографія початку формування людських цивілізацій на території України. За найновішими даними, людина з'явилася на Землі понад 2 млн. років тому. На думку вчених, розселення первісної людини в межах Східної Європи, зокрема України, відбувалося головним чином через західні райони Малої Азії й Балкани. Розпочавшись близько мільйона років тому, цей тривалий процес освоєння нових територій продовжувався й на пізніших етапах кам'яного віку. Кісткові рештки архантропів в Україні поки ще не виявлені, але відомі сліди їх існування у вигляді стійбищ, які належать до ашельської епохи раннього палеоліту.
Палеолітичні пам'ятки України вивчаються вже понад 100 років. У 1873 р. В.І. Камінський відкрив біля с. Гінці на Полтавщині першу відому на той час у Східній Європі палеолітичну стоянку. Значний внесок ,у дослідження палеоліту України зробили в період між світовими війнами К.С.Мережківський, В.В.Хвойка, П.П.Єфименко, М.Я.Рудинсь-кий, П.Й.Борисковський, С.М.Бібіков та ін. їхню справу продовжують сучасні українські науковці О.Г.Черниш, В.М. Гладилін, М.І. Гладких, В.Н. Станко, О.О.Кротова та ін. Вони довели, що у палеолітичну епоху людина досягла відносно високого рівня матеріальної й духовної культури. Це стало основою для дальшого поступального соціально-економічного та культурного розвитку тодішньої людності.
Мезолітичні старожитності України досліджували у міжвоєнний період М.В.Воєводський, Д.О.Крайнов, С.М.Бібіков, І.Ф.Левицький. В останні десятиріччя цією тематикою займалися та займаються О.О.Формозов, Д.Я. Телегін, І.Г.Мацкевий,Л. Л.Залізняк та ін. На сьогодні в межах нашої країни відомо близько 600 стоянок та інших пам'яток мезоліту, зокрема кілька могильників. Аналіз матеріалів могильників дав змогу встановити особливості ритуалу поховання та вірувань мезолітичних племен, їх антропологічний склад, наявність у них соціально територіальної організації, пов'язаної з рибальсько-мисливськими угіддями, за котрі точилася боротьба (А.Д.Столяр, Д.Я.Телегін, Г.Ф. Дебець).
Вивчення неолітичних пам'яток на території України розпочалося ще наприкінці XIX ст., однак основні групи неолітичних стоянок, поселень і могильників були досліджені в 20, - 30 рр. XX ст. (М.Я.Рудинський, Н.В.Добровольський) і після Другої світової війни (І.Ф.Левицький, В.М.Даниленко, Д.Я.Телегін, М.Ф.Потушняк, О.М.Титова). На сьогодні в межах України виявлено близько 700 поселень та окремих місцезнаходжень неолітичної епохи, а також понад 20 могильників, у тому числі й досить великих із певною докладністю визначено строкатий етнокультурний склад населення цієї доби, -строкатий як за рівнем культурно-економічного розвитку окремих племен, так і за їхнім походженням.
Найбільш яскравими енеолітичними культурами на території України є трипільська, розміщена в лісостеповій зоні, і ямна, що займала в основному степові райони.
В кінці XIX ст. київський археолог В.В. Хвойка провів перші розкопки трипільських пам'яток у с. Трипілля Київської губернії. Датуючи трипільську культуру, він виділив у ній дві хронологічні групи - кам'яного віку і епохи міді. Ним же була висловлена думка, що могутні площі з глини були рештками не житла, а святилищ, пов'язаних з культом поховання.
Пам'ятки трипільської культури займали в IV - першій половині III тис. до н.е. все лісостепове Правобережжя і Подністров'я, а на пізньому етапі існування культури поширилися на Волинь і в степове Причорномор'я. На сьогодні в межах України та Молдови відомі сотні трипільських поселень.
У розвитку Трипілля за періодізацією ТС. Пассек виділяють три періоди: ранній (А) - поселення Лука-Врублівецька, Гринівка на Дністрі; середній (В) - Володимирівка на Синюсі, Коломийщина поблизу Києва; пізній (С) - Жванець, Козаровичі, Усатове (тепер територія Одеси), Городськ на Волині, Софіївка на Київському Подніпров'ї та ін. Значний вклад у вивченні трипільської культури в повоєнні роки внесли К.К.Черниш, Т.С.Мовша, В.Г.Збенович, П.О.Круц, О.В.Цвек та інші науковці.
Ямну культуру детально дослідили ще в середині XIX ст. Д.Я.Самоквасова, М.Є.Бранденрбург, Г.Л.Скадовський.
Вивченням степових племен мідного віку України займалися й займаються В.О.Городцов, О.Ф.Лагодовська, А.В.Добровольський, О.Г.Шапошникова, А.О.Щепинський, Д.Я.Телегін.
Епоха бронзи - останній великий період первіснообщинної формації. Археологи та лінгвісти здійснили велику роботу з визначенням етнічної належності населення бронзового віку. Обгрунтованою слід уважати думку, що племена Волині, Правобережжя, Середнього Подніпров'я - тшинецькі, білогрудівські й чорноліські - належали до праслов'янської етнічної спільності (О.І. Тереножкін, Б.О. Рибаков, С.С.Березанська), а носії культур шнурової кераміки були предками германців, слов'ян і балтів. Степові райони України ще з енеолітичного часу (ямна культура), а потім в епоху бронзи (культури багатоваликової кераміки, зрубна, білозерська) були заселені скотарськими племенами індоіранської етнічної спільності (М.Я.Мерперт, Н.Л.Членова, С.С.Березанська). Певною своєрідністю в етнічному плані відзначалося населення епохи бронзи Південного Заходу та Північного Сходу України. На Дністрі й у Степовому Правобережжі мешкали носії фракійських культур, сабатинівської та Ноа (С.Моринц, Г.І.Мілюкова). В населенні мар'янівської та бондарихинської культур (Північний Схід України) дослідники вбачають представників фіно-угорської групи (В.А. Іллінська, Д.Я. Телегін).
В першому тис. до н.е. з'являється залізо - більш досконалий метал, ніж бронза. Першими відомими нам племенами на території України, що володіли залізними знаряддями праці і зброєю були кіммерійці. Про них згадує Гомер в славетній «Одіссеї», окремі відомості є також в Геродотовій «Історії». Науковцям тривалий час не вдавалося співвіднести писемні повідомлення з конкретними знахідками. Через якісь загадкові випадковості кіммерійські старожитності довго не траплялися археологам. Аж лише в повоєнний час ситуація змінилася на краще й тепер в розпорядженні дослідників є кількасот пам'яток кіммерійського часу (IX - перша половина VII ст. до н.е.). Велика заслуга в цьому належить вченому О.О. Ієссену та засновнику київської школи скіфознавства О.І.Тереножкіну, - вони виділили основні риси кіммерійської культури, що дає змогу досить легко визначати поховання її носіїв серед усієї маси степових могил ранньої залізної доби. Ці поховання здійснювалися в прямокутних або в овальних ямах, прикритих курганним насипом. Іноді стінки ями обшивалися деревом, з цього ж матеріалу робилося й її перекриття. Кіммерійські поховання - головне археологічне джерело для вивчення історії й культури цього ще значною мірою таємничого народу, оскільки поселень і міст після нього не залишилося.
Корені кіммерійської культури, на думку більшості сучасних дослідників (Г.Т. Ковпаненко, Б.А. Шрамко та.ін.), слід шукати у старожитностях зрубних племен Північного Причорномор'я, - їхні нащадки, безумовно стали однією з головних складових частин кіммерійського народу. Значну роль у формуванні цього народу відіграв і перехід у степи Східної Європи досить великих груп населення з більш східних районів.

 
Форум » Навчання » Сучасна історіографія зарубіжних країн » Історіографія історії України (іспит) (Більш повні відповіді на більшість питань з білетів)
Сторінка 1 з 11
Пошук:

Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz