| WARNING | Дата: П`ятниця, 31.05.2013, 12:29 | Повідомлення # 1 |
 Курінний отаман
Група: Користувачі
Повідомлень: 128
Статус: Offline
| У 1206 р. Мухамюмед Гурі загинув, чим скористався Айбек, оголосивши
незалежність і взявши собі титул султан (“влада”). Столицю Кутб ад-дін переніс
у Делі, тому створена ним держава дістала назву Делійського султанату (1206 -
1526), а династію, яку він заснував, назвали династією Гулямів згідно з
походженням її засновника. Довго правити Айбеку не судилося: в 1211 р. під час
гри в човган (кінне поло) він упав і розбився на смерть, тому лише його
наступник (теж гулям) Шамс ад-дін Ілтутмуш (1211 - 1236) завершив розбудову
нової держави, яку в 1229 р. офіційно визнав багдадський халіф.
Політичну верхівку новоствореної імперії становила тюркська військова знать
- здебільшого гулями середньоазіатського походження. Її організаційною
структурою стала спілка “Сорок” (за кількістю її засновників), яка обирала
пожиттєвого султана й була при ньому своєрідним дорадчим органом. Державною
релігією в Делійському султанаті оголосили суннітський іслам, але більшість
тюрків, будучи непоганими воїнами, залишалися неписьменними, тому основу
ісламського управлінського апарату в Індії становили хорасанці (перси,
таджики), запрошені на службу завойовниками. Індусів оголосили зіммі
(“невірними”) й вони стали політично безправними низами суспільства. Мовою
офіційного діловодства була фарсі (новоперська).
Колосальна кількісна перевага індусів змушувала завойовників спочатку
триматися спільно, і навіть султанський деспотизм був обмежений діями “Сорока”,
але щодо зіммі знущанням не було меж. Згідно з настановами владних інструкцій,
“коли збирач вимагає у кхірадж-гузарів (“свиней-поганців”) гроші, ті повинні,
не ставлячи запитань, віддати золото. Якщо збирач бажає плюнути в рот
платникові, той має, не гаючи часу, відкрити рота. Вчиняючи так розсудливо,
індус демонструє свою покірливість, свою смиренність і шану”1.
Завойовники перерозподілили на свою користь аграрний фонд країни:
колосально збільшилася площа державних земель, частина яких залишилась у
прямому підпорядкуванні султанських чиновників (халіса), а інша частина
становила умовне пожалування воїнам (ікта), державні податки з яких ішли на
утримання тюркського вояка та його родини, але без права власності на цю землю.
З'явилась і невелика частка привілейованих володінь ісламської церкви (вакф), а
також приватних земель (мульк), та все це становило лише верхівку
соціально-економічного айсберга. В реальне життя індійської общини влада не
втручалася, а тому порядки варново-кастового індійського села залишилися
недоторканими. Зламати його залізний каркас не зуміла навіть деспотична ісламська
влада, яка врешті-решт задовольнилася збиранням фіксованих нею податків і
зверхністю мусульман в Індії. Змінилася, втім, структура податків, яка тепер
включила джизью (подушну подать на всіх немусульман) та земельний харадж, але
сплачувала їх, як і раніше, община, за що відповідав староста.
Прихід ісламу кардинально змінив естетичні канони Індії. Серйозного удару
зазнали скульптура й живопис, де згідно з мусульманськими табу обмежили
використання людських і тваринних зображень, зате розквітли рослинний та
геометричний орнамент, мистецтво каліграфії й мозаїки, нечуваних висот досягла
монументальна архітектура. З'явилися небачені до того в Індії арки, купола,
склепіння, а в будівництві почали використовувати вапняковий розчин. Уже від
перших делійських султанів залишилися видатні архітектурні шедеври, й серед них
- унікальний стрункий столичний мінарет Кутб-Мінар (ХIII ст.) з червоного
пісковика з ажурним різьбленням.
Мусульмани принесли в Індію елемент державної стабільності, чому сприяла
жорстка вертикаль владної структури ісламського типу. Індійці поплатилися за це
втратою незалежності (що більшість із них не турбувало) і підвищенням податків,
спричиненим не стільки деспотизмом іноземної влади, скільки зміною структури
експорту й імпорту. Індійці завжди воювали пішки або на слонах, але мусульмани
звикли битися на конях, тому імпорт скакунів сягнув небачених висот і став
економічним прокляттям ісламської Індії, бо “в Ындейской же земли кони ся у них
не родят”2, у зв'язку з несприятливим для коней кліматом. “Щорічно цар
(індійський) купує тисячі дві коней і навіть більше; стільки ж купують його
брати; а наприкінці року немає й сотні коней, усі здихають”3.
До того ж тих, хто знав, як ходити біля коней, купці в країну не допускали.
Це породжувало хронічну незабезпеченість індійського ринку кіньми й шалені ціни
на них в Індії (в степовиків їх купували за 10 динарів, а в Індії продавали за
500 і більше). Таку “цінову вилку” не покривав ніякий індійський експорт
(ювелірні вироби, прянощі, <%-2>тканини, індиго й т.ін.), що перетворило
зовнішню торгівлю<%0> на джерело економічного грабунку, а індійську
економіку_ - на колоніальний придаток ісламського світу. Мусульмани поводилися
в Індії як типові завойовники: грабували підданих, грабували природу (таких
царських полювань індуси ніколи раніше не бачили), але внутрішню суспільну
структуру країни, яка гарантувала окупантам шалені доходи й спокій підданих,
залишили без змін.
Звичайно, Делійський султанат не став такою міцною державою, як там, де
ісламська державність спиралася на цілком мусульманське населення (Близький
Схід, Середня Азія). Відсутність такої бази давалася взнаки, бо в
ідейно-інституціональному плані індо-мусульманські держави завжди являли собою
поєднання двох соціально-культурних прошарків (індуїстського фундаменту й
мусульманської надбудови), але в політичному плані така структура виявилася
значно міцнішою від суто індуїстської, а в культурі породила унікальний
синкретизм стилів та жанрів, який втілився в шедеврах світового рівня (особливо
в архітектурі).
Першою зовнішньополітичною проблемою, що постала перед новоствореною
державою, стали хорезмійці, яких у 1221 р. привів до Індії син розбитого
монголами хорезмшаха Джелал ад-дін. Його вояки влаштували в долині Інду криваву
різанину й загальний грабіж, але це не сподобалося делійському султанові Шамс
ад-дін Ілтутмушу, який силою зброї примусив “братів по вірі” покинути країну.
Слідом за хорезмійцями в Індію прийшли монголи - і боротьба з ними стала
нелегким випробуванням для молодої держави.
Жах перед звірствами монголів згуртував індійських мусульман як ніколи.
Вони навіть виробили свою загальнозрозумілу усну мову - урду (“табірна”), яка
складалась із суміші тюркських, перських та індоарійських слів і стала Lingua
franca для всіх мусульман в Індії. Ілтутмуш побудував у Делі розкішну гробницю
з іменним мінаретом, а своїм спадкоємцем призначив енергійну доньку Разію, яку
вважав “кращим чоловіком” від власних синів. Але бойові тюркські генерали не
стали миритися з жіночим правлінням: у 1240_р. Разію зарізали, і в державі
почалися смути, чим знову скористалися монголи, захопивши Лахор. Тільки в 1246
р. політична ситуація в султанаті стабілізувалася завдяки діяльності першого
міністра, а з 1265 р. - султана Гіяс ад-дін Балбана (Улуг-хана, 1265 - 1287).
Методом наведення порядку Балбан обрав жахливий терор. За щонайменший опір
непокірних прилюдно топтали слонами або з живих здирали шкіру, не зважаючи на
релігію чи попередні заслуги. А коли в 1280 р. султанові спробували перечити
члени “Сорока”, їх посадовили на палю. Страх припинив усобиці, й Балбан знову
прогнав монголів, але після смерті старезного султана смути поновилися
|
| |
| |
Головна 
