«...Вивели Гетьмана (Наливайка. — Авт.) і з ним Лободу, Мазепу і Кизима на майдан і, оголосивши їм вину гнобителів віри Христової, посадили живцем в мідного бика і палили бика того малим вогнем декілька годин, доки зойк і стогін страд­ників було чутно, а врешті тіла замучених в тому бикові спалено на попіл. Таке жорстоке і нелюдське варварство вига­дане римським духовенством за правилами і майстерністю їхньої священної інквізиції, а вчинили його таким ганебним чи­ном вельможі Польські...», — читаємо про насильницьку смерть козацького гетьмана та його побратимів в «Історії Русів», написаній невідомим автором на початку XIX ст.

    Чи було це насправді, чи опис саме такої страти козацького ватажка є всього-на-всього витвором людської уяви — легендою? Таке питання хвилювало не одне покоління вчених-істориків, які врешті-решт дійшли єдиного висновку: так, Наливайко був страче­ний, хоча й не за допомогою мідного бика. Тож завдяки яким обставинам і звідки прийшла ця страхітлива легендарна оповідь на українські землі, де до цього знали хіба що казку про солом'яного бичка? Перш ніж відповісти на це інтригуюче запитання, звернімося до образу людини, згадуваної у цитованій вище легенді, — гетьмана Наливайка.

    Особа Семерія (раніше в літературі вживалося ім'я Северин)* Наливайка була оповита легендами ще за його життя. Ця непересіч­на в історії України особистість, очоливши після загибелі Криштофа Косинського козацьке військо, своїми діями змусила наприкінці XVI ст. здригнутися одну з наймогутніших держав Центрально-Східної Європи — Річ Посполиту. Віддаючи належне здібностям С. Наливайка як військово-політичного діяча, українці нарекли його «царем Наливаєм», тим самим засвідчивши своє прагнення жити самостійним життям і мати власного володаря. Цікаво також, що протягом довгих років — аж до революції під керівництвом Богдана Хмельницького — поляки кликали всіх мешканців України не інакше як «.наливайківцями».

    Мало хто знає, що задовго до основоположників теорії модерної української самостійності Ю. Бачинського, М. Міхновського та B. Липинського, козацький гетьман Наливайко теоретично обґрун­тував потребу створення передмодерної козацької республіки, яка на той час могла існувати лише під зверхністю якогось із монарших дворів Європи. С. Наливайко був козацьким гетьманом лише протягом одного 1596 p., але за цей короткий проміжок часу встиг зарекомендувати себе не лише як практик поширення козацького устрою на всій Україні, а й як визначний теоретик автономістського розвитку Війська Запорозького.

    Народився майбутній народний «цар» у першій половині 60-х років XVI ст. у невеличкому подільському містечку Гусятині. Після смерті батька Семерія, який був дрібним боярином, сім'я Наливай­ків переїхала до Острога — там проживав і викладав у місцевій Академії старший син Дем'ян. В Острозькій академії здобув C. Наливайко поважну, як на той час, освіту. Очевидно, що в стінах цього навчального закладу він ознайомився з багатьма працями єв­ропейських авторів, що торкалися різних сфер діяльності людини: політичної, військової, духовної та ін.

    Реалії тогочасного життя в Україні дали змогу молодому ви­пускникові Острозької академії використати свої теоретичні знання, зокрема з теорії воєнної справи, на практиці. Одразу після за­кінчення навчання С. Наливайко подається до Запорозької Січі й бере участь у багатьох походах запорожців. «Бавився за молодих літ за багатьох гетьманів козацьких багато, на багатьох міс­цях в землях неприятельських хлібом козацьким», — згадував сам Наливайко про буремні роки своєї молодості.

    Козацький вишкіл загартував молодого українця із Західного Поділля та перетворив його на досвідченого, витривалого й пере­віреного в боях козака. На той час козакування вважалося найкращою школою лицарства для шляхетської молоді, тож тим, хто її гідно витримував, згодом охоче пропонували різні адміністративні та військові уряди. Саме таким чином дрібний боярин і повноправний козак Наливайко став сотником надвірного війська одного з най­більших тогочасних магнатів, «некоронованого короля» України-Русі, князя Костянтина Острозького. Навесні 1594 р. сотник Наливайко за дорученням князя набирає для військової служби близько 2,5 тисяч осіб. Ці майбутні вояки мали захищати від татарських набігів Брацлавщину. Перетворення такої великої й різношерстої маси людей на боєздатну військову одиницю засвідчило неабиякий організаторський талант Наливайка. Пізніше цей вишколений у численних боях загін, що спочатку відзначився в обороні південно-східних кордонів Речі Посполитої, сучасники назвали елітним «полком Наливайка».

    Однією з перших самостійних бойових операцій С. Наливайка стали розвідувальний рейд під його керівництвом у червні 1594 р. до містечка Паркани на Дністрі та розгром цієї турецької фортеці. У ході рейду було завдано поразки добірному турецькому чамбулу та за­хоплено декілька тисяч татарських коней. Через місяць, у липні, загін Наливайка протидіяв татарському вторгненню до Західного Поділля. Скориставшись погонею за татарами, наливайківці спусто­шили шляхетські маєтки у Теребовлі, Гусятині, Городку, Сатанові та інших містечках Подільського, Руського й Брацлавського воєводств.

    Набравши багато зброї, коней і провіанту, а також збільшивши свій підрозділ до чотирьох тисяч вояків, С. Наливайко вирушає до окупованого турками Молдавського князівства. Тут він здобуває одну з наймогутніших турецьких фортець на Подністров'ї — м. Тягин. Під час походу козаки спалили м. Ясси, де захопили багато зброї (особливо цінними були гармати) й провіанту і, найголовніше, вплинули на зміщення з посади молдавського господаря, який був турецьким ставлеником.

    Військові таланти козацького ватажка С. Наливайка були по­мічені й монархами Центрально-Східної Європи. У 1595 р. на за­прошення угорського короля Семерій на чолі двохтисячного загону воює проти турків в Угорщині. Це дає йому змогу поповнити свій арсенал бойового мистецтва і з новими силами взятися за впровад­ження козацького устрою на землях, де проживали не лише українці, а й православні білоруси.

    Восени 1595 р. війська Наливайка оволоділи білоруськими містами Слуцьком і Могильовом, що належали до Великого князів­ства Литовського. Місцевий староста Д. Халецький так описував успішний штурм козаками укріплень Могильова. Спочатку Нали­вайко обстрілював замок з гармат. Згодом козаки підкотили під одну вежу два вози пороху, продовжуючи гарматну стрільбу. Побачивши це, більшість міщан, які обороняли мури, просто повтікали зі страху, а українські козаки без перешкод зайняли одне з найбільших міст князівства. Литовські війська через деякий час зробили спробу відбити його, але козаки самі полишають захоплене місто за допомо­гою організованого рухомого табору: «...досить потужно, з гус­тою стрільбою той Наливайко відходить, ні одного чоловіка з людей своїх з табору до битви не випускаючи, за чим наші (литовці. — Авт.) йому нічого вчинити не можуть, а він лю­дям нашим дуже шкодить».

    Успішні дії проти переважаючих сил ворога забезпечувалися добре організованою розвідкою і контррозвідкою, вмінням своєчас­но збирати й аналізувати інформацію, поширювати дезінформацію. За словами тогочасних шпигунів, С. Наливайко «жодному полков­никові не звіряється, що за годину має учинити». Сам Нали­вайко на запитання про його майбутні плани відповідав: «...давно би я по світу не ходив, якби хто відав, куди я маю обернутися».

   У 1596 р. Наливайко подав до короля Сигізмунда III документ під назвою «Кондиції», в якому запропонував план реформи ко­зацького війська на основі побудови політико-територіального козацького автономного утворення між Бугом і Дністром. Це був прообраз козацької республіки. Керувати ним мав гетьман, який підкорявся б лише монархові — польському королеві. Планувалося кардинально змінити організаційну структуру Війська Запорозь­кого, задля чого пропонувалося запровадити постійний козацький реєстр, платню козакам з державної скарбниці та право для них збирати стації з певної території. Лише за цих умов, зазначав Наливайко, українське козацтво зможе воювати з потенційними супротивниками — Османською імперією, Московською державою та Кримським ханством, а також виконувати функції прикордонної сторожі.

    Місцеве українське населення палко підтримувало діяльність С. Наливайка та його сподвижників. Протягом 1594 — 1596 рр. відбувається справжнє масове покозачення українців з перетворен­ням сільських громад на козацькі. Навесні 1596 р. польські урядовці зі страхом зазначали, що «вся Україна покозачилась». Сигізмунд III віддає наказ зібрати проти козаків посполите рушення та профінансувати кварцяне військо. На українські землі вирушила справжня армія (як проти іноземної держави) на чолі з досвідченим воєначальником, коронним гетьманом Станіславом Жулкевським.

    У квітні 1596 р., після важкого бою з польськими військами під Білою Церквою і поранення гетьмана Матвія Шаули, козаки обирають собі за гетьмана С. Наливайка. Ось як згодом описував ті події сам Жулкевський:  «Козаки йшли, спішившись, в таборі, пустивши вози і коляси в п'ять рядів. Мали понад двадцять гармат. Вишикувавши військо, вдарив на них з усіх боків... Рукопашний бій відбувся в таборі, котрий розірвати не су­дилося, хоч для цього були усі можливості... Шаулу поранено з гармати в лікоть. Саська забито та й інших, серед них відо­мих немало побито... Козаки, обравши собі гетьманом замість Шаули Наливайка, котрого теж поранено, пішли ночувати до Трипілля».

    Однак вирішальний бій між коронним і козацьким військами відбувся коло р. Солониці, де С. Жулкевський з 24 травня по 8 черв­ня безперестанно штурмував організований новообраним гетьманом оборонний табір запорозького війська. Не зумівши перемогти козаків військовими засобами, поляки все ж змогли розколоти козацьку старшину на дві частини політичними методами. Одна з них, йдучи на переговори зі шляхтою, підписала капітуляційну угоду і, склавши зброю, видала непокірного Наливайка із соратниками представникам короля.

    Спочатку полоненого Наливайка з побратимами відправили до Львова, де Жулкевський передав їх самому канцлеру Корони Польської Яну Замойському. Урочиста процесія з нагоди перемоги над козаками пройшла вулицями міста. Перекази свідчать: коли Наливайка вели повз кафедральний католицький собор, він сказав, що, якби зміг, то перетворив би його на стайню. У Львові в'язнів тримали близько одного місяця.

    У польську столицю Наливайка з товаришами привезли аж 12 серпня. За описами очевидців можна достовірно відтворити то­гочасні події. В'їзд до Варшави переможців над козаками був облаштований надзвичайно тріумфально. Процесія складалася з декількох десятків відкритих карет, колясок і возів. Попереду їхали ротмістри — посланці від коронного війська. За ними везли вісім­надцять гармат, трофейні прапори і полонених. Семерія Наливайка супроводжували в окремій кареті, а за ним, по двоє, його товаришів. Коли на козацького гетьмана виявила бажання подивитися стара королева, процесія завернула до приміського замку в Уяздові. Коли королева вийшла на балкон палацу, С. Наливайко піднявся й шля­хетно привітав її. Після цих «формальностей» козаків відвезли до центру міста, де ув'язнили в приміщенні ратуші.

    Німець Йоган Керкербарт, який був присутній на зустрічі процесії, так описав зовнішність Наливайка: «...з вигляду гарний чоловік, сильний і стрункий, з вихованим і одвертим обличчям, та ні одним рухом не виказує малодушності або страху. І так багато хто шкодував, що він свою чесноту і мужність замість на користь батьківщині обернути, обернув її на згубу». Нали­вайко і справді справляв на оточуючих неабияке враження. «...Бу­ла то особа красна, муж, яких небагато, був би на добре обер­тав, що йому Бог дав, до того ж пушкар знаменитий», — стверджували інші очевидці тих подій.

    Слід зазначити, що у Варшаві С. Наливайка неодноразово піддавали страшним тортурам. Можливо, і цей факт, посилений тривалим ув'язненням гетьмана перед стратою (з червня 1596 до квітня 1597 р.), певною мірою вплинув на процес виникнення легенди про страту С. Наливайка за допомогою мідного бика. Як свідчив очевидець, «він з 10 жовтня, згідно наказу їх Велич­ності, був тортурований голодом і неспанням, так що він ма­ло не збожеволів, але після цього припинено, щоб можна було б ще щось довідатись у нього при ясній свідомості». Не зло­млений допитами і тортурами Семерій з допомогою своїх побратимів і товаришів по волі наважується здійснити втечу з в'язниці. Його джура передав у тюремну камеру невеличку пилку, якою Наливайко перепилював окови, але, на жаль, польська сторожа швидко виявила ці надпили. Так згасла остання надія в'язня здобути свободу...

    11 квітня 1597 р. козацького полководця, гетьмана Семерія Наливайка було страчено у Варшаві. На очах у представників королівської родини та великого натовпу йому відрубали голову, четвертували тіло, а шматки розвішали по всій столиці Польщі. Саме так, а не інакше, згідно зі спогадами очевидців, стратили народного героя. То чому ж виникла легендарна оповідь про його смерть у мідному бику, що в різних варіантах повторювалася у багатьох літописах і переповідалася з покоління в покоління?

    «А що в очах поляків Наливайко (як і пізніший Гонта) як перший історичний ватажок козацької та хлопської черні був рівночасно першим історичним репрезентантом автономічних змагань українського народу проти верховенства Польщі, то й не диво, що польські мемуаристи побачили в ньому небез­печного претендента, що простягав руку на "єдність" корони, і в своїй уяві наділили його хоч по смерті карою, відповідною для злочинців тої категорії», — писав Іван Франко, який досить ретельно і прискіпливо дослідив ґенезу історії легенди про «Нали­вайка в мідянім бику». За його словами, автором легенди був ніхто інший, як польський римо-католицький священик Йончинський, який вперше на початку XVII ст. у своїх мемуарах «збрехав» про те, що козацького провідника «посадили на розпеченого коня і на голову надягли розпечений вінець, і, нарешті, його стратили». Тим самим Йончинський, який люто ненавидів Наливайка за його посягання на єдність Речі Посполитої, «осучаснив» античну легенду про антигероя-тирана Фаларіса, котрий нібито започаткував традицію покарання винних через спалення у мідному бику, а потім і сам загинув за допомогою свого «дітища». Легендарна версія польського мемуариста була відразу ж підхоплена іншими польськими та українськими тогочасними літописцями. Якщо для перших вона символізувала невідворотність тяжкої кари для опозиційних дер­жавним устоям свавільників, то для других — не що інше, як готовність йти на страшні муки заради свободи свого народу. Ось таким чином Семерій Наливайко став справді легендарним героєм української історії.