Аналіз історичних умов того часу показує, що Дмитро Вишневецький був не перший представник панівного класу, котрий зрозумів, що лише спираючись на запорозьке козацтво, можна успішно відбивати напади степової орди. Це вже довели Остафій Дашкович, Предслав Лянцкоронський та інші старости на південному пограниччі.

    Наприкінці 30-х — на початку 40-х років XVI століття особливо відзначився в боротьбі проти нашестя степової орди староста барський Бернард Претвич. Розповідаючи на сеймі 1650 року про свої походи, він відзначив, що бував у них разом з «воєводою Київським Пронським, князем Корецьким, князем Вишневецьким і князем Володимирецьким». Конкретні дані про участь Дмитра Івановича Вишневецького у відсічі чужоземної агресії, наводяться в османських «Реєстрах кривд», які надсилалися до польської столиці. В них і віднаходимо першу згадку про боротьбу князя Дмитра Вишневецького з турками; в період з 8 червня 1548 по 6 грудня 1549 року він безперервно непокоїв залогу Очаківського замку, який належав тоді Порті. В одній з таких експедицій Вишневецький перебував із «старостою брацлавським князем Богушем Корецьким, старостою барським Бернардом Претвичем, синами гетьмана Миколи Сенявського Ярошем і Миколою». Ці нові факти показують: твердження Д. І. Яворницького, що ім'я Вишневецького стає популярним лише з 1550 року — помилкове. Навпаки, є підстави зробити припущення, що Дмитро Вишневецький починав боротьбу з ординськими нападниками задовго до цього, скажімо, ще 1538 року, коли його батько організував своїх підданих проти татар і турків. І це цілком імовірно, оскільки на Волині, як заявляли представники місцевої шляхти в 1540 році, «будь єсть або не єсть перемир'е з татары, тогды предся з коня мало зседаєм».
    Обійнявши з кінця 40-х років XVI ст. посаду старости черкаського і канівського, на межі з територією якого й зародилося українське козацтво, Дмитро Вишневецький за свій головний обов'язок вважав захищати південні кордони держави. Крім того, до активної боротьби з степовими нападниками змушувала трагедія двоюрідного брата князя Федора Вишневецького: 1549 року все його сімейство в Перемирку потрапило в полон. Цей факт, до речі, зафіксований і в «Кроніці Марціна Бєльського»: «Того року татари в кінці вересня в руських землях великі шкоди вчинили. Замок у Перемирку облягли, в якому князь Вишневецький утриматися не зміг, піддався з дружиною татарам. А коли він із замку вийшов, залишок людей його ще мужньо боронився перед татарами, але татари, приступ учинивши, замочок спалили і всіх'у неволю забрали». Про це ж повідомляв у своїй відписці Московський посол до Литви Федір Безобразов.

    І в наступний час Вишневецький виявляє активність у боротьбі з ордою, його прізвище постійно фігурує в турецьких скаргах. Так, навесні 1552 року за участю князя відбито овець вартістю 6745 акчей, 196 коней, 245 волів...
    Після цього ім'я Вишневецького згадується в документах під 1553 роком, коли він вирушив до Туреччини. Досі не вдалося виявити архівних матеріалів, які пролили б світло на справжні причини цієї поїздки до Константинополя і дали б детальну інформацію про його шестимісячне перебування там. Відомо лише, що зустріли українського князя в столиці Оттоманської Порти добре: «Цесарь его в службу принял был и дашком осмотрел, а потом вольно с панства выпущен...».
    Припущення Дмитра Яворницького про те, нібито Вишневецький як незалежний феодал мав право добиватися підтримки султана, що вже був сюзереном деяких правителів-християн — молдавського, трансільванського та валаського господарів, не підкріплюється як документами, так і поверненням після приїзду з Константинополя на попереднє місце служби черкаським і канівським старостою, яке залишив за ним Сигізмунд-Август. Згодом польський король так вмотивував перед кримським ханом це своє рішення: «Нам было тое с подивеньем, же он без нашое воли там (в Туреччині — В. С.) ехал, а так ласкове принят и цело вышол до панства нашого. С тое причины разумели есмо, же большей будет схилен людем вашим и не допустит козаком шкоды чинити улусом и чабаном цесара его милости турецкого, познавши ласку и жалованье, и про то поручили есьмо ему сторожу польную».
    Князь Вишневецький, безумовно, знову обійняв посаду прикордонного старости черкаського й канівського насамперед тому, що зарекомендував себе ще раніше досвідченим і надійним охоронцем українських земель, талановитим воєначальником (навіть у Бахчисараї визнавали його вміння «коло военных речей»). Жаль, звичайно, що В. О. Голобуцький з вищенаведеного дипломатичного реверансу Сигізмунда-Августа (зручного для нього на той час) зробив висновок про антизапорозьку політику Вишневецького під час перебування останнього в Туреччині. Він вважає, що Вишневецький, котрий прекрасно знав, яку загрозу бачать для себе турецькі й татарські феодали в існуванні запорозького козацтва, міг запропонувати султану загнуздати запорожців, покласти край їхнім сухопутним і морським походам на Туреччину і Крим.

   З такою точкою зору важко погодитися. По-перше, на той час ми ще не маємо свідчень про сухопутні походи українських козаків безпосередньо на Крим, а особливо ж морем на Туреччину — вони почнуться дещо згодом, саме за участю і під керівництвом Вишневецького. В уже згаданому виступі Бернарда Претвича розповідається про переслідування ординців лише до Очакова та Акермана. Про сутички українців з татарами та турками поблизу Очакова й Акермана йдеться і в скаргах султана Сулейма-на до польських королів протягом 1540—1550 років. У зв'язку з цим можна навести й думку М. Маркевича на користь того, що перші великі морські походи запорозьких козаків почалися за участю Дмитра Івановича: «Вишне-вецкий сделал весьма значительное в Сечи нововведение. Он первым приказал устраивать чёлны из буйволовых кож, чтобы легче было, в случай нужды, переносить их по сухому пути».
   По-друге, Вишневецький, імовірніше, міг домовлятися від свого імені як староста черкаський і канівський про врегулювання прикордонних конфліктів, добивався від правителів Туреччини припинення набігів кримської орди на українські землі, пригасивши її войовничий запал.
Можна висунути ще й таку версію. Як відомо, 1549 року вся родина Вишневецьких потрапила до татарського полону. 1552 року сам польський король просив правителів Бахчисараю звільнити княгиню Вишневецьку: «Штобы тую княжну Вишневецкую до Отчизны ее отпустил». Вірогідно, що Дмитро Вишневецький міг вирішувати в Константинополі й питання, пов'язані із звільненням з полону своїх родичів. На наш погляд, це більше, відповідає справжнім мотивам поїздки Вишневецького до Туреччини, ніж твердження польського дослідника Й. Вольфа, що основна причина її приховується у відмові Сигізмунда-Августа видати за Вишневецького найбагатшу наречену того часу — княжну Гальшку Острозьку, а також передача посади старости Черкаського і Канівського Дмитрові Сангушкові.
    У Польщі, як бачимо, не вірили в щасливе повернення Вишневецького з Туреччини. І справді, треба було бути надзвичайно мужньою і сміливою людиною, аби зважитися на таку поїздку до «блискучої» Порти — туди, звідки з 1548 по 1553 рік не раз у грізних листах до польського короля султан вимагав покарати українського князя за розправи з ординськими грабіжниками.
    З-за браку конкретних документів важко пояснити, чому Вишневецькому вдалося живим і неушкодженим повернутися в рідні краї. Можливо, його захистила прославлена Роксолана, дружина Сулеймана І? На жаль, повторюємо, архіви поки що не відкрили матеріалів про перебування і переговори козацького ватажка з султаном. Знаємо лише, з розповіді самого «Дмитрашки», що в Порті його зустріли добре, «жалованьем осмотрен был».
Повернувшись з Туреччини, Дмитро Вишневецький мав аудієнцію в короля під Любліном, після чого був призначений прикордонним «стражником», зокрема на Хортиці.
   Протягом 1555 року відомі нам документи не називають імені українського князя. Очевидно, саме в цей час він закінчував укріплювати замок на Хортиці, ретельно готуючись до майбутніх сутичок з ординськими завойовниками.
    Звичайно, плани приборкання кримської орди були на руку й московському цареві. То ж цілком імовірно, що Вишневецький, повернувшись із Порти, висунув перед ним через донських козаків чи московських прикордонних воєвод проекти спільної боротьби проти хана.
До речі, радянський дослідник Ю. П. Тушин, котрий вивчав історію морських походів запорожців і донців, також схиляється до думки, що похід 1556 року московських загонів у пониззя Дніпра — це, по суті, підтримка Іваном Грозним пропозиції Дмитра Вишневецького про спільну боротьбу з татарами. На такий крок царя змусили піти напади орди, яка протягом 1521 —1530 років тричі вторгалася на землі Московської держави, у 1531 —1540 — тринадцять, у 1541 —1550 — десять разів. Деяке зменшення набігів кримського хана в сорокових роках, вважаємо, слід віднести на рахунок активізації в цей період походів українського козацтва на Очаків, Акерман, Тягиню, що змушувало правителів Бахчисараю постійно тримати на півдні України великі сили.
    Повертаючись до подій 1556 року, можна погодитися з думкою С. М. Соловйова про те, що похід Ржевського дав новий поштовх руху «между козаками Малороссийскими». Аналіз бойових дій запорожців разом з московським загоном під проводом дяка Ржевського свідчить: вони не могли розпочатися без попередньої домовленості, а відтак переговорів послів дніпровської вольниці принаймні з путивльським воєводою — найближчим тоді державцем московського царя до Запорожжя. Відомо, що його представники постійно перебували в Черкасах і Каневі; Іван Грозний просить польського короля в червні 1551 і в березні 1552 року «чтоб им потому ж обид никаких не было».

    Для аргументації нашої позиції щодо попередніх зносин Вишневецького з представниками Московської держави варто висловити й такі міркування. Як відомо з Никонівського літопису, Москва передбачала похід під Кримські улуси в березні 1556 року. Ржевський мав спуститися з верхів'їв Псла, побудувавши там човни, у Дніпро, а далі — за пороги, на Низ, «а Данилка Чюлкова да Иванка Малцова послал государь по Дону проведывать крымские вести».
    Зрозуміло, без попередньої домовленості про такий похід Пслом і Дніпром загону Ржевського не могло бути й мови, оскільки минув уже не один десяток років як за цим регіоном закріпилася неофіційна назва козацької землі, і мало хто насмілився б самочинно пересуватися степом, не увійшовши в зносини із запорожцями. Саме на цьому й наголошував польський посол Михайло Галабурда в Криму: «И Вишневецкий штокольвек чинил за листы Великого князя Московского хотячися ему прислужити... чого певне ведомость из листов князя Великого пропись маем, же его до себя перезывал, и поколе Вишневецкий его листов не мел, не важился на Днепр ити и шкоды чинити».
   Наведений документ свідчить, що переговори Вишневецького з московськими представниками щодо спільних дій проти татар розпочалися задовго до прибуття на Дніпро загону Ржевського. Хоч українському князеві хан «дари на вси его люди послал ему и до себе служити звал», пропонуючи «неприятеля нашого великого князя Московского воевати».
   Крім того, без відома Січі до Ржевського не могли приєднатися триста українських козаків на чолі з отаманами Млинським і Михайлом Єськовичем, в крайньому разі без дозволу свого старшого, а ним був Дмитро Вишневецький. Надто — що татарські й турецькі джерела головним винуватцем розорення Очакова називають не дяка Ржевського, а якраз Дмитра Вишневецького. Кримський хан, приміром, повідомивши польського короля про те, що «князь Дмит-рей... его милости цесаря турецкого замку Очаковскому шкоду немалую учинил», погрожував: «Нам бы то латвей стало того слугу вашого князя Дмитрея до рук своих достать». Турецький султан, детально описавши шкоди, які чинить постійно князь Дмитро турецьким володінням, сповіщає про напад на Очаків 29 червня 1556 року загону Вишневецького, який складався з 600 кіннотників, а також із запорожців на вісімнадцяти чайках, що «приплили Дніпром». Сулейман вимагав від короля, аби Вишневецького за таке зухвальство «скарати велів».
    Ще три обставини вказують на існування попередньої домовленості між московським урядом та українським козацтвом. По-перше, вже влітку 1556 року посли Івана Грозного чули у Варшаві, що «Вишневецкий отъехал к Москве». Очевидно, підставою для таких розмов було перехоплене польським урядом листування запорожців з представниками Москви (можливо, поки що тільки на рівні прикордонних воєвод). По-друге, одночасно з бойовими діями Ржевського та українських козаків у Причорномор'ї п'ятигорські черкеси взяли турецькі укріплення Темрюк і Тамань на Таманському півострові, а донські козаки ходили до Керчі. Й, нарешті, про попередні плани Вишневецького переходу до Москви засвідчує і такий факт, на який чомусь досі історики не звернули уваги. Вже на початку 1556 року князь Дмитро поступився окремими своїми володіннями якомусь Міхаловичу. Отже, Вишневецький заздалегідь готувався до розриву з королем.
    Переконавшись після успішних операцій проти ординців у прагненні московського уряду підтримувати запорозьке козацтво, Вишневецький висилає перше відоме нам офіційне посольство до Москви. Про нього зберігся такий запис у документах: «В сентябре 1556 г. бил челом Михаил Ескович, чтобы его государь пожаловал, а велел себе служить, а от короля из Литвы отъехал и на Днепре на Кор-тицком острову город поставил против Конских вод у Крымских кочовищ. И царь и великий князь послал к Виш-невецкому детей боярских Ондрея Щепотова да Нечая Ртищева да того же Михайла с опасною грамотою и из жалованием».
    Друге посольство від Вишневецького прибуло до Москви через місяць. Його знову очолював отаман Михайло Єськович «с товариши». Вони й говорили на прийомі: «а приказал князь Дмитрей, что он холоп царя и великого князя и правду на том дал, что ему ехати ко государю, а пошел воевати крымских улусов, и под Ислам-Кирмен, служачи царю и великому князю».
    Таким чином, другий приїзд Михайла Єськовича мав засвідчити ухвалу українського козацтва перейти на службу до московського царя. Офіційно це мало закріпитися з прибуттям до Москви самого Дмитра Вишневецького. Але він на той час був зв'язаний бойовими діями проти татар. Зокрема, за повідомленням московського посла Федора Загряжського від грудня 1556 року, «сеє осени о Покрове Вишневецкий князь Дмитрей взял Іслам-Кермень и людей побил и пушки вывез к себе на Днепр во свой город».
Цей похід, помилково твердить Голобуцький, був по суті першим і останнім самостійним виступом Вишневецького проти татар. З таким твердженням погодитись важко, оскільки документальні джерела, особливо турецькі, засвідчують зовсім протилежне: ім'я Вишневецького часто фігурує в листах султана до польського короля в турецьких «Реєстрах кривд». І до приходу московського загону на Пониззя Дніпра, і пізніше.
До значних самостійних операцій Вишневецького, до того ж одразу після повернення з Іслам-Кермена, слід віднести організацію ним оборони Хортицького замку від кримського хана Девлет-Гірея. У листі, переданому через козака Дениску Малово, український князь писав, що «царь крымский со всеми людьми крымскими подступил под его город на Хордецкий остров и приступал 24 дня. И божим милосердием и царя и государя великого именем и счастьем от царя (хана. — В. С.) отбился и побил у царя многих людей лутчих, и пошел царь от него с великим соромом». Зовсім не випадково після цієї поразки Девлет-Гірей просив у султана допомоги військом.
Як ніхто інший, Дмитро Вишневецький розумів, що успіх боротьби з ординською навалою буде забезпечений тоді, коли Запорозьку Січ підтримуватиме Московська держава. Він, зокрема, звертав увагу Івана Грозного на те, що «докуды в том городе (на Хортиці — В. С.) люди будут царским именем, и крымцов на войну ходить никуда нельзя».
Враховуючи підтримку московського уряду та організаційне зміцнення дніпровського козацтва Вишневецький вважав за можливе дати генеральний бій кримському ханові. Саме у зв'язку з цим він звернувся за допомогою і до польського короля, аби «людьми и стрельбою посилили оный замок». Козацький посланець Захарко однак не тільки не одержав відповіді від Сигізмунда-Августа, а й був затриманий ним до закінчення роботи Варшавського сейму.
    Не відпустивши Захарка на Запорожжя, Сигізмунд-Август послав до Січі «дворянина» Василя Шишковича для вияснення обстановки (хоча в цей час на Січі перебував польський посол Андрій Одинцович), король не відгукнувся конкретними діями на пропозицію козаків і їхнє прохання про допомогу. «Да которое место на Волыни воевал крымский царевич» хоча й до нього з Волині приходило «мужиков с двести, и королю о том бил челом, чтобы их оборонил от крымского, а не оборонит, и он бы им ослободил иного государя добывати, или бы их в иные городы перевел».
Тим часом Вишневецький, не дочекавшись повернення свого посланця до польського уряду, відправляє до короля вже відомого нам Михайла Єськовича, через котрого вимагає від Сигізмунда-Августа пояснення причин тривалого затримання Захарка. Проте король, якому Михайло Єськович вручив листа від Вишневецького по дорозі з Варшави до Вільно, не відпустив його одразу ж з відповіддю. Він вмотивував цей крок тим, що, мовляв, чекав від свого посла донесення «про справи і замисли царя Перекопсько-го».
    Та все це — відмова у відкритій допомозі запорозькому козацтву проти орди. Сигізмунд-Август, звичайно, не міг зважитися на цей крок, оскільки боявся загострити відносини з Портою, яка не пробачила б розгрому кримського хана. Ось чому польський король, дякуючи Вишневецькому за будівництво вкрай необхідного Хортицького замку на пограниччі — «такая послуга твоя приємна єсть», водночас звертає увагу князя на те, аби там не збиралися «лихі люди, які шкодитимуть панствам нашим».
    На відміну від московського уряду, який конкретною допомогою підтримував Вишневецького в боротьбі проти ординських набігів, польські власті не відгукнулися на пропозиції козацтва, що дало підставу московському послу Роману Пивову заявити згодом у Варшаві: «Стоят люди государя нашего на Днепре, берегут християнство от татар, не одним государя нашего людем оборон и королей земле защита: бывал ни один татарин за Днепрь, как государя нашего люди учали стоять на Днепре...».
    Водночас Вишневецький, незважаючи на грізний лист султана до короля від 6 травня 1557 року про «приборкання гвалту підданого свого пана Дмитра», продовжує вести бойові дії з ордою, доносить у Москву про пересування панського війська, що дало можливість Московській державі своєчасно виступити в поле.
    Про «неспокій», який чинив Вишневецький того літа на турецьких окраїнах, зокрема біля Акермана, свідчить чергова скарга султана до короля: «Всього злого причиною є князь Дмитраш... біля порога Порти того лотра, якимось способом до рук діставши, скарати».

    Але десь під осінь Девлет-Гірей, зібравши сили, знову підступив до Хортиці. На цей раз Вишневецький не зміг втриматися і змушений був через деякий час залишити острів. Князь у відписці до Івана Грозного зазначав: «...Он с Днепра с Хортицкого острова пошел потому, что корма у него не стало, и казаки от него разошлися, а цар крымской пошел на его город да Турского люди многие в судах да волохи...».
Перебравшись у Черкаси й Канів, Вишневецький запитував царя, що йому робити далі. За розпорядженням Грозного князь, залишивши Канів і Черкаси, виїхав до Москви, «потому что царь и великий государь с королем в перемирьи». В листопаді 1557 року Вишневецький «целовал государю крест, что ему служить царю и великому князю во веки».
    Одержавши від Грозного «город Белев» з великими земельними наділами, український князь не зайнявся влаштуванням свого господарства. У грудні, очоливши озброєний загін, він виступив на захист окраїни Московської держави від татар. Московський літописець зазначив, що кримський хан, підійшовши із стотисячним військом до річки Мечі, допитувався в захоплених у полон рибалок «о Вишневецком князе Дмитрее, да о Иване Шереметеве, в немцах ли?». І коли ті відповіли, що «Ивана на Рязане, а Вишневецкого на Туле, а князя Михайла Воротынского в Калуге — приде на них страх и трепет вскоре воротятся назад на бегство устремяся».
    Наведений уривок переконливо засвідчує неабиякий військовий талант Вишневецького. Після цього, на початку 1558 року Іван Грозний на чолі п'яти тисяч стрільців і козаків «отпустил Вишневецкого на Крымские улусы... во Псле велел суда наделати и из запасы ити на Днепр. И велел государь князю Дмитрию стояти на Днепре и береги своего дела над Крымским царем, сколько ему Бог поможет». 3 приводу цього царському послу у Варшаві доручалося говорити: «Государь послал на Днепр князя Дмитрея Вишневецкого со многими людьми, чтоб над Царевичем (крымским ханом. — В. С.) поискати и пленных бы людей освободити, закже на Волыни живет все християнство и государь о их невзгодах велми скорбит».
Про виконання цього наказу в червні 1558 року Вишневецький через Івана Мягкова доповів царю: «приходил к Перекопу и сторожей побил за шесть верст от Перекопи, а люди ему встречю Крымские не бывал ии один человек, а стоял и начевал и назавтрее до половины дни за десять верст о Перекопи, и пошел ко Днепру на Тованьской перевоз, ниже Ислам-Кирмени польтретьятцать верст и на перевозе стоял три дни, а Крымцы к нему не бывали и не являлися».
    Потім Вишневецький повернувся на Хортицю, де чекав підходу загону Ржевського. Залишивши на Монастирському острові вище порогів припаси, «пошел летовати в Ис-лам-Кирмен», плануючи звідти робити походи «на крым-сково улусы за Перекоп и под Козлец».
    Шкоди ординцям Вишневецький, мабуть, завдав більше, ніж згадується про це в московських документах, бо наприкінці травня 1558 року султан Сулейман знову вимагав од Сигізмунда-Августа «для запевнення спокою на погра-ниччі усунути звідти Дмитра, котрий знову розпочав там свій розбій».
    Пізніше Вишневецький прислав до Москви з князем Андрієм Вяземським «крымского полоненика городецкого татарина Кочеулая Сенгильдеева сына Бастановца», який повідомив, що «царь крымской со всеми людьми готов в Перекопи, а к турскому просить людей послал же; а как турской царь людей ему на помочь пришлет, и тогды де царь крымский хочет быть на великого князя Украины...»
    Ця інформація була надзвичайно важливою для своєчасної підготовки оборони південних кордонів Московської держави. Виславши передові полки назустріч імовірному вторгненню татар, Іван Грозний відправив до загону Вишневецького, Микиту Карпова «со своим жалованием з золотыми; а князю Дмитрею, а с ним Игнатию Заболоцкому велел к себе ехати». Очевидно, московський цар, цінуючи українського князя як умілого воєначальника, хотів мати його під рукою в разі нападу татар. Цю думку підтверджують факти.
    Про дальший розвиток подій розповідають московські документи: «Месяца февраля, — зазначається в одному з них, — отпустил царь и великий князь воєводу своего князя Дмитрия Ивановича Вишневецкого на Донець, а велел ему приходить на Крымские улусы, суда поделав, от Азова под Керчь и под иные улусы», а Данила Федоровича Адамова відправив на Дніпро. На Дон пішов тоді воевода Вешняков, якому «велено... сходитися... со князем Дмитреем Вишиевецким».
    Тим часом князь відправив з «поля» до Москви чотирнадцять полонених, «а писал, что побил крымцов на Яйдаре близко Азова; было их полтретьяста человек, а хотели ити под Казанские места войною... Да шел Мишка Черкашенин ко князю Дмитрею же и побил крымцев вверх Донца Северского и четырех языков крымских ко государю прислал». Ось яку інформацію містять документи «блискучої» Порти. В квітні чи в травні 1559 року Вишневецький напав на турецьку фортецю Азов. Напад було відбито лише завдяки допомозі, яку подали гарнізону ногайські племена, та підтримці оттоманської ескадри з шести великих і незначної кількості малих галер.
    Облога фортеці та бойові дії загону Вишневецького в пониззі Дону викликали голод не тільки в Азові, а й у кочовищах Великої Ногайської орди, що знаходилася між Доном і Волгою. Частина їх у зв'язку з цим навіть переселилася в турецькі володіння в Буджаки.
    Про бойові дії загону Вишневецького в пониззі Дону московські документи мовчать, згадується в них лише про його прибуття у вересні 1559 року до Москви «из Дону, а с ним прислали Черкасы (черкеси. — В. С.) Ичюрука-мурзу Черкаского: все черкасы біют челом, чтобы их государь пожаловал, дал бы им воеводу своего в Черкасы и велел бы их крестити».
   Водночас турецькі архіви відкрили нам нове і про повторну облогу Вишневецьким Азова восени 1559 року. Так, адмірал турецького чорноморського флоту Алі Реїс повідомляв султанському дивану, що після його прибуття в Азов «Дмитрашка», котрий атакував тоді цю фортецю, відступив на північ. Присутність у гирлі Дону турецьких галер перешкодили іншому московському воєначальнику (очевидно, Данилу Адашеву, оскільки дослідник прочитав «Ада».— В. С), прийти на допомогу Вишневенькому з чотирьохтисячною армією. Одночасно бей Кафи писав до столиці Порти, що оттоманська ескадра відбила напад загону московитів на Керч.
    Нарешті, французький учений Лемерсьє-Келькеже наводить ще один документ, що стосується походів Вишневецького на турецькі володіння в Криму і на берегах Азовського та Чорного морів. Йдеться в ньому про наступ черкесів на Таманському півострові і на Кафу. Ця атака була також відбита, голови черкеських начальників, а також кількох московських проводирів були відправлені до султана.
    Чи не після цієї поразки черкеси звернулися до Івана Грозного про прийняття їх у підданство? И те, що вони приїхали до Москви разом з Вишневецьким, засвідчує про активну його участь в їхньому повстанні проти турків.
    У лютому 1560 року «отпустил государь Вишневецкого на государство в Черкасы (Черкесію. — В. С). Ас ним отпустил вместе князей черкаских Ивана Омашука да князя Василия Собока с братьею, и попов с ними хрестіанских отпустил, а велел их крестити обещанію і по челобитью и промышляти над крымским царем».
Можна погодитися з тим, що 1560 року московський уряд виробив план дій проти Криму з трьох сторін — Дніпра, Дону і Черкесії. Переконливим у цьому плані є царський лист до одного з мурз — Ізмаїла, залежних від нього: «чтобы одноконечно перешел за Волгу на Крымскую сторону и стал бы на Усть-Медведицы, да отпустил бы крымского воевати детей своих племянников. А царя и великого князя люди на Дону готовы, а в головах у них Истома Извольский, а приказано ему накрепке з детьми его дело делати за один и перевоз им держати, а на Днепре наместник черниговский дьяк Ржевский со многими людьми готов стоит, а в Черкасах — князей Дмитрий Вишневецкий со многими ж людьми. А послал их царь и великий князь по его, Измаила, приказу, и он бы своего приказу не переменил, рать бы свою на Крым одноконечно послал, чтоб Виш-невецкого и Дьякова стоянье не безлен было».
    Через два місяці, в червні, Ізмаїл одержав царське нагадування: «И мы по твоему слову сее весны послали в Черкасы князя Дмитрия Вишневецкого да черкаских князей Амашика да Сибока, а велено им со всеми с Черкасскую сторону Крым воевати... И велено им ждати тебя и до зимы».
    Безумовно, одним з ініціаторів цього проекту війни з Кримом був Дмитро Вишневецький. Про це свідчив також Андрій Курбський, який називав українського князя серед «храбрых мужей».
    Тепер повернемося до турецьких документів, які висвітлюють події 1560 року. Вже в березні й квітні в Константинополі одержано з трьох різних джерел попередження про підготовку великого наступу з боку Московської держави. Каді Азова і бей Кафи, зокрема, писали, що ворожа армія, яка готувалася захопити Крим, перебувала під командуванням «Дмитрашки».
    За наказом султанського дивану приведено в стан бойової готовності збройні сили. З Константинополя в Азов послали ескадру з семи кораблів; тут швидко відновили фортифікаційні споруди, гарнізон поповнився загоном яничар, а також запасами продовольства. На чолі османських сил, стягнутих на захист Азова, стояв сілістрійський бей Сінан-паша.

    Крім солдатів, завербованих у Сілістрії, йому підпорядковувалися сінахи і добровольці з восьми інших бейликів (округів), а також загони під командуванням молдавського й валаського воєвод та армія кримського хана. Ш. Ле-мерсьє-Келькеже, порівнюючи ці військові приготування проти «Дмитрашки» з приготуванням Блискучої Порти проти інших її європейських противників — Венеції або Священної Римської імперії, зазначав, що такі заходи султана були винятковими, і єдиний випадок в історії Туреччини того часу — всі вони спрямовувалися не проти окремої держави, а проти окремої особи.
    Мобілізаційні заходи Порти насторожили польського короля. Він поспішив внести данину кримському хану ї твердо пообіцяв, що заборонить козакам здійснювати набіги на оттоманські й татарські володіння.
     Французький посол у Константинополі так викладав факти в своїх донесеннях: московити разом з черкесами опустилися Доном повз Тани (Азов), оволоділи кількома фортецями і досягли Кафи; дванадцятьом санджакам біля Трапезунда послані накази відновити становище. В них згадується капітан Дмитрашко, котрий став ватажком черкесів.
    А ось висвітлення подій у турецьких документах. У липні 1560 року Вишиевецький розпочав наступ на Азов, але, в зв'язку з прибуттям оттоманської ескадри на чолі з беєм Кафи, зазнав невдачі; тоді князь з черкесами спробував форсувати Таманську протоку і, проникнувши в Крим, атакувати Кафу. Однак, про цю акцію турецькі власті були попереджені заздалегідь — інша їхня ескадра спеціально чекала в протоці й відбила наступ.
    Проте добитися цього турецькому війську було нелегко: «за гідні послуги, надані під час захисту Азова від моско-витів під проводом Дмитрашки і черкесів племені Жемог-ли» бея Кафи Сінана султанський диван відзначив тридцятьма тисячами акчей.
    Задумана з таким широким розмахом експедиція проти Криму не вдалася Московії. Неуспіх Вишневецького слід пояснити й тим, що від черкеських князів і Великої Ногайської орди він не одержав підмоги (20—30 тисяч чоловік), як намічалося. Ш. Лемерсье-Келькеже, який вивчав турецькі документи, переконаний, що хтось з московських купців, котрі прибули до Кафи, повідомив тамтешні власті про намір «Дмитрашки» здійснити напад на Азов. Тим самим царський уряд начебто мав намір продемонструвати могутньому південному сусідові свою добру волю: він відмовлявся від «Дмитрашки», за якого не хотів нести відповідальність. Починаючи з літа 1560 року в розпорядженні Вишневецького були лише його власні загони, завербовані з числа українських і донських козаків та черкесів племені Жане.
    Важко сказати чи повністю відповідає істині цей факт, зафіксований турецькими архівами. Однак незаперечним є те, що сам Іван Грозний був противником війни з Кримом, тим більше в умовах конфлікту з Лівонією, який розпалювався тоді. Він, очевидно, боявся серйозного ускладнення міжнародної обстановки, оскільки походи на Крим у цей період викликали тривогу не тільки в Бахчисараї й Константинополі, а й у Кракові (з лютого 1561 року відносини з Польщею взагалі стають ворожими).
   Вишневецький же перебував серед того оточення царя, яке підштовхувало на війну з Кримом, і, звичайно ж, усвідомлював, наскільки важко вести її, бо не міг не бачити, як потерпають від набігів орди українські та московські землі.
    З початком 1561 року в Туреччині продовжували готуватися до нових сутичок з Вишневецьким. У донесеннях французького посла з столиці Порти зазначалося, що двадцять галер чекають виходу в Чорне море для захисту татар, Кафи та Азова. Передбачалися бойові операції «Дмитрашки» у напрямку Мегрелії. Щоправда, в серпні султанський флот повернувся назад, оскільки при спробі висадитися в незнайомій місцевості турки зазнали втрат.
    Самостійні дії Вишневецького не імпонували Івану Грозному, і він відкликав українського князя з Північного Кавказу за те, що «учел жити в Черкасах ие по наказу». Вишневецький із своїм загоном перебрався спочатку на Запорожжя. Тут, зупинившись на Монастирському острові, він одержав дозвіл короля Сигізмунда-Августа повернутися до Польщі.
    Проте Вишневецький ще вагався йти на розрив з Іваном Грозним (можливо, він сподівався схилити того на боротьбу з Кримом). А поки що князь вирішив повернутися до Москви. Про це повідомляє Никонівський літопис: «Ноября к царю з Днепра воєвода князь Дмитрей Иванович Вишневетцкой, а был государскою посылкою на Днепре и Крымские улусы воевал, которые кочевали близко Днепра».
    Цього разу український князь пробув у Москві до квітня 1562 року, після чого цар відправив його знову в пониззя Дніпра, «а с ним Каневскіе Черкасы, а велел им недружбу делати царю крымскому и королю литовскому».
    Про особисту участь у цій кампанії Вишневецького відомі нам документи не згадують, але, безумовно, люди князя «первей сего в замку Хортуса наймя Миколай з ин-шими товарищами своими и теж з Черкас поймя Кабели, з стрельцами з петьмастами человеков з одиночившися, при-шедчи под Очаков, подданому его, цесаря многие шкоды починили». 31 липня 1562 року до царя в Можайськ прийшла звістка, що князь Дмитро Вишневецький «отъехал с Поля с Днепра в Литву, к Польскому королю со всеми своими людьми, которые с ним были на Поле».
    Звичайно, Вишневецький поїхав до короля не лише тому, що в зв'язку з падінням Вибраної Ради царя і початком війни з Литвою це було «ему выгоднее». Не треба забувати, які зміни сталися в характері Івана Грозного в цей час, яких переслідувань почали зазнавати ті, хто ще вчора користувався його довір'ям. 1560 року потрапив в опалу голова уряду Олексій Адашев, наступного року арештували двоюрідного дядька царя князя Глинського, потім голову Боярської думи Бєльського. Цілком можливо, що така доля чекала й Дмитра Вишневецького, котрий як і «Иван Шереметев, Алексей Адашев, Иван Михайлов и иные», належав до тих радників царя, котрі, за його словами, «чинили ссору с Крымом». Це відчуття не підвело українського князя: «А которые наши люди ближние промеж нас, — писав Грозний кримському хану, — з братом нашим з Девлет Киреем царем ссорили, мы то ссыскали, да на них опалу свою наложили есмя — иные померли, а иных разослали есмя, а иные ни в тех, ни в сех ходят».
    У грудні 1562 року Вишневецький разом з Ольбрехтом Лаським прибув на Любельський сейм. Цей шукач пригод, претендуючи на господарський престол, наступного року підбив князя на козацький похід у Молдавію. Але несподівано Вишневецький відступився від Ласького, сподіваючись, очевидно, сам обійняти цю посаду. Проте, потрапивши в пастку, його загін був розбитий, а сам князь, закований в ланцюги, відісланий до Туреччини.
    Зупинимось тепер на обставинах смерті Дмитра Вишневецького. Сучасник українського князя польський хроніст Мартин Бєльський описує її так: «Вишневецький і Пясецький були скинуті з башти на гаки, вмуровані в стіни біля морської затоки по дорозі з Константинополя в Галату. Пясецький помер негайно, а Вишневецький, зачепившись ребром за гак, жив у такому положенні три дні, поки турки не вбили його з луків за те, що лаяв їхню віру».
    Це повідомлення, як бачимо, повністю узгоджується з пісенними даними. Однак його відкидали деякі радянські вчені, котрі спробували спростувати вже усталену думку майже всіх істориків про тотожність легендарного Байди з князем Вишневецьким. Але історичні джерела свідчать про інше. Так, сучасник Дмитра Вишневецького — Б. Пап-роцький, писав: «Волохи взяли Пясецького зрадою разом з Вишневецьким і відправили в Туреччину, там замучили їх страшною смертю. В. Цареграді над морською затокою, що тягнеться до Галати, були поставлені дві шибениці, одна над другою, на кожній були закріплені два розтопи-рені гаки (схожі на вили), а на верхній тільки гайка, до якої була прив'язана вірьовка. За допомогою вірьовки підняли Пясецького і швидко спустили з верхньої шибениці на нижню, він, падаючи, зачепився ребром за гак, залився кров'ю і швидко помер, тому що повернувся головою вниз. Після нього подібне зробили з Вишневецьким, але той зачепився ребром і повернувся очима вверх, а потім жив ще три дні, поки невірний не застрелив його з лука, оскільки Вишневецький проклинав Магомета і його віру».
    На користь саме таких обставин смерті Вишневецького свідчить і пізніше повідомлення іншого польського хроніста Мацея Стрийковського. Побувавши 1574 року в Константинополі, він записав у своїй хроніці, що «висаджувався під гаком Вишневецького» — «шибеницею з шести гаків над морською затокою, на яких Вишневецький з Пясецьким висіли». В іншому своєму творі Стрийковський твердить, що в Туреччині бачив місце смерті Дмитра Вишневецького.
    Український князь Дмитро Іванович Вишневецький належав до панівного класу Польсько-Литовської держави. Але у важку для рідного народу годину він, як свого часу і князь Пожарський у Московії, бореться з його ворогами.
    Від своїх попередників — Дашкевича, Претвича та інших окраїнних державців польського уряду, які загравали з козацтвом, він відзначався тим, що зв'язав свою долю з ним безпосередньо, і першим з українських феодалів перейшов на прожиття за Дніпровські пороги. Його організаторська діяльність дозволила згуртувати дніпровську вольницю навколо Січі, зробити її авторитетним ядром, свого роду притягальною силою для всіх, хто не хотів визнавати над собою влади магнатів, ладен був стати иа герць із гнобителями українського народу. Саме Вишневецький, заклавши на Хортиці перший укріплений замок, поводячи себе незалежно від намагань, польського уряду тримати Січ у повному підпорядкуванні, спираючись на підтримку московського царя і бойових побратимів з Дону, почав відособлювати запорозьке козацтво в автономну, а згодом і в самостійну від Польсько-Литовської держави організацію.
    Ставши на невпинну боротьбу з татарсько-турецькою агресією і будучи найвеличнішим ворогом Блискучої Порти, український князь Дмитро Іванович Вишневецький (Байда) заслужив на добру пам'ять нащадків.