Битва козацького війська з поляками під Корсунем (25-26 травня 1648 р.): Історіографія проблеми - Період козацтва - Історія України

Ігор Печенюк,
кандидат історичних наук,
старший науковий співробітник Науково-дослідного центру гуманітарних проблем Збройних сил України

Під городом Корсунем вони станом стали,
Під Стебловом вони солод намочили;
Ще й пива не зварили,
А вже козаки Хмельницького
з ляхами бардзось побили.
З героїчного народного епосу.

У середині ХVІІ ст. на арену суспільно-політичного життя і поля воєнних баталій країн Південно-Східної Європи під гарматний гуркіт рішуче виступила мало кому відома на той час людина – Богдан Хмельницький (1595-1657 рр.). Незалежно від оцінок цієї історичної постаті український народ завжди проявляв любов до «батька Богдана». Він мав надзвичайний розум, був вельми добродушний і справедливий, у справах національних – досконалий політик, а на війні – безстрашний і заповзятий вождь.
Саме особистості Богдана Хмельницького автор присвячує дану статтю, яка розкриває полководський талант гетьмана і є логічним продовженням циклу статей про буремні події Національно-визвольної війни 1648–1654 рр. під його проводом.
Після того як частина польського війська відійшла під Жовті Води коронний гетьман Потоцький залишився під Чигирином, очікуючи звістки про перемогу свого сина над козаками Хмельницького. Поляки відразу ж взялися до роботи над земляними укріпленнями. Потоцький і не думав, що ці фортифікації стануть йому у нагоді при оборони від козаків: перемогу над повстанцями, які, на його думку, були неорганізованими як слід, вважав цілком певною. Але земляні роботи наказав виконувати з двох причин: по-перше, щоб військо не стояло без діла і не деморалізувалося; по-друге, хотів убезпечити свій табір від несподіваних набігів повстанців. Селяни тікали, залишаючи свої оселі, тим самим поповнювали озброєні загони в навколишніх лісах та Дніпрових плавнях. Вони, неозброєні й невишколені як слід, не були для Потоцького небезпечними, хоча їх несподівані напади на табір могли б завдати неприємностей.
За різними даними, які трапляються в оцінках подій середини ХVII ст. у польських істориків, маємо різні свідчення про чисельність польського війська. Так, за даними, що подає Михаловський, Потоцький командував 3-а тисячами кварцяного і 2-а – допоміжного війська; Яскульський записав, що всього – 4-и тисячі люду; Бемацький – що в таборі було понад 2 400 вояків, а Машкевич, який особисто брав участь у бою, нараховує аж ... 60 000! Руданський – 4 000 легкої кінноти і 2 000 панцирних – усе
добре вишколене й досвідчене військо; Єрліч – 6 000 кварцяного війська й панських відділів; Корзон – 1 040 гусарів, 1 170 панцирних, 2 000 панських відділів. На чолі полків і хоругв були досвідчені полковники і командувачі (Сенявський, Балабан, Денгоф, Коморовський, Олдаховський та ін.). Ю. Тис-Крохмалюк пише, що «насправді ж бойовий стан польського війська під Корсунем був у межах 6 000 осіб, якщо не враховувати ... чурів та обозної обслуги» [13, с.67-68]. Польська артилерія була сильною і налічувала разом 18 гармат, що розподілялися наступним чином: 8 – у розпорядженні самого Потоцького, 4 – в полку Денгофа, 4 – у Сенявського, а 2 – в інших піхотних відділах. Маємо також інші відомості, за якими чисельність польського війська на 15 травня складала близько 11 тис. вояків [12, с.113].
Розгублений коронний гетьман довго не наважувався прийняти ухвалу щодо подальшого способу дій: чи йти на допомогу синові, чи відступати? 7 травня 1648 р. залишив Черкаси, 10-го прибув до Чигирина, а наступного дня переправився на правий берег р. Тясмин. Склалося враження, що він вирішив надати допомогу обложеним, але просувався мляво, непевно. Проте 12 травня По-
тоцький від коменданта Кодаку Гродзіцького одержав листа (датований 9 травня), про перехід відділу реєстровців, що плив Дніпром, на бік повстанців, та присутність при Хмельницькому 40 тис. татар [12, с.113]. Після кількох днів очікування лист від Гродзіцького і тиша від степів – кинули жах на польське військо. Всі відчули, що йти вперед на підмогу уже запізно, а чекати – недоцільно. Дану ситуацію Потоцький розглядав як загрозливу. Почалися військові наради, земляні роботи припинили. 13 травня, без надії сподіваючись, що «обложені до нас відійдуть табором», коронний гетьман вирішив поволі повертатися назад (чекали новин від розвідки – послали 150 вершників на Жовті Води і до князя Я. Вишневецького) [3, с.13; 12, с.114]. 14 травня поляки були за півмилі від Чигирина (польська миля дорівнює бл. 7 км; українська миля – бл. 10,6 км; велика миля – 12 км). Не дочекавшись звістки від роз’їздів – його основні сили відійшли до Боровиці (Калиновський з частиною підрозділів залишався під Чигирином). У ніч на 16 травня повернувся Оджиловський з новиною, що спромігся дійти лише до Княжих Байраків і чув «потужну стрілянину». Давши розпорядження польному гетьманові відступити до Боровиці, М. Потоцький, пройшовши понад 30 км, 17 травня зупинився за півмилі від Черкас. Там стояли два дні, де й застала їх звістка про Жовтоводську поразку. Вона справила шокуюче враження на більшість офіцерів. Вони, власне, як і М. Потоцький схилялися до думки про необхідність подальшого відступу в напрямку Білої Церкви. Тому вранці наступного дня військо бездоріжжям, долаючи важкі переправи, ліси й болота (цей шлях називали «українською пустинею»), вирушило до Мошен, куди дісталося опівночі. 21 травня дійшли до Сахнівки (дорогою Потоцький прийняв гінця від Вишневецького, якому передав листа з описом ситуації), разом з тим вислав на розвідку роз’їзд М. Гдешинського для здобуття «язиків». При переправі через Рось поламався міст, тому у негоду змушені були переправлятися глибоким бродом, втративши ще день і ніч. На протилежний берег Росі вдалося переправитися лише 22 травня, а наступного дня жовніри пройшли Корсунь і зупинилися обозом за містом «над Россю» під фільварками. Тут очікували на підмогу від князя І. Вишневецького, що поспішав на допомогу з 6-тисячним військом [6, с.79]. М. Гдешинський повернувся вранці 24 травня без «язиків» з тривожною звісткою: бачив власними очима переправу (у шести милях звідси) противника через Тясмин, поблизу міста Тясминця (Сміла), і сьогодні ввечері чи завтра вранці татари будуть тут [12, с.119; 8, с.41-42]. М. Потоцький вирішив дати бій і наказав «якнайшвидше копати шанці з трьох сторін обозу, а з четвертої був якийсь старий вал, якого наказав поправити», а в середині табору висипали ще й п’ятий вал для почту й військ коронного гетьмана. Було викопано 5 шанців у полі перед обозом. Облога табору складалася наступним чином: у першому з них розташовувалися чотири хоругви й чотири гармати під проводом Генріка Денгофа; у другому – три хоругви драгун з чотирма гарматами Андрія Конецпольського, три панцирні хоругви Степана Чарнецького й полки німецьких оберштів; у третьому – драгуни обозного військового Миколи Беґановського; у четвертому – піхота й драгуни Адама Сенявського з чотирма гарматами; у п’ятому – піхота й драгуни Владислава Заславського і гетьман М. Потоцький [4, с.82-83; 12, с.119-120; 13, с.69-70]. Фронтом табір стояв у бік міста: правий – південний бік табору і західний вал були захищені Россю, а передня його частина лежала нижче від задньої. У другій половині дня перед початком військових дій коронний гетьман віддав «на грабунок Корсунь жовнірові, щоб ворогові не дісталося, весь дощенту злупили» після чого спалив частину власних запасів, які не встигли доставити в табір. Надвечір 24 травня в Корсуні, що палав, та в його околиці появилися передові козацькі підрозділи.
Після перемоги в Княжих Байраках, де Хмельницький і Тугай-бей продемонстрували перевагу військової майстерності, прагнули утримати ініціативу у своїх руках. Поділяю думку В. Смолія і В. Степанкова, що особливо слід відзначити гнучкість і різноманітність тактичних заходів козацького гетьмана у застосуванні різних форм маневрування й ведення боротьби (штурму, дрібних сутичок, облоги), вмілого поєднання дій української піхоти й татарської кінноти, досить вдале використання артилерії. Наголосимо також на ефективній діяльності розвідки у виявленні противника, зборі інформації та проведенні операцій з дезінформації польського командування [12, с.117].
Досягнувши вражаючого успіху, Б. Хмельницький вирішив, не гаючи часу, завдати удару по війську М. Потоцького, щоб не дозволити йому відступити до Білої Церкви й запобігти можливому об’єднанню із силами І. Вишневецького. Після розгрому поляків у Княжих Байраках Богдан здійснив реорганізацію війська. Маємо свідчення, що вирушаючи в похід, гетьман ввів нові методи транспортування гармат, тобто поставивши гармати малого калібру на двоколісну тягу та здійснивши певні організаційні зміни, він започаткував створення полкової (легкої польової) артилерії. Це був початок, як з’ясував І. Стороженко, «якісної реорганізації збройних сил України, внаслідок якої артилерія отримала статус окремого роду військ». Стан української артилерії при головному війську Хмельницького нараховував «26 гармат і гарматок до них він приставив, опішивши, 50 добрих запорозьких стрільців» і додав «до них про всякий випадок ще й 300 кінних» козаків, із них «15 водних гармат, які були нового зразка і мали тільки два колеса. До них треба було одного коня, і це дозволяло легко й швидко при воєнній потребі їх повертати». Особливий подив викликали «ці новостверджені пушкарі», що «вміли стріляти як із гармат, так і з мушкетів» [2, с.56-57; 13, с.72; 15, с.162]. Про організацію Хмельницьким інших частин і підрозділів – достеменно не відомо. Розвідку наладив таким чином, що постійно знав про те, що діється в польському таборі. Розвідавши, що поляки вирушили на захід (до Корсуня), відразу ж, не гаючи часу, подався за ними. 20 травня гетьман уже був в урочищі Цирульнику, вранці 22 травня пройшов околиці Чигирина, а в ніч з 23 на 24 травня переправився через Тясмин, прямуючи до Корсуня. Висуваючи війська Б. Хмельницький, передбачаючи зустріч з ворогом, свій похідний порядок будував за всіма правилами військового мистецтва. Першим рухався козацький розвідувальний загін, який висилав на відстань до 6 км розвідувальні роз’їзди. За ним на відстані 4–6 км рухався передовий загін, що складався з трьох підрозділів татарської кінноти на чолі з Тугай-беєм, який теж висилав на відстань до 6 км фронтальні та бокові роз’їзди охоронної розвідки. На відстані 11–15 км за передовим загоном йшли під захистом таборів головні сили війська на чолі з гетьманом. Від табору на відстань у 2–3 км висилались дозори фронтальної і бокової сторожової охорони [9, с.121-122]. Дорогою до лав війська вливалися козаки, городяни й озброєні козакуючі селяни (лише з Чигирина, Крилова й околиць прибило близько 2 000 осіб).
Б. Хмельницький намагався не випустити противника у центральні райони України. На світанку 25 травня до польського війська, що стояло табором під Корсунем, підійшов козацький розвідувальний загін. Зі сходом сонця передовий загін (М. Кривоніс і частина татар) з ходу форсував р. Рось і розпочав бойові дії. В його обов’язки входило зв’язати бойовими діями ворога до прибуття головних повстанських сил, провести розвідку боєм, виявити склад польського війська, сильні та слабкі місця його укріпленого табору [9, с.122; 12, с.117, 120]. Досвідчений полковник діяв рішуче і винахідливо.
Ввечері 25 травня до Корсуня підійшли головні сили війська Б. Хмельницького, що зросло до 13–15 тис. осіб [12, с.118]. Джерела, що подають чисельність українського війська, суттєво різняться: польські історики оцінюють українську силу в 10 000 козаків і 5 000 татар. Сам Потоцький подав офіційно, що число татар сягало 76 000 (!), інші подають наприклад, такі дані: українців – 12 000, Тугай-бей – 40 000, азовський хан – 4 000, ногайський хан – 12 000, білгородський і буджацький хани – 20 000 [13, с.72]. Автор «Історії Русів» пише, що «на початку 1648 року мав Хмельницький готового при собі війська, добре озброєного, сорок три тисячі сімсот двадцять чоловік, і в тому числі реєстрових козаків 35 тисяч, охочекомонних, або волонтерів, 4 900 та запорозьких козаків 3 820 чоловік» [5, с.107]. Тарас Чухліб пише, що «на початковому етапі війни (січень–червень 1648 р.) армія Б. Хмельницького збільшилася вдвічі з 6 до 12 тисяч» [14, с.85]. Самійло Величко подає, що в Хмельницького було 15 000 війська, не враховуючи татарської кінноти [11, с.59; 13, с.72], Григорій Граб’янка, – «що татар тільки з Тугай-беєм тисяч п’ятнадцять..., а козаків багато – без ліку» [8, с.42]. Юрій Тис-Крохмалюк пише, що «насправді ж українськевійсько нараховувало 3 000 козаків з-під Жовтих Вод і 2 000 повстанців, що приєдналися до них дорогою. Татарські сили налічували 500 вершників, що прийшли після жовтоводського бою, та два полки по 500 вершників, що прийшли дещо пізніше – як перший відділ. Сам Тугай-бей не міг брати участи в корсунському бою, бо із своїми 11 000 татар прийшов куди пізніше, – аж під Білу Церкву. Отже українське військо нараховувало: 5 000 козаків, головно піхоти, і 1 500 татарських вершників, озброєних в луки, а частково й без цієї зброї» [13, с.72-73].
Щоб зашкодити об’єднанню польської армії гетьмана М. Потоцького і війська князя Я. Вишневецького українськими підрозділами внаслідок успішних дій було знищено пороми через Дніпро біля Черкас, Домонтова, Сокирної, Стайок, Терехтемирова та Ржищева, тому спроба князя 28 травня переправитися на правий берег річки в районі Переяслава не вдалася [12, с.119].
У першій половині 25 травня українська кіннота стала навпроти Корсуня на південь від польського табору. Річка розділяла два війська (рис.1). Почали переправлятися через Рось у самому місті й нижче нього й увійшли в місто (із шанця Денгофа поляки бачили козацькі підрозділи в білих «серм’ягах» – свитах з білого полотна чи з домашнього сукна) [13, с.31]. Коронний гетьман, щоб не допустити зосередження у Корсуні військ противника (є дані, що Хмельницький хотів розташувати тут обоз),
розпорядився запалити фільварки, вогонь з яких перекинувся на місто, яке цілком вигоріло (залишилися лише церква і замок, що стояли вище від міста). І. Стороженко звернув увагу на досить
важливий момент, що основні сили армії (разом з обозом) Б. Хмельницький переправив не в районі Корсуня, а між Корсунем і Стеблевом (ймовірно, біля Яблунівки), перекриваючи в такий спосіб полякам шлях відступу до Богуслава (рис.2).
Першої ж ночі, за задумом Кривоноса, козаки мали відігнати від польського табору коней. І вже ввечері призначені для цієї операції підрозділи з’явилися біля польського табору. Вони зайшли з тилу, де не було виставлено сторожі (річку не охороняли). І лише завдяки випадковості (коней не встигли вигнати на пасовище) польські підрозділи не втратили своїх коней [12, с.120]. Зі сходом сонця Б. Хмельницький і Тугай-бей, переправивши війська, розташували їх північніше польських позицій півмісяцем на пагорбах. Татари стояли на правому крилі (два полки по 500 вершників), українці в центрі й на лівому крилі (рис.2). На міських городах і в пасіках гетьман розмістив підрозділи піхоти. У нього виник задум спонукати М. Потоцького знятися з місця, а потім завдати вирішального удару по польському війську на марші (він знав про невміння жовнірів вести оборонні бої, пересуваючись під захистом табору). Для цього необхідно було переконати противника у тому, що готується генеральний штурм його позицій [12, с.121; 13, с.73].
Хмельницький вживає низку заходів. По-перше, зайнявши вихідні позиції, українські та татарські підрозділи вправно маневрували поблизу польського табору, не уникали дрібних сутичок, але й не атакували. Близько 13–14 год. Тугай-бей з основними силами татар, незважаючи на сильний гарматний вогонь противника, пройшов повз польське військо, а ввечері, знову ж таки демонстративно, повернувся назад. Під вечір активізувалися сутички українців і татар з жовнірами. За свідченням польного писаря А. Сераковського, «довелося захищатися до самої ночі». Усі ці дії створювали враження, що гетьман і Тугай-бей старанно вивчають підходи до польських позицій, бойову спроможність жовнірів, тобто готуються до штурму. По-друге, Б. Хмельницький відіслав частину вояків до Стеблова з наказом загатити греблею на Росі або відвести її воду в інший напрям. Спад рівня води не міг залишитися поза увагою польського командування, оскільки річка прикривала тильний бік табору. Її обміління внаслідок заходів противника свідчило, що саме з цього боку він планує завдати чи не вирішального удару. І Богданова хитрість вдалася. Коли настали сутінки, М. Потоцькому повідомили, що козаки під Стебловом «воду віднімають» і вже в річці «за кілька годин вода дуже впала». Разом з тим, передбачаючи можливий відступ польського війська на Богуслав, Б. Хмельницький вирішив заздалегідь влаштувати засідку (рис.2).
Що ж відбувалося у польському війську протягом цього дня? Через годину після появи козаків і татар коронний гетьман вивів кінноту з табору й розташував її перед шанцями, щоб, спираючись на підтримку гарматного вогню та дії піхоти і драгунів, відбити ворожу атаку. М. Потоцький особисто (як встановив В. Бернацький) керував корогвами центру, на чолі правого крила поставив М. Калиновського, лівого – Я. Оджи-вольського. Вершники, ймовірно, вишикувалися у традиційний для польської кінноти тришеренговий стрій (у першій лінії перебували гусари). Навіть тоді, коли спалахнули перші сутички, М. Калиновський і Г. Денгоф домагалися від М. Потоцького розпочати головну битву, але той не зважувався і відмовився під приводом того, що, по-перше, «не хоче наражати на небезпеку всю Річ Посполиту», а, по-друге, у «понеділок, як багато разів переконувався, ніколи щастя не мав» [4, с.83; 12, с.122]. Можливо, він хотів розпізнати сили Хмельницького, а може й очікував звістки чи допомоги від Вишневецького.
Увечері до рук поляків потрапили дев’ятеро татар і козак-перекладач (бут). Щоб отримати інформацію, коронний гетьман наказав їх мучити, «особливо бута». Останній на тортурах твердо стояв на тому, що «тут є 44 000 татар, козаків 4 000, але сьогоднішнього дня прийшло звідусіль козацтва з різною зброєю понад 15 тис. Хан (Іслам-Гірей) знаходиться в полях з ще більшою силою» [12, с.122]. Після допиту татарам і козакові, за наказом М. Потоцького, «постинали голови». Припускаємо, що бут пішов на муки і смерть добровільно, аби, значно перебільшуючи чисельність татар, нагнати полякам страху і посилити непевність коронного гетьмана у власних силах. Проте не виключено, що потрапивши до ворожих рук не зі своєї волі, він вирішив дорого продати своє життя, обдуривши керівництво ворожої армії... Так чи інакше, його інформація посилила сумніви коронного гетьмана у можливості перемогти захищаючись у таборі. Цього ж вечора у польський табір надійшла звістка, що в річці впала вода. Це могло статися лише внаслідок того, що козаки загатили греблю під Стеблевом, для того, щоб здобути кращий підступ до польського табору з усіх боків [7, с.202; 13, с.74].
Для вироблення плану дій М. Потоцький скликав військову нараду офіцерів і досвідчених вояків. Обговорювали питання: продовжувати битися тут чи відступати під прикриттям табору до Богуслава? Думки розділилися. М. Калиновський і деякі досвідчені офіцери радили перейти у наступ, розбити татар, а тоді, в разі потреби, зміцнити табір і, маючи амуніції, харчів і військових припасів на 2–3 місяці (що підтверджено підрахунками Остророґа), відбиватися, доки татари не залишать Україну або ж полякам не надійде допомога. Проте більшість, яку підтримував гетьман, схилялася до думки: в цьому місці неможливо успішно воювати, тим паче, що не було де пасти коней і найближчим часом годі сподіватися на допомогу (а до Б.Хмельницького на допомогу за один день прибуло 15 тис. осіб!). Зрештою ухвалили рішення відступати до Богуслава оборонним табором, коней завести в його середину, захищатися під час маршу в пішому строю. Щоб відступ пройшов організовано і чітко до рухомого обозу визначають лише частину возів. Головнокомандувач розпорядився покинути важкі вози й взяти із собою корогвам: на 100-кінну – 25 возів, на 60-кінну – 18 возів, на 50-кінну – 15 возів, або ж по три вози на 9–10 вершників. Споруджувати табір доручено М. Бе-гановському, який добре впорався із завданням. 26 травня на світанку табір, вишикуваний у вісім рядів возів (загалом їх налічувалося близько 1400), що утворювали великий прямокутник озброїли гарматами, простягався у довжину, за підрахунками І. Стороженка, на 1 км (за даними В. Маєвського – на 1,7 км), а в ширину – на 90 м, був готовий до походу [4, с.83; 12, с.123; 13, с.74]. Табір впорядкували наступним чином: попереду йшла піхота Потоцького, чотири гармати та три компанії драгунів. Позаду йшов Калиновський із своїм полком, Одживольський та ін. Праве крило було під орудою Потоцького, що прикривалося підрозділами Сенявського, в середині табору – піхота, вози з майном шляхти, челядь і зайві коні, а по обидва боки прямокутника – драгуни. Ліве крило, з боку Росі, – під командою Калиновського, було найслабшим. Табір йшов без охорони і розвідувальних відділів [4, с.83; 13, с.75]. До Богуслава вели два шляхи: один пролягав відкритим полем понад річкою, а інший – ярами й лісом (рис.2).
Б.Хмельницький уважно пильнував за діями коронного гетьмана, тому досить швидко отримав відомості про хід наради в польському таборі (намір відступати до Богуслава) – через своїх розвідників, ймовірно, українців, що служили в польському війську. Богдан задумав завдати вирішального удару по ворогу в Крутій Балці, куди негайно відправив М. Кривоноса з 5–6 тис. вояків та 10 гарматами (рис.2, 3): завдання – перекопати дорогу, поробити шанці й поставити гармати так, щоб поляки потрапили під перехресний вогонь. Як з’ясував П.Федоренко, за розпорядженням гетьмана за 8 км від Корсуня (між Самородньою і Ситниками) перекопано тракт на Богуслав, а також, щоб не допустити обхідного маневру до Богуслава через Стеблів, дорогу від Корсуня до Стеблова в урочищі Горохова Діброва (біля с. Горохівці) у найвужчому переході через болотисту місцевість. Гетьман здогадувався, що поляки виберуть для відступу шлях лісом, бо шлях над річкою був зайнятий українськими підрозділами [4, с.84]. Одержавши перед світанком відомості про рух у польському таборі, гетьман і Тугай-бей наказали воякам вільно пропустити його. Задум гетьмана був правильний: поляки не мали наміру вести бій і в зовсім небойовому настрої бажали пройти важким і безпечнішим шляхом. За даними учасника Корсунської битви, «мушкетера», «йшли наші в очі ворогові. Коли сонце сходило, при самому зближенню розступилися татари й козаки. З обох сторін було тихесенько». Після чого українські й кримські полки почали супроводжувати ворожий табір з боків і позаду. Кілька разів зчинялася перестрілка. Певно, здогадавшись, що попереду шлях перекопано, М. Потоцький вирішив звернути (біля сучасного с. Самородні) з Корсунського тракту ліворуч і рушив у Виграївську долину дорогою, що вела до Стеблова через Горохову Діброву [12, с.123]. Під час цього маневру (між 9 і 10 год.) козаки й татари провели настільки сильну атаку, що, за визнанням поляків, «наші ледве витримали». З боєм жовніри увійшли в ліс, оточений і укріплений військом та артилерією Хмельницького, під час якого втратили до третини возів [13, с.76].
Подолавши першу небезпеку, польське військо увійшло у Горохову Діброву (завширшки близько 3,5 км), густо зарослу лісом і чагарником. Тепер уже жовніри просувалися під постійним обстрілом українців і татар. Коли почали спускатися схилом балки, наштовхнулися на перекопи й завали з дерев. Дві інші долини, обабіч, також виявилися перекопаними. Тож обійти пастку не було можливості. Українці почали вистрілювати коней, тому в безладі «вози й гармати мусіли з пагорбу котитися». У густому лісі табір не міг йти рівномірно. Ліве крило й середина змушені були переборювати важкі перешкоди – пагорби, долини й густі проліски. Праве ж крило мало змогу просуватися швидше тому, що там шлях був менш порослий. В результаті цього табір втратив бойове шикування: «почали мішатися вози. А козаки й татари розпочали наступ. На задню частину вдарили з великою силою. Попереду (вози) почали мішатися й розриватися. Це помітив ворог і ще сильніше почав наступати». Мушкетні й гарматні постріли не багато завдали шкоди козакам, які сиділи у ровах і земляних укріпленнях. «Більше козацька гармата при фортелях нам шкодила, ніж наша козакам» – так описує бій його очевидець [7, с.202; 13, с.76]. Табір розколовся, загальний хаос збільшувала стрілянина і завзятий наступ козаків. У той час з квадрата війська вихопився корпус із 1 800 драгунів, відкрив вогонь по військовому обозу. Серед жовнірів спалахнула паніка. Бій поважчав, а коли спереду і з боків вогонь із самопалів і гармат відкрили вояки М. Кривоноса, що перебували в шанцях, стало зрозуміло, що наближається кінець (рис.2). В цьому хаосі князь Корецький став на чолі двотисячного загону прорвав атакуючу лінію козаків і зумів врятуватися, втративши половину своїх драгунів. Цей маневр вирішив долю битви. Порожнечу, залишену загоном Корецького, відразу ж заповнили козаки. Спільними зусиллями українці й татари розірвали ворожий табір у кількох місцях й увірвалися до нього [4, с.84; 7, с.203]. Козаки перейшли до рукопашного бою і фронтальним наступом захопили польські гармати. Поляки захищалися з відчайдушною хоробрістю. Близько полудня драгуни й кварцяні підрозділи польського війська перейшли на бік українців. М. Потоцький рубався як рядовий жовнір. Із сотнею вершників йому вдалося вирватися з оточення, але їх наздогнали й розгромили (у двох кілометрах від Горохової Діброви). Сам коронний гетьман дістав три шабельні удари в голову, але міцний шолом врятував йому життя. Обеззброєний, він потрапив до полону. Довше всіх відбивався М. Калиновський, який зібрав навколо себе 600 драгунів і 200 угорських піхотинців. Майже всі вони полягли, а сам польний гетьман одержав кульове поранення у лікоть руки й шабельне – в голову продовжував вигукувати накази і не переставав керувати боєм. Проте й він звалився з коня і опинився в руках переможців. Десь між 13 і 14 год. польська армія припинила існування. За підрахунками В. Маєвського, у цій битві вдалося врятуватися бл. 1,5 тис. осіб (переважно слуг і обозних). Решта або полягла, або потрапила в полон. Як писав синові наступного дня М. Калиновський, «сила побитих, поранених і майже всі схоплені». Вчинений погром польському війську був не менш жахливий, ніж цецорський [12, с.124].
Втрати поляків були значними: згинули 500 чоловік передової шляхти і старшин, решта ж попала в полон (обидва гетьмани М. Потоцький і М. Калиновський, Сенявський, Балабан, Одживольський, Бегановський, Комаровський, Яскольський та інші 80 знатних вельмож [13, с.77; 15, с.161], 127 офіцерів, «рядового товариства було взято 8 520 чоловік, трубачів – 63, інших слуг, які не примислювалися до війська, – 580. Довбишів було здобуто 27, котлів великих і малих – 31 пара, найзнаменитіших хоругв – 94 (інші, менші, хоругви й котли дісталися татарам). Бунчуків налічили 4, булав 5, більших і менших гармат 41 – з достатнім запасом пороху й куль») [2, с.60; 10, с.34; 11, с.59-60]. Втекла лише частина обозних чурів (козаки не гонилися за втікачами, тому що зайнялися
самим обозом, а більшість поляків, що вирвалися з бою, згинули від рук довколишніх селян). Як свідчать українські літописці, Тугай-бей погнав у Перекоп 8 060 осіб, яких він купив або дістав у дар. 520 жовнірів і 80 офіцерів відкупилися [4, с.85].
Втрати Хмельницького були незначними: 70 убитих і 95 поранених, що й зрозуміло – бойова ситуація козаків була вигідною [13, с.77]. Вони наступали з підготованих позицій і лісу так, що поляки не могли обстрілювати їх влучно та ще й внутрішній хаос, що охопив польський табір не давав їм змоги оборонятися організовано. Здобич, що потрапила в українські руки, була великою (воєнними трофеями стали 41 гармата і 13 возів, «наладованих» різними коштовностями) [4, с.86]. Сповіщаючи Запорозьку Січ про свою перемогу Хмельницький послав старшинам дарунки, повертав у двократному розмірі відзнаки, відібрані в них польськими управителями. «За одну хоругву – чотири добрі хоругви, за один бунчук – два бунчуки, за одну булаву – дві коштовні булави, за одну пару котлів – три пари чудових котлів, за три гармати – шість виборних гармат, а за військову підтримку тисячу битих талярів на військо і триста талярів на церкву Божу та її служителів» [2, с.62; 4, с.86; 15, с.162].
На другий день у Гороховій Діброві відбулася «молитовна подяка Господу Богу, який допоміг йому проти відступників-поляків. Тричі гримнули з гармат і мушкетів, після чого Хмельницький учинив великий бенкет, щедро пригостивши на ньому свою старшину і значних козаків, а також Тугай-бея зі значними татарами й полонян, польських панів. Рядовому козацтву й татарам видано 25 куфів горілки і наказано напоїти також і рядове полонене товариство польське» [4, с.59]. У Корсуні Хмельницький провів декілька днів, після чого вирушив з військом через Богуслав–Рокитно під Білу Церкву. По дорозі ловили втікачів, і лише 31 травня козаки отаборилися під Білою Церквою. Звідти Хмельницький звернувся до українського народу з Універсалом, закликаючи його взяти участь у Визвольній війні на добрих конях і зі справною зброєю проти своїх «розорителів, озлобителів і супостатів». У Білій Церкві гетьман завершив реорганізацію війська, в якому залишилися лише досвідчені й вишколені бійці.
Отже, кінець битви, як завжди, залежав від розташування сил з обох боків, і, головним чином, – від здібностей і творчої думки їхніх вождів. Головними і вирішальними чинниками перемоги Б. Хмельницького у Корсунській битві були: 1) маневрове блокування головних комунікацій противника (фортець, населених пунктів, шляхів сполучення та переправ); 2) залучення місцевого населення до протидії ворогові та до виконання військово-допоміжних функцій; 3) ліквідація оперативно-стратегічної переваги ворожої армії у кавалерії шляхом включення до козацької армії татарської кінноти; 4) створення оперативно-тактичної переваги козацького війська над польським у піхоті за рахунок переходу на бік повстанців реєстрових козацьких полків; 5) вдале оперативне маневрування козацького війська шляхом проведення форсованого маршу від Жовтих Вод до Корсуня та оточення і знищення польського війська в районі Корсунь–Стеблів–Ситники; 6) проведення битви, як одного з етапів виснаження та деморалізації ворожих сил; 7) отримання військової допомоги від сусідніх держав.
Хмельницький добре знав і вміло застосовував лінійну тактику ведення війни. Вона полягала в скороченні глибини шикування піхоти і кінноти та збільшенні протяжності фронту бойового порядку, що дозволяло водночас вводити у бій велику кількість піхотинців і вершників. Тактичні одиниці стали більш дрібними, що збільшувало маневрування військ. Нова тактика дала змогу наносити потужні фронтальні вогневі удари, як в атакуючому, так і в оборонному боях.
Поєднуючи досвідчену козацьку піхоту з висококваліфікованою татарською кіннотою, він здобув значні перемоги над польською армією. Для здійснення оперативного маневрування головні сили української армії у похідно-бойовому порядку просувались смугою, завдовжки 20 км і завширшки близько 13 км, що забезпечувало одночасність їх виходу в район битви. При цьому Б. Хмельницький використав високу рухомість татарської кінноти для створення самостійного передового загону, який наздогнав і затримав польське військо, а також прикрив вихід в район битви головних сил козацького війська.
Хмельницький, який досконало знав тактику військ, провадив лінію активного, рішучого наступу і концентрованого удару, що вирішило долю битви на користь повстанців. Палкий поборник
наступальної стратегії, він шукав ворога і завдавав удару там, де вважав для себе корисним, першим починаючи битву, нав’язуючи свою волю противнику, застосовуючи резерв для остаточного розгрому ворога (класичний приклад Корсунська битва). Те, що Корсунська битва стала типовою піхотною битвою, – це особиста заслуга Б. Хмельницького, який зумів поставити поляків у таку ситуацію. Керуючи 15-тисячним військом він примусив 20-тисячну польську армію покинути зайняті нею позиції, а потім прийняти бій на невигідній для польської кавалерії пересіченій місцевості (втягнув кінноту в тактичний мішок і знищив її піхотою). Охоплення польського табору з боків і 6-тисячний резерв М. Кривоноса, що вдарив з тилу, із засідки, остаточно вирішив для козаків долю другої битви війни.

Джерела

1. Апанович О. Розповіді про запорозьких козаків. – К.: Дніпро, 1991. – 335 с.
2. Величко С. Літопис / Перлини духовності: Твори української світської літератури від часів Київської Русі по ХVІІІ ст.: Навч. посібник: В 2 кн. / Упоряд. Різуна В.В.; Пер., передм., комент. Шевчука В.О. – К.: Грамота, 2003. – Кн.2. – 480 с. – (С. 3-417).
3. Дорошенко Д. Нарис історії України: В 2-х т. – К.: Глобус, 1992. – Т.2. – 349 с.
4. Історичні постаті України: Збірник / Упоряд. та вст. ст. О.В. Болдирєв. – Одеса: Маяк, 1993. – 384 с.
5. Історія Русів / Пер. І. Драча; вступ. ст. В. Шевчука. – К.: Рад. письменник, 1991. – 318 с.
6. Історія України / В.Ф. Верстюк, О.В. Гарань, О.І. Гуржій та ін.; Під ред. В.А. Смолія. – К: Альтернативи, 1997. – 424 с.
7. Історія українського війська: У 2-х кн. – Львів: Вид-ня Івана Тиктора, 1936. – Кн. 1. – 288 с.
8. Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки / Пер. із староукр. – К.: Т-во «Знання» України, 1992. – 192 с.
9. Мицик Ю.А., Плохій С.М., Стороженко І.С. Як козаки воювали: Історичні розповіді про запорізьких козаків / Худож.-оформлювач К.Д. Ткаченко. – Дніпропетровськ: Промінь, 1990. – 302 с.
10. Мірошниченко М. Гордіїв вузол Богдана Хмельницького // Військо України. – 2004. – № 1-2. – С.34-35.
11. Мірошниченко М. Зародження і розвиток воєнного мистецтва зі стародавніх часів і до початку ХХ століття: Навч. посібник. – К.: НАОУ, 2000. – 140 с.
12. Смолій В., Степанков В. Богдан Хмельницький. – К.: Альтернативи, 2003. – 400 c.
13. Тис-Крохмалюк Ю. Бої Хмельницького: Військово-історична студія. – Львів: ОЛІР, 1994. – 196 с.
14. Чухліб Т. Культура військового будівництва за козацької доби // Воєнна історія. – 2005. – №1-2. – С.84-107.
15. Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків: У 3 т. / Пер. з рос. І.І. Сварника. – Львів: Світ, 1991. – Т.2. – 392 с.