Котляр М.Ф.
доктор історичних наук, член-кореспондент НАН України, головний науковий співробітник інституту історії України

КИЙ. У низці найдавніших і маловідомих постатей української історії найцікавішою особистістю є князь Кий. Та й чи може не збуджувати нашу цікавість історична особа, що дала своє ім'я древній столиці, започаткувала витоки нашої державності. Водночас Кий є найбільш загадковою постаттю. І справа полягає не стільки в тому, що сучасний історик дивиться на Кия крізь запаморочливу товщу часу в п'ятнадцять століть, скільки в непевності й невизначеності рідкісних відомостей про нього. У ледь жевріючому світлі гранично скупих свідчень джерел він виглядає особою, котра майже повністю належить до легендарного світу.
Уперше Кий з'являється на сторінках літописів у їхніх вступних, недатованих частинах, майже повністю побудованих на фольклорних переказах і легендах. У найдавнішому серед збережених часом давньоруських літописів "Повісті временних літ" оповідається про заснування найдавнішого міста східних слов'ян Києва в землі великого й славного племені полян. Літописець Нестор сповіщає: "Було троє братів: один на ім'я Кий, другий - Щек і третій -Хорив; а сестра їхня була Либідь. Сидів Кий на горі, де нині узвіз Боричів, а Щек сидів на горі, яка тепер називається Щекавицею, а Хорив - на третій горі, що прозвали по ньому Хоривицею. І збудували городок в ім'я старшого свого брата й назвали його Київ... Був навколо міста того ліс і бір великий, і ловили там звірів. І були ті мужі мудрими і кмітливими, і називались вони полянами; від них поляни і до сьогодні в Києві". Ця розповідь уміщена в розлогому вступі до "Повісті временних літ" у шерезі подій кінця V-VI ст.
Історики неодноразово відзначали відверто фольклорну форму цього оповідання. Його головні й наскрізні мотиви з давніх-давен поширені у світі, принаймні - в європейському. Адже Кий започаткував Київ подібно до того, як Ромул - Рим, Коринф - Коринф, Кракус - Краків тощо. Кілька давньоруських літописів виводять назву міста Турова від легендарного засновника тамтешньої князівської династії Тури. Сучасні лінгвісти скептично ставляться до такої етимології.
Недовір'я вчених XIX-першої половини XX ст. щодо вірогідності літописної оповіді про Кия, Щека й Хорива ще більше посилювалось, коли вони звертались до мотиву героїв-братів -засновників міста, землі чи народу,-теж надзвичайно поширеного в усній народній творчості багатьох народів світу. Наприклад, прадавня фольклорна традиція виводить більшість слов'янських народів від трьох легендарних братів-родоначальників: Руса, Чеха й Ляха. Відомі - давньоруські легенди про засновників східнослов'янських племен Радима, В'ятка й Дуліба. Тому історії про трьох братів-полян у науковому середовищі довгий час не йняли віри.
Однак дослідники до певного часу чомусь не помічали того, що Нестор не обмежився самою розповіддю про заснування Києва. Далі на сторінках своєї "Повісті" він знову звертається до життєпису Кия, наводячи цього разу конкретніші відомості про нього. Б. Рибаков, уважно вивчивши весь комплекс звісток про Кия в "Повісті" і порівнявши їх із повідомленнями іноземних джерел, дійшов висновку, що в основі оповідань про нього закладені достовірні історичні факти2.
Продовжуючи розповідь про Кия, Нестор гнівно відкинув вигадки сучасного йому новгородського літописця, котрий твердив, ніби Кий був не князем, а чи то простим човнярем, що перевозив людей через Дніпро, чи то навіть звичайним мисливцем-звіроловом. Київський книжник писав у полемічному тоні: "Деякі ж, не відаючи, говорять, що Кий був перевізником; був, мовляв, тоді біля Києва перевіз з того боку Дніпра, завдяки чому й говорили: "На перевіз, на Київ". Цій вигаданій версії київський літописець протиставляє власну, логічну, добре аргументовану й пов'язану з політичною діяльністю Кия. Вона починається словами: "Однак, якби Кий був перевізником, то не ходив би він до Царгорода..."3.
Та перш ніж викласти спрямовану проти вигадок новгородського книжника розповідь Нестора, спробую відповісти на запитання: чому це раптом новгородський літописець XI ст. силкувався звести до становища звичайного човняра славного засновника Києва, котрого руські книжники XVI-XVII ст. порівнювали з фундатором Рима Ромулом і навіть із самим Олександром Македонським?! Річ у тому, що новгородський літописець відображав політичні ідеї й прагнення новгородського боярства, яке плекало мрії про колишню незалежність свого міста й докладало зусиль до того, щоб позбавитись від обтяжливих для нього опіки й влади київських князів. Виконуючи волю всевладних бояр Новгорода, освічений північний письменник намагався створити милу серцю своїх панів концепцію історії східного слов'янства, поставивши під сумнів провідну роль Києва в історії Русі й становленні державності й звеличуючи своє місто.
Давши відкоша новгородському колезі, Нестор веде далі своє оповідання про Кия. Згадавши, що той здійснив подорож до Царгорода (Константинополя) і тому ніяк не міг бути човнярем-перевізником, київський літописець розвиває тему, що цікавить нас: "Кий цей княжив у роді своєму і ходив він до царя (імператора) - не знаємо лише, до якого саме, зате знаємо тільки, що велику честь мав він (Кий), як кажуть, від того царя, за якого він приходив (до Царгорода). Коли ж він (Кий) повертався, прийшов він на Дунай і вподобав місце, і збудував невелике місто, й хотів отаборитися в ньому з своїм родом, але не дозволили йому цього люди, що жили поблизу. Так і понині називають подунайські жителі те городище - Київець. А Кий, повернувшись до свого міста Києва, там і помер"4.
Висловлюючись по-сучасному, Нестор виклав складну й багату на події біографію сильного вождя і полководця полянського союзу племен, що зважився зав'язати перетрактації з самим імператором Візантії, а потім здійснив сміливу спробу закріпитися в збудованій ним фортеці на Дунаї - в ті часи північному кордоні імперії. Певно, це не сподобалось візантійському урядові, й він підбурив якісь племена Подунав'я проти київського володаря, що вийшов було з-під імперського впливу. У такої непростої, з багатьма реаліями історії неодмінно мала бути міцна фактична основа.
Проте в цій історії не обійшлося без відчутного впливу фольклорної творчості. Навряд чи Нестор мав під рукою якісь документи чи взагалі писемні джерела. Інакше він би знав принаймні ім'я візантійського імператора, з котрим зустрічався Кий. Найімовірніше, наш літописець добув оповідь про полянського князя з народного історичного переказу. Тому не варто дивуватись, що "Повість временних літ" не донесла до нас ні імені того імператора, ні навіть приблизних відомостей про часи, в які жив і діяв Кий.
Зате існує іноземне писемне джерело, при тому набагато давніше від "Повісті", що дозволяє кинути світло на добу Кия. Йдеться про ранньосередньовічну вірменську "Історію Тарона", в якій вміщено виразно фольклорний за формою переказ про трьох братів: Куара, Мелтея і Хореана, що заснували місто в далекій країні Палуні5. Як тут не згадати землі полян і двох братів - засновників Києва - Кия й Хорива з Несторової "Повісті временних літ"?! Та найбільш вражає те, що імена середніх братів тотожні за змістом: давньоруське слово "щек" і вірменське "мелтей" означають те ж саме - "змій".
Як і в оповіді Нестора про започаткування Києва, вірменські брати Куар, Мелтей і Хореан спочатку жили нарізно, а далі разом збудували місто на горі. В обох історичних переказах - давньоруському й вірменському - є й інші близькі за змістом місця. Все це не можна пояснити випадковістю. Вчені-історики поступово дійшли висновку, що в "Історії Тарона" віддзеркалився руський переказ про народження Києва, щоправда, у зміненому вигляді.
Найбільш імовірним автором першої частини "Історії Тарона" (де йдеться про Куара, Мелтея і Хореана) сучасна наука вважає єпископа Зеноба Глака, що жив у області Тарон в VI ст. Можливо, в ті часи потрапив до Вірменії давньоруський переказ про започаткування Києва. Існують свідчення іноземних джерел про зв'язки слов'ян із Закавказзям, починаючи з VI ст. н. е. Виходить, що діяльність Кия Можна віднести до часу, який передував написанню "Історії Тарона", тобто не пізніше VI ст. Та чи не можна уточнити таке приблизне датування? Виявляється, можна.
Дослідження літописного переказу про Кия в контексті слов'яно-візантійських відносин V-VI ст. дозволило Б. Рибакову припустити, що викладений у "Повісті временних літ" епізод відвідин Києм невідомого Нестору візантійського "царя" відноситься до перших років славетного реформатора Юстініана (527-565)6. Згадаймо звістку літописця про прийом Кия імператором "з великою честю". Вельми схожу, навіть таку, що збігається в окремих деталях з літописною, історію повідав візантійський історик Прокопій Кесарійський, що написав працю "Війна з готами" в середині VI ст. Цей сучасник і придворний літописець Юстініана засвідчив, що імператор ласкаво повівся з антським воєначальником на ім'я Хільбудій і доручив йому захищати рубежі імперії вздовж Дунаю. "На четвертий рік своєї єдинодержавної влади імператор призначив цього Хільбудія начальником провінції Фракії, поставив його для охорони річки Істру (Дунаю), наказавши йому стежити за тим, щоб варвари, які жили там, не переходили через річку"7.
Отже, якийсь слов'янський воєначальник Хільбудій близько 530 р. почав із своїм загоном служити Юстініанові. Ймовірно, імператор розраховував на те, що Хільбудій, котрий мав добре знати звичаї, воєнну тактику й стратегію слов'янських племен, зуміє стримувати їхні вторгнення у північні окраїни Візантії. Спочатку так і сталося. Але потім дунайські слов'яни (за виразом Нестора, "ті, що жили поблизу") напали на Хільбудія й не дозволили йому отаборитися на Дунаї. Є підстави гадати, що Хільбудій тоді вже не був на візантійській службі.
Таким чином, у політичній та воєнній діяльності Кия й Хільбудія було чимало спільних рис - якщо тільки перед нами не та сама людина! З творів візантійських істориків VI - початку VII ст. (Прокопія Кесарійського, Менандра, Маврікія та ін.) відомо, що за царювання Юстініана візантійський уряд почав час від часу запрошувати слов'янських воєначальників із військовими загонами на службу, використовуючи їх головним чином для захисту рубежів по Дунаю. Тому є підстави думати, що Кий належав до тих слов'янських воєвод, що встановили союзні стосунки з Юстініаном і служили йому в небезпечній справі прикордонної охорони. Можливо, що він виступає в творі Прокопія Кесарійського під ім'ям Хільбудія. Не виключено, що слово "Кий", яке на багатьох слов'янських мовах означає палиця, дубина, бойовий молот, було зовсім не ім'ям, а прізвиськом удачливого слов'янського полководця. Адже носив із гордістю прізвисько "Мартел" (молот) король франків Карл!
Переповідаючи народний переказ "Повісті временних літ" про відвідини полянським князем Царгорода, набагато пізніший (XVI ст.) Никонівський літопис сповіщає, що Кий ходив на візантійську столицю "з силою ратною". Джерело цієї звістки невідоме. Російський історик XVIII ст. В. Татищев тлумачив її як вказівку на те, що Кий вчинив воєнний похід на Царгород. Це може відповідати реальності.
Можливо, якісь подробиці політичної біографії Кия подано у пам'ятці візантійської літератури "Чудеса Димитрія Солунського". Як вважають вчені, вона відбиває історичні події першої половини VII ст. У "Чудесах..." у легендарній формі оповідається про те, як вождь прикарпатсько-дунайських слов'ян Кувер (згадаймо Куара з вірменської "Історії Тарона"!) повстав проти тюрків-аварів, що поневолили його країну, і, зазнавши поразки, разом із залишками війська дістав притулок у Візантії. Так само, як Кий, він відвідав імператора в Константинополі, зробив спробу закріпитися в пониззі Дунаю і навіть захопити якісь візантійські володіння й серед них велике й багате місто Фессалоніку (по-слов'янському - Солунь), але зазнав невдачі.
Навряд чи Кувер - це Кий, як вважали деякі історики в минулому. Не виключено, однак, що Кий був попередником Кувера, можливо, навіть його предком, а народний поголос об'єднав їх та сполучив головні епізоди їхньої діяльності. Як би там не було, паралельне студіювання звісток вітчизняних і візантійських пам'яток дозволило ученим (Б. Рибаков, П. Толочко та ін.) припустити, що полянський вождь на ім'я чи прізвисько Кий служив одному з візантійських монархів, а далі зазнав невдачі, спробувавши на власний страх і ризик отаборитися на північному рубежі імперії.
Незаперечним історичним фактом слід вважати започаткування Києм східнослов'янського протоміста - пуп'янка майбутнього стольного града Русі Києва. Результати археологічних досліджень загалом надають можливість загального датування життя й діяльності Кия останніми роками V - першою половиною VI ст. Виявлено й вивчено рештки укріплень, жител, візантійські монети та інші пам'ятки матеріальної культури цього часу в прадавньому історичному осередку Києва, завдяки чому будівництво згаданого Нестором "городка Кия" можна віднести до кінця V - першої половини VI ст.8
На повідомленні "Повісті временних літ" про кончину Кия після повернення з Царгорода уриваються свідчення літописів про давній зародок Києва. Вона знову згадує про нього лише з 852 р., коли починає вже строго за роками викладати події східнослов'янської історії. Три з лишком століття з часу смерті Кия не минули без сліду для започаткованого ним "городка" й східнослов'янського суспільства в цілому. Поступово розрізнені союзи племен об'єднались навколо Києва в східнослов'янську державу.
Хтось з істориків образно назвав давнє місто "квіткою середньовіччя". Воно дійсно концентрувало в собі не лише ремесла, промисли, торгівлю, осередки влади й релігії. У містах зосереджувалась культура: архітектура й живопис, прикладне мистецтво, освіта й література. Перші протоміста можна розглядати як бутони таких квіток. До них належав і Київ. Протягом VI-IX ст. з цього бутона виросла прекрасна й життєдайна квітка - середньовічний Київ, що увібрав у себе кращі здобутки політики, господарства й культури. Київ став тим соціально-політичним і військовим центром, навколо якого згуртувалось перше державне об'єднання східних слов'ян - Київська Русь. Його злет пов'язаний з ім'ям князя Аскольда.

АСКОЛЬД. Не менш загадковою особистістю, ніж князь Кий, є інший легендарний діяч Київської держави ІХ століття - Аскольд. 860 року сталася подія, що потрясла середньовічний світ. То був похід Русі під проводом князя Аскольда на столицю Візантійської імперії Константинополь. Нестор записав у своєму творі: "Коли почав царювати Михаїл (імператор Візантії з 842 р.), стала так прозиватися Руська земля. Дізнались ми про це тому, що за цього царя приходила Русь (війною) на Царгород, як пишеться про це в літописанні грецькому (візантійському). Ось чому з цієї пори почнемо (розповідь) і число (лік рокам) покладемо"9. На думку літописця, експедиція Аскольда на Царгород ознаменувала початок давньоруської історії, стала ключовою подією в житті Київської держави, одним із засновників якої і був, певно, цей князь.
Хто ж такий був Аскольд? Свідчення давньоруських літописів про нього неясні й часом суперечливі. У "Повісті временних літ" читаємо, що коли Рюрик вокняжився в Новгороді, "було в нього двоє мужів, не родичів його, але бояр, і відпросилися вони до Царгорода із своїм родом (тут: військовою дружиною). І вирушили Дніпром, і коли пливли, то побачили на горі невелике місто. І спитали: Чий це городок?" Тамтешні жителі відповіли: "Було троє братів - Кий, Щек і Хорив, що збудували городок цей і згинули, а ми тут сидимо, їхні нащадки, платимо данину хозарам". Аскольд і Дір залишились у цьому місті, зібрали в себе багатьох варягів і стали володіти землею полян"10.
Пізніші літописи важають їх вихідцями з київської династії, засновником якої був Кий. Никонівський літопис XVI ст. змінив навіть форму імені Аскольда на "Осколд". На початку ХХ століття академік О.О. Шахматов стверджував, що Аскольд і Дір були нащадками Кия, останніми представниками місцевої київської династії.
У давньоруських літописах Аскольд і Дір завжди виступають і діють разом. Однак більшість істориків сумнівається в тому, чи були вони дійсно братами або просто сучасниками, й навіть у самому факті існування Діра! У порівнянні з постаттю Аскольда фігура Діра уявляється зовсім нечіткою. Найімовірніше, його ім'я було внесене до літопису набагато пізніше, тому що при описі начебто спільно здійснених цими князями походів у "Повісті временних літ" використана невідповідна граматична форма: однина замість двоїни ("йде Аскольд й Дир... й приде", а мало б бути: "идоша Аскольд й Дир... й придоша")11. Мабуть, ім'я Діра було внесене до джерела згодом. М. Грушевський вважав, що Дір князював після Аскольда, а може й після Олега.
Є вагомі підстави думати, що похід на Візантію 860 р., який провістив про вихід Русі на арену світової політики, був учинений лише самим Аскольдом. "Відправився Аскольд і Дір на греків і прийшов туди в 14-й рік царювання Михаїла. Цар же (імператор Візантії) був у той час у поході на агарян і дійшов уже до Чорної річки, аж коли єпарх (начальник міста) надіслав йому звістку, що Русь іде походом на Царгород... І повернувся цар. Ці ж (руси) увійшли всередину Суда і облягли Царгород двомастами кораблів" ("Повість временних літ").

Відчайдушно сміливий похід на столицю "світової імперії" середньовіччя, вчинений мало кому тоді відомими русами, справив величезний вплив на сучасників. Подія приголомшила гордовитих візантійців, що завжди зверхньо дивились на інші країни та народи. Про несподіване вторгнення руського флоту до, здавалось би, неприступної бухти Константинополя (вхід до неї зачинявся велетенським залізним ланцюгом) розповів у двох своїх проповідях і "Окружному посланні" східним єпископам 867 р. тодішній глава візантійської церкви патріарх Фотій. Ця надзвичайна подія згадана також іншим сучасником, Нікітою Пафлагонським у 877 р.
Узагальнивши свідчення відомих сучасній науці численних джерел, можна таким чином уявити похід київського флоту й суходільної раті на Константинополь. Навесні 860 р. імператор Візантії Михаїл на чолі 40-тисячного війська рушив у глиб Малоазійського півострова, щоб дати одкоша арабам. Тоді ж він послав флот до острова Кріт для приборкання піратів, що грабували й топили візантійські кораблі в Середземному морі. Для захисту столиці імператор залишив нечисленну залогу під командуванням старого адмірала Оріфи. Жменьки воїнів було явно недостатньо для захисту багатокілометрових міських мурів. Основна надія була на могутність тих гігантських мурів, що будувались упродовж кількох століть.
У цей надзвичайно несприятливий для візантійського уряду й Константинополя час Аскольд і здійснив свій блискавичний удар. Чи випадково київський князь обрав момент для нападу? Ймовірніше, ні. За "Повістю временних літ" відомо, що київський князь пішов на Візантію тоді, коли імператор кинувся воювати "агарян". А за якимось певно, давнім і невідомим нікому джерелом Никонівського літопису знано, що Аскольд і Дір "чули про війну Візантії з арабами і тільки тому пішли на Царгород"12. Завдяки цьому багато істориків XX ст. схилялися до версії, що Аскольдові було відомо про зовнішньополітичні труднощі й слабкість війська імперії.
Авторитетний дослідник літописання М. Присьолков висловив сміливу, хай і не підтверджену джерелами гіпотезу, ніби руси вступили у воєнний союз із арабами, погодивши з ними свої стратегічні плани. Моє припущення набагато скромніше: вдалий вибір часу для облоги Константинополя можна пояснити тим, що київський князь мав у тому місті своїх вивідувачів.
З візантійських джерел відома точна дата нападу Аскольда: 18 червня 860 року. На світанку того дня руські лодії стрімко вдерлись до Золотого Рогу - чомусь не був напнутий захисний ланцюг,- висадили десант і розпочали облогу циклопічних мурів візантійської столиці. Незабаром потому наспіла й піша рать. Патріарх Фотій в "Окружному посланні" емоційно передав почуття й страх обложених при появі небаченого раніше грізного ворога: "Народ (руси) від країни північної..., і племена піднялись від країв землі, тримаючи лук і спис; вони жорстокі й немилосердні, голос їх шумить, мов море"13. Не варто особливо вірити словам патріарха про жорстокість і немилосердність русів - подібними стереотипними виразами візантійські оратори описували звичайно будь-якого ворога імперії.
Візантійські джерела повідомляють, що імператор Михаїл залишив військо, яке продовжувало йти проти арабів, і ледве пробрався до оточеного ворогами міста. Він доклав великих зусиль, щоб налагодити оборону столиці. Становище обложених ставало важчим з кожною годиною. У своїй другій проповіді Фотій пригадував, що "місто ледве не було підняте на спис", як у давнину називали здобуття фортець приступом.
І раптом, без видимих причин, після тижневої облоги руські воїни організовано, неначе за наказом, почали відходити від мурів Константинополя. Несторова "Повість" наводить барвисту легенду: "Цар (Михаїл) же з труднощами увійшов до міста і з патріархом Фотієм усю ніч молився у церкві святої Богородиці у Влахернах . І винесли вони (з церкви) з піснями славну ризу святої Богородиці, і вмочили в море її полу. Була в той час тиша, і море було спокійне, та тут раптом здійнялася буря з вітром, і великі хвилі розкидали кораблі язичників-русів, і прибило їх до берега і переламало так, що небагатьом із них пощастило уникнути цієї біди й повернутись додому"14.
Цю легендарну історію Нестор запозичив із візантійської Хроніки Георгія Амартола, не дуже-то подбавши про її обробку. Тим часом розповідь хроніки Амартола про загибель руського флоту під час походу 860 р. зовсім не відповідає дійсності, на що вже не раз звертали увагу історики.
Насамперед нічого не відомо про бурю й винищення руських лодій очевидцям і сучасникам того походу: вже згаданим Фотієві й Нікіті Пафлагонському, а також Георгію, авторові "Слова на покладення ризи Богородиці у Влахернах". Навпаки, вони (а також пізніші візантійські історики, що користувалися свідченнями очевидців) пишуть, що відхід русів від стін Константинополя був для всіх несподіванкою. Римський папа Ніколай І дорікав імператорові Михаїлу за те, що він не зумів помститися північному ворогові. У другій своїй проповіді патріарх Фотій визнав, що Візантія 860 р. не зуміла покарати "варварів"- русів. А венеціанський хроніст Іоанн Диякон навіть твердив, що ті, хто облягав візантійську столицю, повернулися додому "з тріумфом"15.
Звідкіля ж узялася візантійська церковна легенда (відбита в Хроніці Амартола) про чудесне спасіння Константинополя влахернською Богородицею? Відповідь на це питання, здається, можна знайти у Никонівському літописі, з якого відомі не один (як з "Повісті временних літ"), а три (!) походи Аскольда на Візантію. Невдачею завершився не перший, 860 р., а, мабуть, другий - похід 866 р. Розповівши про поразку русів, це джерело веде далі: "Повернулися Аскольд і Дір від Царгорода з малою дружиною (залишками війська), і був плач великий"16. Можна припустити, що саме 866 р. шторм нагнав Руську ескадру у відкритому морі й розкидав легкі лодії. Натомість буря не могла завдати жодної шкоди руським воїнам, що облягали Константинополь на суходолі 860 р. Обидва різних за наслідками походи візантійська церковна традиція об'єднала в один - однозначно переможний для імператора.
Є певні підстави гадати, що раптовий і організований відхід воїнів Аскольда в червні 860 р. від укріплень Константинополя стався завдяки таємним перетрактаціям поміж київським князем і візантійським імператором - настільки таємним, що навіть патріарх Фотій, котрий, поза сумнівом, мав знати про такі переговори і, мабуть, брав у них участь, не зважився згадати про них у своїх творах.
Прискіпливо і неквапливо вивчивши увесь комплекс джерел, що зберегли звістки про похід 860 р., вчені-візантиністи дійшли висновку, що Аскольд і його воєначальники зрозуміли: їм не подолати могутніх фортифікацій Царгорода. А Михаїл, що залишив військо в Малій Азії, у свою чергу був безсилим відкинути ворога. У виголошеній вже по знятті облоги Константинополя своїй другій проповіді Фотій мимохідь згадав про захоплені русами "незліченні багатства". Тому можна припустити, що мирну угоду досягнуто завдяки сплаті контрибуції Русі Візантією.
Никонівський літопис повідомляє, що імператор Василій І "сотворил мирное устроение" з Аскольдом. Кілька візантійських авторів, серед них Константан Багрянородний, згадують про укладення мирної угоди між Візантією й Руссю. Майже всі вони вважають хрещення князя Аскольда неодмінною умовою такої угоди. Найімовірніше, договір було підписано в Константинополі, куди близько 867 р. прибуло посольство з Києва.
Русько-візантійська союзна угода 867 р. частково піддається реконструкції, виходячи з подальшого розвитку подій, а також за договором Олега з Візантією 911 р. Є підстави думати, що Візантія у 60-х рр. IX ст. зобов'язалась виплачувати Русі щорічну данину, а Русь за це - надавати військову допомогу імперії. Напевне, Аскольдова угода забезпечувала привілейоване становище руських купців у Візантії, а візантійських - у Київському князівстві. Незабаром після підписання цієї угоди руське військо, виконуючи союзницькі зобов'язання, завдало удару арабам у південному Прикаспії, поблизу м. Абесгуна,- можливо, щоб послабити тиск Арабського халіфату на імперію в Малій Азії17.
Отже, наддніпрянське Київське князівство за Аскольда досягло високої могутності, вагомим свідченням чого стали успішний похід русів на Костантинополь 860 р. і укладення з Візантією мирної угода, вигідної й почесної для руського князя. Однак подальша доля Аскольда вкрита серпанком таємничості. Джерела втрачають з поля зору його самого й очолюване ним князівство на два десятиліття. Літописи знову згадують про Аскольда лише у зв'язку з появою поблизу Києва його непроханого суперника - Олега, прозваного Віщим. За легендою, 882 року новгородський Олег, приставши човном до дніпровського берега, убив Аскольда і Діра, що князювали в Києві, і сів на князівський престол. За літописним переказом, зробив він це не у відкритому двобої, а підступним способом. Якщо вірити легендам, Аскольда поховали на місці загибелі, на правому березі Дніпра в урочищі, що в давнину називалося Угорським. Зараз це частина мальовничого парку, що має назву Аскольдова могила.

Примітки
1. Повесть временных лет: Текст и перевод. - М.; Л., 1950. - Ч.1. - С. 211.
2. Рыбаков Б.А. Древняя Русь: Сказания. Былины. Летописи. - М., 1968. - С. 22-38.
3. Новгородская первая летопись старшего и младшего изводов. / Под ред. и с предисл. А.Н.Насонова. - М., Л., 1950. - С.103.
4. Повесть временных лет. - Ч.1. - С.209.
5. Древнехранилище Арм. ССР Матенадаран, рукопись 1328. - С.272-273.
6. Рыбаков Б.А. Древняя Русь: Сказания. Былины. Летописи. - М., 1968 - С.32-35.
7. Прокопий из Кессарии. Война с готами. - С.295.
8. Толочко П.П. Древний Киев. - Киев, 1983. - С.26-29.
9. Повесть временных лет. - Ч.1. - С.213.
10. Шахматов А.А. Разыскания о древнейших русских летописных сводах. - С.322-323, 477.
11. Повесть временных лет. - Ч.1. - С.215.
12. Никоновская летопись. - С.9.
13. Рассейкин Ф.М. Первое правление Фотия, патриарха константинопольского. - Сергиев-Посад, 1915. - С.279-280.
14. Повесть временных лет. - Ч.1. - С.215.
15. Сахаров А.Н. Дипломатия Древней Руси. - М., 1980. - С.56.
16. Рассейкин Ф.М. Первое правление Фотия, патриарха константинопольского. - Сергиев-Посад, 1915. - С.280.
17. Новосельцев А.П. Русь и государства Кавказа и Азии // Пашуто В.Т. Внешняя политика Древней Руси. - С.99.