Київська Русь була типовою ранньофеодальною державою, в якій завершувалося становлення феодальних відносин, закладалися основи міцної системи взаємин між державою, феодалами та основним населенням з приводу виробництва продукції, збирання податків, військової служби.
Основною формою державних податків спочатку була данина, яку збирали через так зване «полюддя». Князі самі або через своїх «посадників» об’їжджали підвладні їм території і збирали данину хутром, медом, воском та ін. У полюддя князь та його дружина вирушали в листопаді й не раз збирали данину всю зиму та весну, а коли сходила з річок крига — відправляли її до Києва. Крім полюддя, існував також «повоз»: населення тих земель, куди не дійшли князь або його посадники, повинні були самі довозити данину до Києва. Під час полюддя князь або посадники чинили суд і розправу за тими скаргами, з якими населення зверталося до князя.
Така форма збирання данини була відома ще з VI—VIII ст. і тривалий час нічим не регламентувалася. Але після повстання у Деревлянській землі 945 р., під час якого було вбито князя Ігоря, княгинею Ольгою законодавчо було встановлено розмір данини з одиниці обкладання — уроки, а також час і місце її збору. Такими місцями стали «погости», де також почали збиратися торгові люди. Одиницею обкладання при стягуванні данини з окремої сім’ї був «дим», а з окремого господарства — плуг або рало (норма землі, якою користувалася родина). Поступово данина перетворюється на податок на користь держави або на феодальну ренту на користь феодала.
Не раз, відправляючи своїх дружинників на збір данини, князі закріплювали ті чи інші землі за ними «на прокорм». Так зробив, наприклад, князь Ігор, який передав своєму воєводі Свінельду частину Деревлянської землі. Крім того, князь міг нагородити своїх дружинників землею за службу або просто віддати їм частину власних володінь. Усе це сприяло зростанню феодального землеволодіння, його зміцненню, і селяни поступово починали виконувати на користь князів і бояр панщину та сплачувати натуральні оброки. Відомо, що основою феодального землеволодіння є повна власність феодала на землю та неповна на залежного (покріпаченого) селянина. Проте слід зазначити, що феодальні відносини у Київській Русі не були визначальними і ще довгий час зберігалася міцна патріархальна сусідська громада (община), що можна пояснити багатьма причинами, у тому числі й наявністю вільних земель, куди мали можливість перейти селяни.
Селян, які були основною масою населення, на Русі називали смердами. Вони юридично залишалися вільними, але економічно вже були залежними або тільки від держави, якій сплачували данину та відбували різноманітні повинності, або ще й від феодалів. Поступово частка останніх збільшувалася, адже їхнє дрібне господарство було дуже нестійким. Процес розорення смердів відбувався через непомірні державні побори, нескінченні воєнні походи, набіги кочівників, неврожаї у посушливі або дощові роки тощо. Вони змушені були звертатися до феодала за допомогою і на основі певної угоди — «ряду» — відпрацьовувати свій борг. Таких людей називали «рядовичі», їх залежність формально була тимчасовою, але зазвичай ставала постійною через нестачу коштів на викуп. Потрапляли також у залежність селяни, і навіть міщани, які брали у борг від бояр чи когось іншого позичку («купу») і до її повернення перетворювалися у так званих боргових рабів, які повинні були працювати у господарстві кредитора до повного повернення позички. Якщо «купу» брав селянин, то він перетворювався на «ролєйного закупа» і повинен був своїми знаряддями праці відпрацьовувати борг разом з відсотками («резами»). Якщо борг погашався, то закуп отримував свободу.
Слід зазначити, що всі ці тимчасово залежні люди потрапляли не лише в економічну, але й у юридичну залежність до кредиторів, які могли поводитися з ними на свій розсуд. Якщо боржник ухилявся від сплати боргу, тікав, то, спіймавши, його перетворювали на раба. Можливостей погасити кредит у боржника було дуже мало, а тому тимчасова залежність перетворювалася на постійну. На найнижчому щабелі знаходилися раби — «холопи» або «челядь». Проте вони не були єдиною масою, адже частина з них жила у панському маєтку, працювала із застосуванням панського реманенту і одержувала певне утримання («місячину»), а інші отримували від пана ділянку землі, реманент тощо, заводили власне господарство і з часом зливалися з основною масою залежного селянства. Вони також могли самі викупити себе, і нерідко їх відпускали на волю в подяку за вірну службу своєму панові.
Невдоволення залежного населення проявлялося в різних формах — від втеч на вільні землі до масових виступів. Так, 1068 р. вибухнуло повстання у Києві проти князя Ізяслава, а в 1113 р. — повстання у Києві, спрямоване проти надзвичайно високих відсотків на позички. Воно забезпечило законодавче обмеження лихварського відсотку до 20 % законом Володимира Мономаха «Про рези», а також обмежило сваволю кредиторів ще одним законом— «Про закупів». Ці закони ставали складовою частиною вже існуючої на той час «Руської правди» — найважливішого зведення норм давньоруського законодавства. У цих документах обмежувалася, а потім і відмінялася кривава помста як пережиток первісного суспільства. Визначалася відповідальність за крадіжку та псування майна, худоби, за напад на представників вотчинної адміністрації. Наприклад, за вбивство огніщанина (старшого княжого дружинника, представника княжої влади) або тіуна (княжого управителя) необхідно було виплатити штраф у 80 гривень (приблизно 16 кг срібла), у той час як за вбивство смерда (як і холопа) — усього тільки 5 гривень (1 кг срібла).
Серед основних верств населення Київської Русі слід також назвати:
«мужі» — знать, бояри на чолі з Великим князем (княжі воїни, старші й молодші дружинники, племінна (місцева) знать;
«люди» — міська знать (купці, пов’язані з міжнародною торгівлею);
«молодші люди» — мешканці міст (дрібні торговці, крамарі, ремісники);
«чернь» — найбідніші прошарки міста.
З прийняттям християнства з’являється ще один значний прошарок суспільства — духовенство, яке замінило собою волхвів та інших служителів язичницьких богів, культів. Церква та монастирі також ставали великими землевласниками, процес закабалення, притаманний для феодалів, власників вотчин, відбувався й у вотчинах церковних. Церква приймала княжі пожалування, захоплювала землі вільних смердів, отримувала й так званих «задушних холопів» (тобто тих холопів, яких їхній власник заповідав «на спомин душі»).
У Київській Русі 13—15 % населення мешкало в містах і селищах, яких нараховувалося близько 240. Але тільки 74 міста мало населення близько 4—5 тис. чол. Серед міст вирізнявся Київ, де мешкало 35—40 тис. чол. На той час це було одне з найбільших міст Європи. Міста Київської Русі були як центрами ремесла і торгівлі, так і адміністративно-воєнними. Вони виникали на торговельних перехрестях і водних транспортних шляхах. Так, на шляху «із варяг у греки» були розташовані такі стародавні міста, як Київ, Любеч, Чернігів, Смоленськ, Новгород та ін. Пізніше великі київські князі почали зводити міста-фортеці на нових землях з метою захисту від зовнішніх ворогів, для торгівлі з народами, котрих завоювали. З поширенням християнства міста почали виникати поблизу великих монастирів. Утворювалися вони також на місці старих племінних градів і центрів поганських поклонінь, поблизу великих вотчинних садиб.
Міста ставали адміністративними, торговельними, ремісничими центрами, саме в них надавали перевагу для будівництва своїх дворів князі та бояри. Західноєвропейські мандрівники відзначали наявність великої кількості міст у Київській Русі, вони навіть називали її країною міст, «гардарікою». Ці міста поступово підпорядковували собі околиці, що змінювало поділ Русі на так звані волості, які вже майже не мали племінного походження. Так, наприклад, у Чернігово-Сіверську волость входили сіверяни, радимичі, в’ятичі та ін. У результаті, племінний поділ відходить на другий план, поступаючись загальнодержавному устрою країни.
Як відомо, ремесло спочатку зароджується у патріархальних родинах як домашній промисел для забезпечення себе та своїх родичів найпростішими побутовими речами: лляними тканинами, шкірою, посудом, взуттям тощо. Ці вироби не виходили за межі родини та не вироблялися на продаж. У процесі подальшого поділу праці домашні промисли виділяються в окрему галузь — ремісниче виробництво. Ремісники поступово починають працювати не лише для внутрішнього споживання патріархальної родини, але й на продаж. З часом вони перестають займатися землеробством та зосереджуються на виробництві виключно ремісничої продукції, переселяються з сільської місцевості у міста. Майстри родинами селилися в містах окремими районами, вулицями за певним галузевим принципом: поселення гончарів, ковалів, зброярів, кожум’як тощо. Ремісничі посади розташовувалися впритул до укріплених дитинців, як наприклад Поділ у Києві. Свого розквіту ремісниче виробництво досягло в ХІ—ХІІ ст., коли ремесло налічувало до 40 спеціальностей: виготовлення зброї, щитів, панцирів, замків, цвяхів, предметів домашнього вжитку, гончарних виробів, ювелірних тощо. Рівень майстерності давньоруських ремісників був надзвичайно високим, не поступався рівню провідних країн того часу. Ремесло концентрувалося в давньоруських містах, перш за все у Києві, а також у Чернігові, Новгороді, Володимирі, на Волині, Галичі та ін.
У містах виробляли речі різного призначення. Через високий попит на вироби із заліза (сільськогосподарський реманент, металеве спорядження, зброю) перше місце серед ремесел займала виплавка заліза та металообробка. Ковальство на той час поділялося на ряд спеціальностей, від нього вже відокремилися зброярі, щитники, гвіздочники. Власне, відбувалося відокремлення ковальства від металургії у містах.
Високим рівнем майстерності відзначалися й давньоруські ювеліри. Вони знали всі прийоми, відомі на той час найславетнішим майстрам передових країн тодішнього світу. Вони оволоділи складною технікою зерні, фігурного литва, перегородчастої емалі, створили справжні шедеври художнього ремесла. Їх вироби були широко відомі не лише на Русі, але й далеко за її межами. Відзначалися високим рівнем та досконалістю виконання й вироби гончарів, які випалювалися у спеціальних горнах. Набуло поширення також і виробництво цегли — плінфи. Значних успіхів досягли давньоруські зодчі. У період Київської Русі були побудовані такі величні споруди, як Десятинна церква, Софіївський та Успенський собори у Києві, Спаський та Борисоглібський собори у Чернігові, численні князівські та боярські «кам’яні палати». Великого розвитку набуло також і теслярство, адже значну кількість церковних будівель, княжих і боярських теремів, а також будівель для простого люду зводили з дерева. Високої якості досягло виробництво тканин, особливо з льону та вовни.
Ремісники, як на Заході у цехи, почали об’єднуватися у «дружини» (як наприклад вишгородські ремісники-«дереводіли»), але вони не перетворилися на справжні ремісничі цехи через ряд причин, серед яких варто назвати відсутність конкуренції з боку сільських ремісників та відсутність феодалів — власників міст, а отже, й необхідності захисту від їх сваволі. Диференціація ремесел, посилення обміну сприяють розвиткові внутрішньої та зовнішньої торгівлі. Основною формою внутрішньої торгівлі були невеликі місцеві ринки, зв’язок між якими був відносно слабким. Проте Київська Русь уже мала певні внутрішні торговельні зв’язки між досить віддаленими між собою окремими містами, де формувалися місцеві ринки. Окремі міста мали по декілька місць, призначених для торгівлі. У Києві того часу налічувалося 8 «торгів». Торгівля іменувалася «гостьба», а купців називали «гості», місця торгівлі — «погости». Купці дуже шанувалися у Київській Русі, «Руська правда» визначала штраф за вбивство купця удвічі вище, ніж за простого смерда.
Значно більший розвиток отримала зовнішня торгівля. Давньоруські купці торгували з Візантією, Центральною Європою, Скандинавією, Середньою Азією, арабськими країнами. Крім відомого «шляху із варяг у греки», купці використовували Дунай як традиційну артерію для торгівлі з Європою, вони плавали Чорним, Азовським, Каспійським, Балтійським морями. Залозним шляхом купецькі каравани рухалися до Приазов’я та Середньої Азії, Соляним — у Галицьку землю і далі в Західну Європу. Найважливішими центрами міжнародної торгівлі були Київ і Новгород. Основними експортними товарами були хутра, віск, мед, льон, шкіри, ювелірні вироби, панцирі, зброя тощо. Імпортували перш за все предмети розкоші — шовкові тканини, парчу, оксамит, зброю, ювелірні вироби, прянощі та ін.
Гроші у східних слов’ян з’являються задовго до створення держави. Архаїчна назва грошей «скот», яка трапляється у Руській правді, напевно, не означає, що худоба у давніх слов’ян виступала засобом обміну. Подібні терміни існують у цілому ряді європейських мов, що дає можливість вважати цей термін залишковим явищем давньої індоєвропейської мови. У Київській Русі грошова одиниця найчастіше називалася «куна», а також гривня як вища одиниця грошово-вагової системи. Гривня ділилася на 20 ногат, 25 кун та 50 резан. Ці грошові одиниці найчастіше були не реальними засобами обміну, а лише його ваговими елементами. Кунами ж називали і гроші взагалі (гривня кун — гривня грошей), а засобами обігу в той час служили візантійські та арабські монети. Власну монету вперше став карбувати Володимир Великий, потім — його син Ярослав, але ці гроші («златники» та «срібники») практичної ролі не відігравали, а лише виступали як символ суверенітету та незалежності держави. Як пишуть О. П. та П. П.Толочки, «карбування монети належало до неодмінних атрибутів суверенного володаря. Так чинив візантійський імператор, так мав чинити і його руський родич».
Слід зазначити, що кредитні відносини в Київській Русі були досить розвинені, підтвердженням чого є цілий ряд статей «Руської правди», в яких згадується про «позичку у борг», «процент (реза)», «торгівлю у кредит», «довготерміновий та короткотерміновий кредити» тощо, а також закони Володимира Мономаха, зокрема, вже згадуваний «Устав про рези».
Незважаючи на значну роль торгівлі та ремесла, переважна частина населення займалася землеробством і різними промислами. У землеробстві використовували плуг із залізним ралом і дво-, трипільну систему сівозміни. Значне місце посідало скотарство: розводили велику рогату худобу, коней, свиней. Худобу з Київської Русі продавали далеко за її межами. Так, Н. Полонська-Василенко згадує «Рафельштетенський митний устав», який фіксує продаж ще у ІХ ст. руських коней у Баварії.
Серед промислів найвагомішим було мисливство, навіть данину платили хутрами. Відомо, що місця полювання охоронялися законодавчо: ще з часів княгині Ольги встановлювалися «ловища» та «перевесища», тобто місця полювання; «Руська правда» охороняла бобровники — місця полювання на бобрів, хутра яких надзвичайно цінилися у Європі. Не мешу роль відігравало бджільництво (бортництво), яке також згадується у «Руській правді», і яке давало такі важливі експортні товари, як мед і віск. Мед також широко використовувався для виробництва міцних напоїв.
З розвитком феодального землеволодіння виникає та набирає поширення така його форма, як вотчина — спадкова феодальна власність на землю, яка виникає в результаті жалування князем землі боярам і визначається як безумовне володіння землею при необмеженому розпорядженні нею. Вотчина ділилася на панське господарство та селянське держання. До дрібного господарства смерда належали наділ землі, хата, худоба, птиця. Селянин платив феодалу оброк, обробляв своїми знаряддями та своїм тяглом панське поле.
|
Головна 
