Проте, буває, чоловік старається, мучиться все життя, тяжко працює з ранку до ночі, а таки не може вилізти зі злиднів. Невдах побоювалися, трималися від них подалі, щоб не перебрати на себе їхніх злиднів. Здавалося б, усе в них мало бути гаразд, але врожай дощі вимочили або сонце спалило, купив корову —здохла, продав вівці — злодії гроші вкрали, прийшов додому — хата згоріла... "Не щастить", — кажуть. І тоді в уяві виникають людиноподібні демонічні істоти — особливий різновид нечисті, який спричиняє увесь цей клопіт. Звуться вони "злиднями" й асоціюються з іншими, теж людиноподібними образами, такими як Нещастя, Лихо, Біда, Недоля (в білоруській міфології їм відповідає Злидня — невидима жінка без язика, очей і вух, яка раніше була змією; у сербській — Несреча — сива стара з тьмяним поглядом).

    Злиднів уявляють маленькими, завжди голодними старими чоловічками, які сидять на плечах людини й покидають її лише після смерті ("Багатство — дочасне, а злидні довічні", "Просилися злидні на три дні, та й вигнати не можна", — твердять прислів'я). У хаті злидні оселяються найчастіше в запічку, хоча можуть бути де завгодно. В легенді сказано: "В одному селі жив чоловік —- здається, й роботящий, однак весь час діло в нього не йшло на лад: б'ється, як риба об лід, а ніяк не може вибитися з убозтва. Якось він замислився: "Що за причина така, що я ніяк не розживуся? Невже мене злидні обсіли?". А йому хтось відповідає: "Бо й справді обсіли, і скільки б ти не бився, не розбагатієш, доки ми будемо в тебе". Чоловік був не дурень. Розкинув думками туди й сюди та й питає: "Та хіба вас багато в мене розвелося?" — "Багато, — озвалося те ж саме. — "А чому ж вас не видно?" — знов питається. — "Це ми такі маленькі, що нас ніхто не бачить". — "Де ж ви поміщаєтесь?" — "Та ми будь-де можемо бути".
    Фаталізм, приреченість, почасти властиві українській народній свідомості ("Гроші йдуть на гроші, хліб на хліб, а злидні — на злидні"), в казках, легендах та анекдотах співіснують із думкою про те, що злиднів можна позбутися завдяки розуму й життєлюбству: їх можна зав'язати в мішку, заткнути у пляшці чи полонити в будь-чому іншому й кинути у воду чи навернути каменем; зв'язавши, можна лишити на перехресті — вони перейдуть до того, хто їх розв'яже, як у тій легенді, що ми її вже почали розповідати: "Саме тоді чоловікові схотілося понюхати тютюну, й він відкрив ріжок. "А ось тут, у ріжку вміститесь?" — питає. — "Аякже!" — відгукнулось те, і вмить почувся голос із ріжка: "Ось ми вже всі в ріжку!". Чоловік швидко заткнув ріжок закладкою, а далі гайда до занедбаного млина й поклав ріжок під вал. Відразу ж після цього все в чоловіка пішло чудово. З'явився в нього достаток, а там і багатство".
    Дуже популярними є легенди про те, як господар закриває злидні в бочці або прищемлює їм пальці колодою. "Жив собі чоловік, та такий бідний, що іноді нічого було їсти не лише йому, а навіть і маленьким діткам. А бідняк той був музикою. От після вечері взяв він скрипку й почав грати. Діти, як тільки почули, одразу посхоплювалися й давай танцювати. Коли дивиться, а разом із дітьми й злидні танцюють посеред хати, а коли перестав грати, злидні так і посунули під піч. Як вони поховалися, чоловік той і питає: "Може, вам під піччю зле, тісно сидіти?". А один і каже: "Де там тобі, чоловіче, добре! Тіснява така, що й не доведи Матір Божа!". Швидко вибіг він тоді надвір, узяв діжку, вніс її до хати й каже злидням: "Улізьте-но всі сюди!". Злидні повлазили всі у діжку і наповнили її до краю, а він схопив пруток та вмить заднив діжку, вивіз її у поле й покинув там. Минуло там, може, з півроку, господарювання в нього пішло так добре, що й багаті люди стали йому заздрити".
    Поширеним у фольклорі багатьох народів є мотив змагання з нечистою силою і розправи з нею, завдяки кмітливості людини, в такий спосіб: "Запріг бідний брат коня, приїхав додому й каже: "Ану, злидні, поїдемо в ліс!". Вилізли злидні з-під печі (а було їх там аж дванадцятеро), посідали на воза й поїхали. Приїхали в ліс. Бідний випряг коня, пустив його пастися, а сам зрубав грубий-прегрубий дуб, розколов його до половини та й каже злидням: "Братики-голубочки! Поможіть мені розколоти це дерево!" — "Як же, — питають, — станемо тобі допомагати, коли в нас і сокири немає?" — "А ви, — каже, — без сокири. Позакладайте усі руки в цю щілину по самі лікті й давайте з усієї сили роздирати дуба". Зробили злидні так. А бідний брат вибив обухом клинці, а обаполки так і збіглись докупи й защемили руки всім злидням".
    Такі легенди чи казки здебільшого мають подібне продовження: позаздрив багатий брат щастю бідного, почав розпитувати його, як він розбагатів. Той розповів йому, як позбувся злиднів і куди їх зачинив. Не міг змиритися багатій із тим, що його брат став заможнішим за нього, й захотів випустити злидні, щоб обсіли вони знову бідолаху. "Побіг чимдуж до річки та за боклаг. Тільки-но відіткнув його, а злидні звідтіля вискочили і вчепилися за нього. "Тепер ти наш", — кажуть. Приходить він додому, коли все, яке багатство в його було, погоріло, а на тому місці, де стояла хата, лишилися самі головинки. Оселився він після того в тій землянці, де раніше жив його бідний брат разом із злиднями".
    В інших народів існували і ще деякі вірування щодо того, як спекатися цього різновиду нечистої сили. Скажімо, у Віденській губернії було зафіксовано обряд "палення злиднів", який здійснювали на Купала. Молодь села або кількох сіл збирала всілякий непотріб, лахміття, складала його на старий віз, до якого запрягала найгіршу в селі клячу. "Злиднівський віз" палили разом зі старою упряжжю, й це символізувало знешкодження всієї сільської бідності разом із її винуватцями — відьмами та чаклунами.