Про подібні приклади розповідає фольклор багатьох країн. Скажімо, в російській легенді про Коромислову вежу мовиться: щоб нижньогородський кремль стояв довго, призначеного дня під одну з його веж мали покласти людину, яка першою з'явиться на будівництві. Нею стала дружина місцевого купця Григорія Лопати — Олена. Того дня вона проспала й, коли вранці побігла по воду, поверталася коротшим шляхом через місце будівництва.

За польською легендою, у стіну фортеці князя Радзівілла в Біржах було замуровано двох молодят одразу по вінчанні. Сербська легенда про місто Скадер (Шкодер) розповідає, що у стіну фундаменту вмурували дружину одного із трьох братів-будівничих. Нещасна жінка спочатку сприйняла все за жарт, а як усвідомила свою страшну долю, то попросила на рік залишити у стіні отвори для грудей та очей, щоб бачити й годувати свого одномісячного сина Йована. І досі, за переказами, в тому місці по стіні тече біла рідина, яку жінки використовують при хворобах грудей .
    Аналогічні легенди існують про Копенгаген і Магдебург, Лібенштейн, кахетинську Сигнахську та Сурамську фортеці у Грузії, баварський замок Вестенберг та багато-багато інших місцевостей і споруд. І хоча християнство всіляко намагалося викоренити ці жорстокі звичаї, вони все одно зберігались у вигляді тваринних жертвоприношень чи обрядів, які символічно відтворювали ці дійства.
    Це грунтувалося на уявленнях про те, що будова закладається "на чиюсь голову", тобто що перший, хто увійде в неї, загине, коли, звісна річ, не буде принесено спеціальної жертви. Відгомони цих уявлень подекуди зустрічаються навіть у сучасному житті. Так, в українців, росіян, білорусів та сербів і досі в новий дім першими намагаються впустити кота, собаку чи курку. На сході Польщі, в околицях містечка Пшеворська (неподалік українського кордону), господаря розпочатого будівництва кладуть на землю, моделюючи в такий спосіб символічну смерть. А коли під час побудови хати прилаштовують сволок — поздовжню або поперечну балку, що підтримує стелю, — людина чи тварина, яка в цей момент подасть голос, за віруваннями, швидко помре. Слід розуміти, що вбивство живої істоти було своєрідною жертвою відкупу, призначеною духові місця, на якому будувалася споруда. Після того раніше ворожий людині дух ставав охоронцем будівлі — домовиком.
    Ритуали цього роду з'явилися ще за тих далеких часів, коли наші предки вели кочовий спосіб життя. Пересування з місця на місце, постійне облаштування нового житла, часто на землях, які раніше посідала інша людська спільнота, вимагали поважного ставлення до духів померлих, чиї могили прибульці знаходили на новому місці. Цих духів вшановували, хоча зазвичай вони були предками ворожого племені. Таким чином, віра в домовика пов'язана з уявленнями про духів померлих предків, які беруть під свою опіку певні ділянки землі.

    Походження хатніх духів у народі пояснювали по-різному. Одні запевняли, що ці надприродні сили постали з крапель води, які чорт струшував із пальця позад себе. Інші розповідали, ніби на домовиків по семи роках перетворюються таємно зжиті зі світу матерями діти. Існують повір'я про народження домовичка з першого яйця чорної курки або з яйця, знесеного семирічним півнем. Якщо людина протягом семи (за іншим варіантом — дев'яти) днів триматиме таке яйце під пахвою, сидячи на печі, не молитиметься, не митиметься й не голитиметься весь цей час, на світ з'явиться домовик. За повір'ями, такий дух носитиме людині золото і срібло, але по смерті людини візьме її душу.
    За деякими переказами, місцем перебування домовика є хатнє горище чи поріг: "Домовик є у кожній оселі, у котрій під припічком, у котрій — на хаті. Один чоловік чує: стукотить та й стукотить на хаті; піду, думає, узнаю. Тільки на драбину вступив, воно йому сипнуло у вічі раз і вдруге. Він протер очі і знов лізе, так воно його турнуло. Показалось чорне. Полили водою — ожив. Він оп'ять поліз, став питать, а воно пхнуло у груди і сказало: "Ти ж мене не узнавай, я — домовик".
    Хата сприймалась як зменшений всесвіт, що поділявся на три частини: світ небесний, земний та підземний. Отже, розміщення домовика у верхній зоні, яка, відповідно, позначала небо, вказує на те, що первісно хатній дух сприймався на рівні божества й лише згодом почав асоціюватися з підземним світом, вхід до якого відкривався біля порога.
    Дешо пізніше походження мають уявлення про те, що місцем перебування домовика є стайня. У таких випадках хатній дух може зашкодити коневі, на якому він полюбляє кататися вночі і якого може заїздити до смерті. Щоб цього не трапилося, у стайні поряд із конем тримають цапа, тоді домовик їздить на ньому.
    Буває, що хатній дух доглядає коня, розчісує та заплітає йому гриву. Подібні повір'я зближають домовика із чортом, який, за народними переказами, їздить на цапі, а про людське око іноді з'являється на вороному коні.
    Але більшість переказів розповідає, що домовик мешкає в хатньому запічку. Для наших предків-язичників піч була чимось на зразок домашнього вівтаря, місцем священним, пов'язаним із обожненням вогню. Саме в печі мали мешкати духи-охоронці господи. З поширенням християнства уявлення про піч зазнали деяких змін: її шанували так само, як і вогонь, що виступав одним із символів християнського Бога. Крім того, в печі випікався "святий хліб" — джерело життєздатності людини. Спілкування через посередництво печі зі світом предків набуло негативного значення, а самі духи предків почали сприйматися не як добрі охоронці, а як ворожі людям створіння. Тому, за повір'ями, через піч улітала до хати всяка нечисть: відьми, вогняний змій, чорт, домовики. Ось одна з народних оповідей, що демонструє ці уявлення: "Як жінка підпалює в печі та не перехрестить, так тобі смагне з печі, що й очі повипікало б, якби не берегтись... Палажка колись так злякалась: повна хата диму — в печі хоч би іскра! То домовик, він у всякій оселі є". У весільній пісні, яку співають під час випікання короваю, є слова, які можна тлумачити як опис зовнішності домовика:
                          Кучерявий піч замітає,
                          Пелехатий в піч заглядає.
                          Як не будеш печі мести,
                          То будемо за кучері трясти.
    Який же вигляд має цей таємничий мешканець людської оселі? Народні уявлення тут досить різноманітні. За одними легендами — це кремезний чолов'яга, трохи більший за звичайну людину, подібний зовні до господаря хати, за іншими — це маленький, зростом із дитину, чоловічок у червоних штанях та рогатій шапці, який має цапині ноги й курить люльку. В деяких регіонах України портрет домовика, або, як його ще називають, Антипка, доповнюється переказом про те, як, пустуючи, він заліз під двері тієї миті, коли їх зачиняли, втратив п'ятку й від того шкутильгає. Усе це надає домовику істотної схожості з чортом. Подібний образ сформувався у фольклорі під впливом християнства, яке відносило домовика до чортівні. Тому в багатьох фольклорних текстах зауважено,
що домовик боїться хреста. В одного господаря був наймит. Робітник дивувався, що хазяїн із кількох кіп жита може змолотити дуже багато зерна. Одного разу вночі робітник сховався на току та підгледів, що до господаря ходить домовик, який носить йому мішки із зерном. Досидівши до перших півнів, робітник перехрестив хату, тік та змолочене збіжжя. Відразу зайнялася пожежа, яка знищила й хату, й господаря, й домовика.
      Оскільки язичництво трактувало хатнього духа суто позитивно, в народі побутували різні думки щодо того, чи в кожній хаті є домовик. Одні казали, що домовики мешкають у пустках чи в оселях тих людей, які знаються з нечистим, а в освячену хату домовик не піде. Інші стверджували, що він є в кожній хаті.
    Первісно ж домовик уявлявся як невеличка волохата істота звіроподібної чи людської зовнішності. Цікаво, що міра волохатості домовика визначалася багатством господаря. Чим заможніший був господар хати, чим більше дбав про своє хазяйство, тим волохатіший був годованець. У народі вірили, що відважний господар після закладин нової хати може дізнатися про майбутнє. Для цього увечері в новій хаті ставлять борону, на неї вішають ярмо, розводять невеличкий вогонь і дивляться крізь борону. Якщо погрітися біля вогню прийде волохата істота — у хаті буде достаток, а якщо лиса — чекатимуть злидні.
    Від домовика залежить, якої масті худобу має тримати господар, щоб вона не гинула, а розмножувалася. Для цього потрібно з'ясувати масть свого годованця. Щоб побачити його, потрібно три роки вистояти службу Божу на Страсний четвер перед Великоднем із запаленою свічкою. На третій рік цю свічку треба принести додому так, щоб вона не згасла, обійти з нею господу і вилізти на горище, де й сидить домовик. Той, хто побачив домовика, буде щасливим.
    Подекуди зустрічаються описи домовика у звірячій подобі. Його асоціюють із тваринами, які зазвичай пов'язуються в народі з чаклунством: котом, чорною куркою, бараном, телям, цапом, псом, совою, щуром, мишею. Відрізнити таку тварину можна, насамперед, через її раптову появу в хаті, раптове зникання та поведінку, не характерну для звичайної тварини цього виду. У народі вірили, що на базарах у деяких містах продають домовиків у вигляді кошенят.
    У багатьох місцевостях України переказували, що домовик має подобу змії чи вужа. Це викликало особливу повагу до цих тварин. Німецький дипломат і мандрівник Зіґмунд Герберштейн, який відвідав Московське царство на початку XVI ст., описує дивний звичай місцевого населення утримувати вдома ящірок і вшановувати їх як хатні божества: "Там і досі дуже багато ідолопоклонців, які тримають удома, ніби пенатів, якихось зміїв із чотирма короткими лапами, подібних на ящірок із чорним та гладким тілом, що не більше трьох п'ядей (60-75 см) завдовжки й називаються гівоїтами. У святкові дні люди очищають свій дім і з якимось острахом, усією родиною благоговійно вклоняються їм, коли ті виповзають до поставленої їжі. Якщо змій-божество був погано нагодований, родину чекають нещастя".
    Українці та білоруси вірили, що помешкання оберігає вуж. Саме він опікувався добробутом господи. Вужа пов'язували з теплом хатнього вогнища, тому його зображали над вікном тієї стіни, де стояла піч: "Хатній вуж жив або під піччю, або під порогом, І над порогом не можна було нічого робити, навіть сидіти, щоб вужу не було тяжко".
    "Вуж хату оберігав. Під піччю жив. Його годували-напували. А коли траплялося, то й дім на нього покидали, бо вони (вужі) могли хворобу напустити або загризти до смерті. їх домовиками частіше й звали. Тільки той, хто у хаті жив, того і пускали у такий день, решту ж — ні".
    Думку про ототожнення вужа з домовиком підтверджує народне повір'я про те, що третього березня домовик линяє, скидаючи з себе стару шкіру. В цей день він є небезпечним навіть для своїх домашніх, яких він не впізнає. Це нагадує такий самий природний процес у змій та вужів і є прямою вказівкою на єдність образів домовика та вужа як хатнього божества.
    При переїзді господарів на нове місце домовичка забирають із собою. Для цього спалюють у печі один із постолів, примовляючи: "Ось тобі сани, їдьмо з нами". Існують і ще деякі способи перевезення домовика. Найстарша в сім'ї жінка востаннє розводить вогонь у печі на старому місці, рівно опівдні вибирає вугілля, кладе його у спеціально підготовлений горщик, накриває чистою скатертиною і припрошує домовика їхати з нею. Посудину ту несуть до нової хати. Там скатертину розтрушують по кутах, ніби випускаючи домовика, вугілля висипають у піч, горщик розбивають і закопують під переднім кутом хати.
    Незадоволений господарями домовик у різний спосіб намагається вижити їх із насидженого місця, завдаючи всілякої шкоди: б'є або соває посуд; лякає мешканців хати нічними ходіннями чи позіханнями, душить чи щипає їх, залишаючи на тілі синці; псує худобу; не дає розвиватися рослинам тощо. В одного хазяїна була яблуня, яка раптом перестала плодоносити й почала в'янути. Люди помітили, що надвечір до яблуні підходить домовик, навалюється на крону дерева й так тримає аж до рання, заважаючи їй рости. Лише після того, як яблуню освятили і вбили в землю з чотирьох боків дерева по кілку, так, що вони утворили хрест, домовик перестав ходити.
    Ось що каже одна з народних оповідей, записаних наприкінці XIX ст. на Харківщині: "Гарно ми жили... А далі все так і злетіло одразу. Віл іздох, корова одна здохла... Б'ємося так, що й ночі недоспиш і недоїси, а нема добра. Далі й другу корову довелося продавати. <...> І самі не знаємо, чого воно таке нещастя. І хто його зна, що воно й було б, та показано нам у другу слободу перейти — то тут уже піднялися трохи.
— Хто ж вам показав?
— Та хто... Раз батько лягли спати біля вікна на лаві... А воно так серед ночі щось підійшло до вікна та як крикне: "Вийди!" — батько так і схопилися. Хрестються. Що воно? Ну, думали, може, приснилося. Коли на другу ніч ізнову під вікном: "Вийди!" — і так щоночі. Що воно? Ми вже боїмось. Як прийде ніч та треба лягати — то аж трусимось. А люди й нараяли матері: "Піди та й піди до Яремихи, — уже ж вона зна, то скаже!" — пішла мати до Яремихи... Уже ж знахарка така... Дак вона каже: "То вас домовик на інше місце переганя. Переходьте, то будете мати щастя". Мати — батькові... Батько кажуть, що вигадки. Ну, аж воно свого не покида, і нам жити дедалі гірше. Тоді вже й батько... Перейшли сюди на хутори — пішло все добре...".

    Як бачимо, домовик, виганяючи господарів, діє на їхню користь. Загалом подібні речі демонструють, що в народі домовик сприймався як істота, хоча й нечиста, але доброзичлива у ставленні до людей. Недаремно в різних регіонах України його ласкаво називають доброхотом, щасливцем, годованцем, хатнім дідком, а в середньовічному "Слові св. Василя" домовик зветься "хороможителем". На думку деяких дослідників, у дохристиянські часи хатні духи мали статус богів і йменувалися Цур і Пек. Вираз "цур-пек тобі!", що дійшов до наших днів (синонімічними до якого за часів християнства стали вирази типу "хай тобі чорт", "хай тобі всячина", "хай тобі грець"), має семантику замовляння від чогось недоброго, ворожого, бажання позбутись когось чи чогось. Людина, яка виголошувала його, в такий спосіб зверталася по допомогу до родинних духів: "Коли ж побачила завтра Хведька, та ще й з чужого села, то вже Стецькові цур і пек" (Г. Квітка-Основ'яненко); "Ніна тріпнула головою. Цур їм, пек з такими думками. Казна-що лізе в голову" (Д. Бедзик). Такі самі корені мають слова "відцуратися" — покинути своє родове місце, — "спекатися" — позбутися чогось неприємного. За домовиком визнавалася функція повчати членів родини, опікуватися самотніми господарями. До нього зверталися зі скаргою на домашніх, за порадою.
    Зв'язок домовика з культом предків і відповідне вшановування його як старійшого роду пояснює, чому в народній уяві він сприймається як обов'язковий оберіг будь-якої оселі. Залишившись без домовика, родина втрачала зв'язок зі світом предків, утрачала охоронця. За народними легендами, дружба господаря хати з домовиком може збагатити першого. Якщо ж людина, з якою домовик безпосередньо спілкувався, помирає, а інші члени родини не вміють налагодити контакт із хатнім духом, він починає тужити, сумує. Тоді в хаті можна чути стогін та плач, що лине невідомо звідки. Якщо домовик дуже засумує, він урешті-решт може спалити хату або зірвати дах і податися геть. Тоді родина не матиме щастя, а все нажите добро зійде нанівець. До речі, так само домовик чинить, якщо господарі чимось не догодили йому, наприклад, годували солоною їжею, тоді як солі хатній дух зовсім не зносить. Серед фольклорних записів є багато текстів, у яких розповідається, як домовик помстився хазяям за солону страву: перекинув миску, обваривши цією стравою господиню, скинув драбину, по якій господар ліз на горище із подібним несмачним для домовика їством тощо.
    Хатній дух недолюблює жіноцтво, та й воно швидше боїться домовика, ніж шанує. Розповідають, що домовик може обіймати самотню господиню за плечі або за талію, виявляючи в такий спосіб свою присутність. І лише від реакції жінки залежить, як далі поводитиметься домовик: якщо вона запропонує йому дружбу, висловлюючи це, звичайно, у формі спеціального замовляння, хатній дух припинить свої "залицяння" й більше не з'являтиметься. Якщо ж господиня розгубиться або, ще гірше, перелякається, то може стати жертвою явища, яке сучасна преса називає полтергейстом: у хаті почнуть довільно пересуватися речі, літатимуть предмети, чутимуться голоси тощо. Домовик гнівається, коли заміжня жінка ходить із непокритою головою, "світить волоссям проти сонця", тобто вподібнюється до відьми, з якою домовик не мириться. Неохайна жінка може спровокувати появу домовика, якщо залишить хату на ніч неметеною. Домовик прийде вночі й местиме долівку. Якщо ж у хаті довго немає чоловіка, то волохатий домовик уночі може душити господиню, хоча зазвичай цей дух є добрим охоронцем і рідко чинить шкоду хазяям оселі.
    Загалом, незважаючи на пізніші спроби церкви поставити його на один щабель із "ворогами людства", такими як чорт, відьма, водяник, лісовик тощо, домовика в наших предків було шановано завдяки його приналежності до духів роду.