Нападки на курс Ататюрка давно вже викликали занепокоєння в армії. Після виборів 1954 р., на яких перемогу знов отримала Демократична партія (ДП), у структурі збройних сил була створена таємна організація «ататюркістів». Вона планувала повернення до політики М. Кемаля.

    Навесні 1960, після того як Мендерес спробував втрутитися в справи Стамбульського та Анкарського університетів, студенти організували демонстрації (27 квітня 1960 відбувся мітинг студентів Стамбульського університету, за ним пішли демонстрації в Анкарі та інших містах). Мендерес віддав армії наказ подавити ці заворушення і навести в країні порядок, але генерали вирішили покласти край правлінню Демократичної партії. Почалися масові заворушення на націоналістичному ґрунті, напади на греків та інших іноземців. Скориставшись цим, командувач сухопутними військами генерал Кемаль Гюрсель здійснив 27 травня 1960 військовий переворот. Влада перейшла до рук комітета національної єдності, що складався з 38 чоловік, на чолі з самим К. Гюрселем. Колишні керівники країни були заарештовані і віддані суду, 15 з них, в тому числі Д. Баяр і А. Мендерес, страчені. Демократична партія була розпущена. Потім за рішенням Комітету були скликані Установчі збори, які і приступило до розробки нової Конституції.

    У перші місяці після перевороту армія використовувала жорсткі заходи по відношенню до релігійних кіл і націоналістів. Полковник Аль-парслан Тюркеш, що входив спочатку до складу Комітету національної єдності, вже восени того ж 1960 р. був виведений з його складу разом з групою націоналістично налаштованих офіцерів. Як наслідок ними була створена націоналістична організація «Сірі вовки», яка стала осередком всіх ісламістських сил в Туреччині. Були арештовані всі члени Демократичної партії, 600 осіб притягнуті до суду.

    У травні 1961 р. Установчі збори приймають нову Конституцію, яка була схвалена на референдумі. Знову проголошувалися демократичні свободи і права громадян, скасована цензура. Були розширені регулюючі функції держави. Встановлювався жорсткий принцип розділення гілок влади: виконавчої, законодавчої та судової; для контролю створювався Конституційний суд.

    Одночасно Конституція 1961 р. надавала військовим особливий статус у державі. Вони отримали право втручатися в політичне життя, оголошувати в країні надзвичайний стан і навіть створювати тимчасові військові органи управління поряд з цивільними. Причому їх повноваження були розписані навмисно нечітко.

    Дозволено створення політичних партій. Усього їх виникло близько 12, але найбільшими були дві: Народно-республіканська партія (НРП), створена ще Мустафою Кемалем, і Партія справедливості (ПС), створена замість розпущеної Демократичної партії. Вони й отримали більшість місць на виборах у жовтні 1961 р. Президентом країни став К. Гюрсель, а прем'єр-міністром - Ісмет Іненю, лідер НРП.

   Але протягом 1960-х рр. йшло бурхливе суперництво двох політичних сил: НРП і ПС. На тлі внутрішньополітичної боротьби всі інші проблеми країни як би відступили на задній план.

    До 1965 р. домінувала НРП. Уряд І. Іненю приділяв увагу розвитку державного сектора. У 1962 р. була створена Державна планова організація, якій було доручено скласти плани економічного розвитку країни на найближчі 15 років. Був прийнятий п'ятирічний план (1963-1967), темпи економічного розвитку виросли до 9,5% на рік. Збільшувалися капіталовкладення як за рахунок державного бюджету, так і за рахунок коштів приватних осіб.

   У березні 1964 р. в Туреччині прийнято Закон про державні економічні організації (ДЕО). Він регламентував роботу державних підприємств. Тепер всі вони підкорялися відповідним міністерствам, отримували дотації з бюджету. Уряд підтвердив своє право встановлювати ціни (так тривало аж до 1984 р.). У ході виборів 1965 р. перемогу здобуває суперниця НРП - Партія справедливості, на чолі з новим лідером Сулейманом Демірелем.

    Разом з тим в кінці 1960-х рр. - а це був час посилення страйкової боротьби, студентських хвилювань, пожвавлення сепаратизму курдів - Туреччина знову опинилася на порозі анархії, що змусило армію в черговий раз втрутитися в перебіг політичних подій.

    12 березня 1971 було здійснено військовий переворот, уряд С. Деміреля відсторонено від влади. Контроль над країною зосередився в руках Ради національної безпеки (РНБ), до його складу входили президент, глава уряду, всі силові міністри, начальник генерального штабу і командувачі різного роду військ. Політичні партії заборонені не були, але армія знову взяла на себе управління країною в критичний період.

    До 1973 р. тривало військове правління. Армія підтримувала жорстке втручання держави в економіку, але не згорнула повністю політичне життя. Були внесені доповнення до Конституції 1961 р., посилені повноваження виконавчої влади, обмежені права і свободи громадян, компетенція звичайних судів: були сформовані суди національної безпеки для розгляду надзвичайних справ. Державні службовці втратили право на створення профспілок і участь в колективних договорах.

    У 1972 р. Ісмета Іненю змінив на посту Бюдент Еджевіт. На той час на політичному горизонті Туреччини з'явилися дві партії. Одну з них - Партію національного руху (ПНР), створену ще в 1969 р., очолив А. Тюркеш. ПНР - дотримувалася націоналістичної орієнтації. Іншу - Партію національного порятунку (ПНП), створену в 1970 р., очолив Неджметдін Ербакан. ПНП дотримувалася ідей ісламізму. Зрозуміло, ці партії багато в чому поступалися двом провідним - НРП і ПС, але могли внести зміни в розстановку політичних сил в Туреччині.

    Восени 1973 надзвичайний стан в Туреччині було скасовано; потім відбулися вибори в Великі національні збори (ВНЗ). Відразу після виборів дві найбільші партії створили коаліційний уряд, але незабаром суперництво між НРП і ПС відновилося. Б. Еджевіт і С. Демірель по черзі змінювали один одного на посту прем'єр-міністра, створюючи коаліції з дрібними партіями, тому що ні в кого з них не було абсолютної більшості голосів.