У грудні 1948 р. Макартур передав уряду Японії план економічної стабілізації, а в лютому 1949 р. для керівництва його здійсненням до Японії в якості спеціального посла президента Г. Трумена прибув банкір Д. Додж, який брав раніше участь у проведенні західнонімецької грошової реформи і мав відношення до розробки «дев'яти принципів» для Японії. 

    «Лінія Доджа», як стали називати заходи з проведення американського плану економічної стабілізації, хоча і включала в себе деякі елементи колишньої економічної політики японського уряду, суттєво відрізнялася від неї. Вона носила виключно жорсткий характер, зокрема, передбачаючи зниження протягом року цін на більшість видів товарів, встановлення жорсткого контролю Банку Японії над бюджетними витратами і грошовою емісією, заморожування заробітної плати на багатьох великих підприємствах, введення єдиного фіксованого курсу ієни.

    Прийнятий кабінетом Асіда план економічного відродження, що ґрунтувався на концепції постадійної стабілізації, був скасований, оскільки розходився з «лінією Доджа» через одноразову, швидку економічну стабілізацію шляхом свого роду «шокової терапії».

    Відповідно до орієнтирів, що були висунуті штабом Макартура, Д. Додж наполіг на розробці японським урядом державного бюджету на 1949/50 фінансовий рік на засадах обов'язкового постатейного збалансування з перевищенням доходів над витратами. Було рішуче відкинуто урядове субсидування відновлення економіки, якого наполегливо домагалися промислові кола. Тепер уряд надавав фінансову підтримку приватним банкам, яким ставилося в обов'язок кредитування під власну відповідальність компаній в найважливіших галузях промисловості.

    Формувався новий механізм японсько-американських економічних відносин, який повинен був зменшити залежність Японії від американської допомоги.

    Починаючи з вересня 1945 р., США надавали продовольство, добрива та інші товари першочергової необхідності з фондів ГАРІОА (Урядові асигнування для надання допомоги на окупованих територіях) і ЕРОА (Економічне відновлення окупованих територій) [1, 529-530]. З цієї, що діяла до 1951 р. включно, лінії до Японії надійшло американських товарів, переважно продовольства (пшениці), на загальну суму близько 2 млрд. дол. Щоб скоротити розміри американської допомоги, а також підвищити її ефективність, у державному бюджеті Японії з 1949 р. вводився спеціальний рахунок повернення боргу. Кошти, отримані від продажу в Японії американських товарів, тепер не розчинялися в державному бюджеті, а надходили до «еквівалентного фонду», котрий був призначений для довгострокового кредитування приватних підприємств під безпосереднім контролем окупаційних властей.

    У квітні 1949 р. меморандумом головнокомандувача окупаційними військами було встановлено погоджений з японським урядом єдиний обмінний курс ієни (360 ієн за 1 дол. США). Для японської промисловості того часу такий курс означав покупку сировини за високими цінами і продаж переробленої продукції за низькими, але вносив у зовнішню торгівлю Японії необхідний чинник стабільності [2, 303].

    З початком реалізації плану економічної стабілізації в травні 1949 р. в Японію прибула група фахівців для обстеження японської податкової системи на чолі з професором Колумбійського університету К. Шоупом. Довга і ґрунтовна робота «місії Шоупа» завершилася підготовкою аргументованих рекомендацій. У вересні 1949 р. вони були опубліковані і використані при складанні додаткового бюджету 1949 р. і бюджету 1950 р., а також у ході податкової реформи, здійсненої в 1950 р.

Будучи ланкою нового курсу американської політики, робота «місії Шоупа» мала свої відмінні риси. Вона була спрямована на реформування архаїчної японської податкової системи виходячи з довгострокової перспективи. Головною метою розробників рекомендацій було досягнення ефективності оподаткування. Вони пропонували встановити розподіл податкового тягаря, що було б справедливо по суті (однаковий внесок до державного бюджету при приблизно однакових сукупних доходах від будь-яких джерел доходів – праці, власності, підприємництва) і саме таким, справедливим, сприймалося б платниками податків.

    Американські окупаційні власті були зацікавлені в тому, щоб «лінія Доджа» була підтримана великим японським капіталом. Цьому сприяло в 1949 р. пом'якшення антимонопольного законодавства в тій його частині, яка стосувалася освіти картелів і злиття підприємств. Таким чином, США відмовилися від раніше підтриманого ними плану Далекосхідної комісії, спрямованого на виключення надмірної економічної концентрації в Японії.

У той же час, у березні 1949 р., «потсдамським указом» японського уряду були створені умови для залучення зарубіжних інвестицій та підприємницької діяльності іноземців в Японії.

    У травні 1949 р. уряд США відмовився і від власних пропозицій, зроблених в 1947 р. в Далекосхідній комісії за програмою «проміжних репарацій» (передачі частини японського виробничого обладнання Китаю, Філіппінам, Індонезії і Великобританії). Воно заявило, що «вилучення подальших репарацій серйозно загрожувало б успіху програми стабілізації Японії».

    «Лінія Доджа», або японський варіант політики «шокової терапії», яку Токіо проводив під американським натиском і контролем, стала важким випробуванням для Японії.

    До початку здійснення «лінії Доджа», коли уряд заохочував розширення виробництва, прагнучи м'яко, поетапно приборкати інфляцію, економічний ріст йшов, хоча і повільно, але безперервно. До 1949 р. промислове виробництво в цілому було відновлено на 70-80% від довоєнного рівня. Споживання також стало наближатися до довоєнного, особливо на селі [1, 530-531].

    Прийняті у відповідності з американським планом економічної стабілізації жорсткі заходи зі скорочення витрат державного бюджету виявили високу ефективність у стримуванні інфляції. Але ці ж заходи в початковий період здійснення плану стабілізації зробили негативний вплив на виробничу діяльність. У 1949/50 фінансовому році зростання виробництва в обробній промисловості практично припинилося. Більше всього постраждало машинобудування [2, 303].

   Застій в промисловому виробництві відбувався як від нестачі капіталовкладень, так і від неготовності японської промисловості з її відсталими технологіями і застарілим виробничим обладнанням вступити в жорстку конкуренцію в зовнішній торгівлі за несприятливих для Японії умовах єдиного обмінного курсу ієни.

    Японії не залишалося нічого іншого, як перейти на режим «затягування поясів» - стримування зарплати на колишньому низькому рівні, масових звільнень, найсуворішої економії всіх ресурсів, одночасно прискорюючи перебудову промисловості, і, з урахуванням зняття колишніх обмежень у зовнішній торгівлі, орієнтуючи її на виробництво продукції для закордонних ринків.

    У травні 1949 р. шляхом злиття декількох міністерств та управлінь було створено міністерство зовнішньої торгівлі та промисловості, покликане домагатися органічної взаємодії внутрішньої промисловості та зовнішньоторговельної політики [1, 532]. У вересні 1949 р. кабінет Йосіда прийняв курс «раціоналізації промисловості», головною метою якого було зближення внутрішніх і світових цін на японську продукцію. Уряд брав на себе завдання створити сприятливі умови для прояву ініціативи, творчості та вміння приватних підприємців, активно сприяти підвищенню продуктивності праці та впровадження передової техніки і технології [2, 304].

Література:

1.     История Японии (в 2-х томах) / под. ред. А. Е. Жукова. – М.: Институт востоковедения РАН, 1998. – Т. 2. – 703с.

2.     Кузнєцов Ю. Д. и др. История Японии. – М.: Высшая школа, 1988. – 342 с.