Реакційна політика уряду викликала зростаюче невдоволення в народі. Воно особливо посилилося після того, як були розпущені кортеси і муніципалітети, а репресії обрушилися навіть на опозиційні кола поміщиків і великої буржуазії. Керівники опозиційного руху стали готувати військовий переворот. 18 вересня 1868 р. повстала ескадра порту Кадіс, якою командував адмірал Топете.
На наступний день лідери великої буржуазії і ліберальних поміщиків, які зібралися в Кадісі, опублікували відозву. У ній перераховувалися зловживання королівських властей і вказувалося, що метою повстання є встановлення «законності», «порядку» і введення загального виборчого права. Заклик до зброї поєднувався в цьому зверненні з пересторогою проти можливих «ексцесів».
Керівники повстання прагнули звести його до збройного військовому перевороту (пронунсіаменто). Однак події в Кадісі послужили поштовхом до всенародного повстання, яке незабаром охопило всю країну. Селяни приступили до захоплення поміщицьких земель. Піднялося населення міст. Всюди створювалися революційні хунти, які проголошували повалення династії Бурбонів. У містах формувалася народна міліція. 29 вересня повстало населення Мадрида. На наступний день королева Ізабелла втекла з Іспанії.
Важливу роль у вересневому повстанні зіграли народні маси, але керівництво рухом захопили представники крупної фінансової і торгової буржуазії, що виступала в союзі з ліберальними поміщиками. Основною партією банкірів і торговців була в цей час партія прогресистів; в її складі було також чимало нових поміщиків, котрі скупили колишні церковні землі. Обуржуазнених поміщиків-дворян і деякі кола нових поміщиків об'єднував «Ліберальний союз» на чолі з маршалом Серрано і адміралом Топете. 18 жовтня 1868 р. лідери цих партій організували Тимчасовий уряд на чолі з Серрано.
В результаті вересневого повстання політична влада в Іспанії перейшла від великих землевласників у руки великої фінансової та торговельної буржуазії та ліберальних поміщиків. Буржуазно-поміщицький блок прагнув переконати народні маси в тому, що революція закінчена. Створена під час вересневих боїв народна міліція була розпущена. Як прогресисти, так і уніоністи (члени «Ліберального союзу») були прихильниками конституційної монархії.
У лютому 1869 р. в Мадриді зібралися Установчі кортеси. Незважаючи на наявність у них сильного республіканського крила, в комісію з вироблення конституції не включили ні одного республіканця. Прийнята Кортесом конституція оголошувала Іспанію спадковою монархією. Король зберігав право скликати і розпускати кортеси. Верхня палата (сенат) як і раніше повинна була складатися з вищих сановників; депутати нижньої палати підлягали обранню на основі загального голосування (для чоловіків). Конституція проголошувала свободу віросповідання і свободу друку, вводила суд присяжних, цивільний шлюб. Новий уряд заборонив орден єзуїтів і ліквідував монастирі, засновані після 1837 р.
Довгий час уряд шукав кандидата на вакантний престол Іспанії. Пропозиція, зроблена принцу Леопольду Гогенцоллерну, родичу прусського короля Вільгельма I, викликала різкий протест Франції й послужила приводом до франко-пруської війни.
Зрештою, іспанська корона була запропонована синові італійського короля Віктора-Еммануїла II, принцу Амадео Савойському; 30 грудня 1870 р. новий король прибув до Іспанії.
Політика уряду не задовольняла і значну частину промислової буржуазії, особливо тому, що він проводив курс на розвиток вільної торгівлі, тоді як молода іспанська промисловість гостро потребувала протекціоністських тарифів для захисту від конкуренції Англії та інших передових капіталістичних країн. Опозиційно була налаштована буржуазія Каталонії, Басконії та Галісії, що прагнула до автономії і висувала плани федеративного устрою країни. Найбільш активно федералістський рух розвивався в Каталонії - самій передовій в промисловому відношенні частині Іспанії. Федералісти рішуче засуджували режим централізованої монархії, встановленої конституцією 1869 р. Їх ідеї підтримувала і промислова буржуазія власне іспанських областей, що пояснювалося слабкістю економічних зв'язків між окремими районами країни.
У ході революції відбувся розкол усередині правлячої партії прогресистів. Ліве крило цієї партії виділилося в самостійну «радикальну партію» на чолі з Руїзом Сорілья. Різниця між радикалами і прогресистами зводилася по суті до того, що прогресисти дотримувалися тактики відкритої боротьби з революційним рухом народних мас, а радикали прагнули використати цей рух у своїх цілях.
Положення ускладнилося в 1872 р., коли проти уряду знову виступили карлісти, - прихильники Дон Карлоса, претендента на престол, що спиралися на саму реакційну частину земельної аристократії та католицького духовенства. Розпочалася друга Карлистська війна, що затяглася до 1876 р. До початку 1873 р. уряд позбувся майже всякої опори в країні. 9 лютого 1873 р. Амадео відрікся від престолу, і через два дні, 11 лютого 1873 р., кортеси під тиском народних мас проголосили Іспанію республікою. Політична влада перейшла до буржуазних кіл, що виступали під гаслом створення федеративної республіки. Уряд сформував федераліст Фігерас. Були призначені вибори в нові Установчі кортеси. Монархісти бойкотували ці вибори.
Кандидатів виставили федералісти і так звані непримиренні - республіканці, які виражали інтереси дрібної міської буржуазії. «Непримиренні» виступали за розділення Іспанії на невеликі самоврядні кантони: вони домагалися того, щоб кожна провінція, кожен район користувалися повною політичною самостійністю. Проте більшість місць в Установчих Кортесах, які відкрили свої засідання в червні 1873 р., отримали федералісти. З огляду на революційне збудження мас, буржуазні федералісти погодилися на те, щоб посаду голови уряду зайняв лівий республіканець - Пі-і-Маргалль.
| 
Головна 
