В Франції XVII ст. як і раніше зберігалася феодальна власність на основний засіб виробництва - на землю. Земля в переважній більшості складалася з «ф'єфів» (феодів), тобто власники формально «отримували» її від вищестоячих сеньйорів: від королів - герцоги і маркізи, від них - графи і барони і т.д., хоча ніяких внесків і служб на користь вищестоячого сеньйора, як у старовину, вже не покладалося
Економічна сутність цієї системи зводилася до того, що власність на землю складала монополію вузького пануючого прошарку. Вузькість внутрішнього ринку у Франції XVII ст. являла собою одне з найбільш істотних перешкод для розвитку промисловості. Сама техніка сільського господарства носила вкрай примітивний характер. Саморобна дерев'яна соха, мотика і заступ були головними сільськогосподарськими знаряддями. Селянин вдягався в домоткане грубо пофарбоване сукно, взувався в дерев'яні башмаки (сабо). Приблизно половина всієї землі у Франції -- у різних провінціях від 30 до 60% -- знаходилася в триманні селян. Основною формою селянського землекористування у Франції XVII-XVIII ст. була цензива.
Французьке дворянство вишукувало, крім прямих сеньйоріальних поборів, і інші джерела експлуатації селян. Молодші сини знатних родів нерідко одержували духовний сан. Завдяки привілеям французької (галліканської) церкви призначення на церковні посади було правом короля, і він використовував це право для підтримки дворянства. Усі вищі церковні посади - архієпископів, єпископів, абатів - роздавались французькій знаті, будучи для неї немалозначним джерелом доходу; верхівка першого стану (духівництва) і другий стан (дворянство) були тому зв'язані у Франції найтіснішими родинними зв'язками . Доходи церкви складалися не тільки з того, що давали власне церковні землі, але також з десятини, що збиралася на користь церкви з усіх селянських господарств. Церковна десятина була одним з найбільших феодальних поборів із селянських тримань.
Не змінюючи феодального способу виробництва, лихварський капітал міцно присмоктувався до села, ще більш погіршуючи положення і без того задавленого феодальними поборами селянина. З економічної точки зору всю суму різноманітних повинностей і платежів французьких селян можна розглядати як єдину масу додаткового продукту, що витягується із селянства. Цей додатковий продукт поділявся на чотири нерівні частини:
а) сеньйоріальну ренту,
б) церковну ренту (десятину),
в) державні податки,
г) конституйовану ренту, як сучасники називали вище згаданий надценз на користь лихваря.
| 
Головна 
