Реакційна політика уряду Реставрації, що захищав переважно інтереси і привілеї великих землевласників-дворян і вищого католицького духовенства, негативно позначалася на економічному розвитку Франції. Посиленню невдоволення в країні сприяли засилля єзуїтів при дворі, в адміністрації, у школах, зухвала поведінка колишніх емігрантів, які загрожували селянству відновленням феодальних порядків.
Промислова криза 1826 р., а потім депресія 1829-1830 рр.., збіглася з неврожаями, погіршили і без того важкі умови існування робітників: великі маси людей в містах були позбавлені заробітку, в селі панували злидні і голод.
Наслідком цього було зростання революційних настроїв у народі. У той же час посилювалася опозиційність ліберальної буржуазії. Буржуазні ліберали вимагали розширення кола виборців, відповідальність міністрів перед парламентом, введення місцевого та обласного самоврядування, боротьби з клерикальним засиллям, скасування обмежень для друку. Здійснення цих вимог призвело б до перетворення Франції в буржуазну монархію.
Після виборів 1827 р., що принесли більшість в палаті конституційним монархістам і буржуазним лібералам, король Карл Х змушений був дати відставку ультрароялістському кабінету графа Віллеля. Новий уряд, складений з конституційних монархістів на чолі з графом Мартіньяком, намагався лавірувати між великою буржуазією і дворянською аристократією. У серпні 1829 р. король, який не хотів йти на поступки буржуазним лібералам, відправив Мартіньяка у відставку і знову вручив владу ультрароялістам. Головою кабінету став улюбленець короля князь Поліньяк, в минулому активний діяч дворянської еміграції. Крайні монархісти були призначені і на інші міністерські пости.
Створення уряду Поліньяка викликало величезне незадоволення у Франції. Ліберальні газети різко нападали на нових міністрів. Заснована на початку 1830 р. лівим крилом лібералів газета «Насьональ» повела агітацію за заміну династії Бурбонів династією Орлеанів, тісно пов'язаної з верхівкою буржуазії. Пожвавилася діяльність підпільних республіканських груп і карбонарських осередків. У середині березня 1830 р. палата депутатів висловила недовіру кабінету Поліньяка і зажадала його відставки. У відповідь на це король перервав засідання палати, а в середині травня зовсім розпустив її. Однак нові вибори, що відбулися в червні та липні, принесли лібералам і конституційним монархістам перемогу над прихильниками уряду. Політична обстановка ставала все більш напруженою.
Карл X, заспокоєний словами своїх наближених, що народ байдужий до політики і що конституційною хартією дорожить тільки купка адвокатів і журналістів, вирішив розправитися з опозицією. 25 липня по рекомендації свого міністра він підписав укази, відомі під назвою «ордонанси Поліньяка». Вони наказували розпуск новообраної палати, скорочення числа депутатів удвічі, виключення зі списків виборців усіх власників торговельних і промислових патентів і обмеження кола виборців тільки великими землевласниками, тобто в основному людьми дворянського походження, введення системи попередніх дозволів для видання газет і журналів. Це була спроба реакційного державного перевороту.
Опублікування ордонансів викликало бурю обурення в Парижі. Співробітники опозиційних газет, які зібралися в приміщенні редакції газети «Насьональ», ухвалили декларацію, яка закликала населення Франції чинити опір уряду. Увечері 26 липня на вулицях Парижа сталися сутички між народом і поліцією. На наступний день вуличні демонстрації переросли в збройне повстання під гаслом захисту конституційної хартії і зміщення міністерства Поліньяка. 28 липня повстання прийняло масовий характер. Париж покрився барикадами, особливо багато їх було споруджено в Сент-Антуанському передмісті та в інших робітничих кварталах. Так почалася липнева революція. Її головною рушійною силою були робітники та дрібні ремісники. Ненависть до уряду дворянської та клерикальної реакції, до династії Бурбонів, двічі нав'язаної французькому народу військами європейської контрреволюційної коаліції, охопила найширші верстви народу Парижа. До них приєдналися представники інших верств, зокрема прогресивної інтелігенції. Студенти Політехнічної школи, тісно пов'язані з опозиційно налаштованими колами буржуазії й офіцерства, очолили багато загонів революційних бійців. Видну роль у керівництві збройною боротьбою зіграли карбонарії, діячі «Патріотичної асоціації» і члени інших таємних революційних товариств. Що стосується депутатів-лібералів, то вони боягузливо відсиджувалися у своїх будинках або проводили час в нарадах, на яких обговорювали питання про те, як би швидше домогтися припинення збройної боротьби.
29 липня 1830 р. повсталий народ з боєм опанував Тюїльрійський палац, над яким зараз же було піднято прапор триколор - прапор революції 1789 - 1794 рр. Королівські війська, зазнавши великих втрат, відступили в передмістя Сен-Клу. Під тиском народних мас, які організували похід на Рамбульє, де перебував королівський двір, Карл X відрікся від престолу (на користь свого онука - графа Шамбора) і втік до Англії.
У той момент, коли революція перемогла, діячі буржуазної опозиції перестали ховатися: тепер вони поспішали перешкодити проголошенню республіки і захопити в свої руки владу. Неорганізованість робітничого класу і слабкість республіканської партії дозволили буржуазним лібералам здійснити свої плани. 31 липня депутати палати, серед яких переважали орлеаністи, зібравшись в будинку банкіра Лафітта, вирішили передати корону герцогу Орлеанському Луї-Філіпу. Протести республіканських груп і організовані ними народні демонстрації не досягли мети. Луї-Філіп був проголошений королем.
Липнева революція привела до досить обмежених політичних результатів. Вирішальну роль у ній зіграла збройна боротьба народних мас, проте при всій своїй активності маси не змогли завоювати демократичні свободи і республіканський лад.
Нова конституція, прийнята 14 серпня 1830 р., зберегла багато положень колишньої хартії. Але влада короля була трохи урізана; права палати депутатів трохи розширені; число виборців збільшилося (внаслідок деякого зниження майнового цензу) з 100 тис. до 240 тис.; католицькому духовенству було заборонено набувати нерухому власність; державні установи, армія і флот були очищені від дворян -реакціонерів; періодична преса звільнена від колишніх утисків. Однак широкі верстви населення залишалися, як і раніше, політично безправними.
Поліцейсько-бюрократичний апарат зберігся в тому вигляді, в якому він склався в період наполеонівської імперії, і лише перейшов в інші руки, не були скасовані ні закони проти робітничих страйків і професійних спілок, ані важкі непрямі податки, що викликали сильне невдоволення як міської, так і сільської бідноти. Прогресивне значення липневої революції полягало в тому, що вона скинула політичне панування дворянської аристократії і покінчила зі спробами відновлення в тій чи іншій формі феодально-абсолютистських порядків. Влада остаточно перейшла тепер з рук дворянства в руки буржуазії, хоча і не всієї буржуазії, а тільки однієї її групи - фінансової аристократії (тобто верхівки торгово-промислової і банківської буржуазії). У Франції встановилася буржуазна монархія.
Липнева революція мала велике міжнародне значення. Повалення уряду Реставрації завдало сильного удару по системі Священного союзу, сприяло піднесенню ліберально-демократичних і національно-визвольних рухів у багатьох країнах Європи. Передові люди скрізь вітали поразку французької реакції.