29 жовтня 1924 р. відбулися дострокові парламентські вибори в Англії. На цей раз перемогу здобули консерватори, одержавши 413 депутатських місць. Це уже була кваліфікована більшість. Ліберали мали 42 місця, лейбористи – 152. Новий уряд очолив лідер консерваторів С. Болдуін. Найбільша проблема для уряду постала у вуглевидобувній галузі. Власники копалень були поставлені перед вибором: або модернізувати копальні і підняти конкурентоспроможність і рентабельність видобутку англійського вугілля, або піти шляхом скорочення витрат на зарплату шахтарям. Власники копалень обрали другий шлях, заявивши про скорочення зарплати шахтарів в окремих районах від 15 до 50%. У разі відмови шахтарями прийняти ці умови власники погрожували оголосити з 1 серпня 1925 р. загальний локаут. 31 липня 1925 р. (напередодні загального локауту) розпочався страйк гірників і транспортників. Застрайкувало приблизно 3 млн. робітників. Уряд С. Болдуіна пішов на поступки, виділив 24 млн. фунтів для збереження шахтарям попереднього рівня зарплати упродовж 9 місяців. День 31 липня 1925 р. увійшов в історію англійського робітничого руху як “червона п’ятниця”.
Уряд відступив, але підготовчу роботу по розгрому страйкарів посилив. Перш за все, в засобах масової інформації поширювалась думка, що усім важко і всі повинні терпіти “ради загального блага”. Мали місце звинувачення шахтарів, що вони одержують підвищену зарплату за “рахунок суспільства”. Мала місце підготовка штрейкбрехерів (всього 75 тис. чол.), які повинні були замінити страйкарів на їх робочих місцях. Був створений також п’ятимісячний запас вугілля. 30 квітня 1926 р. уряд спеціальним рішенням увів надзвичайний стан у країні. Шахтарі з свого боку також рішуче готувалися до страйку. Ідея загального страйку набула небаченої популярності.
Власники шахт оголосили про початок локауту з 1 травня 1926 р. Генеральна рада тред-юніонів і Лейбористська партія намагались дійти компромісу. Однак це уже було неможливо. 4 травня 1926 р. в Англії розпочався загальний страйк. У ньому брали участь понад 4 млн. робітників. Оцінки цього явища в англійському суспільстві були протилежними. Уряд кваліфікував його як початок революції і громадянської війни. Лейбористи і профспілки – як звичайний трудовий конфлікт. Досить активно в ході страйку виступили комуністи. З їх боку лунали заклики до переведення страйку “в боротьбу за завоювання пролетаріатом державної влади”. Такі заклики не знаходили суттєвої підтримки у робітників, але серйозно турбували Генеральну раду. Уряд С. Болдуіна використовував ці факти для дискредитації страйку та його керівників.
12 травня 1926 р. Генеральна рада заявила про припинення загального страйку, мотивуючи це тим, що шахтарі немов би уже домоглись успіху у своїй боротьбі. Розлад у ряди страйкарів було внесено. Одні припинили страйк, інші – продовжували страйкувати.
11 травня 1926 р. Верховний суд визнав страйк незаконним. Окремі групи страйкарів трималися аж до грудня 1926 р. Однак їх боротьба була уже приречена на поразку. Загальний страйк 1926 р. став найбільш крупним класовим зіткненням в Англії за усі післявоєнні роки.
Після поразки страйку в Англії настав період різкого посилення консервативних сил. Уже в 1927 р. парламент прийняв закон “Про промислові конфлікти і тред-юніони”. Згідно цього закону участь у страйку прирівнювалась до злочину. Разом з тим Генеральна рада тред-юніонів звернулась до підприємців з пропозицією “спільними зусиллями сприяти підвищенню конкурентної сили британської індустрії на світових ринках”. Цю ідею підтримав мільйонер А. Монд. Співпраця профспілок і роботодавців у проведенні раціоналізації промислового виробництва одержала назву “мондизму”. Це і було реалізацією політики соціального партнерства в Англії. Проте результати її були слабкими. З 1926-1929 рр. частка Англії у промисловій продукції капіталістичного світу скоротилась з 14,8% до 9,8 Хоча англійська економіка не знала «процвітання» у 20-ті роки, як американська, в ній відбулась докорінна модернізація, яка змінила життя англійців і дозволила Англії витримати випробування Другої світової війни.
Запровадження золотого стандарту хоча і погіршило експортні можливості традиційних галузей економіки (металургійної, кораблебудівної, гірничої та ін.) позитивно вплинуло на нові види промисловості, засновані на новітніх технологіях (автомобільна, авіаційна, електротехічна, хімічна). Завдяки значному науковому потенціалу, в Англії розроблялося і запроваджувалося значна маса нових технологій. Зміни в структурі економіки призвели і до змін географії промислових центрів країни. Так, якщо раніше основні промислові центри були розміщені на півночі, то тепер вони починають зміщатися на сільськогосподарський південь. Розвиток нових галузей виробництва потяг за собою зростання споживання електроенергії. Кількість споживачів з 1920 по 1939 рік зросла з 730 тис. до 9 млн. Розвиток електроенергетики сприяв підйому в суміжних галузях. Швидко нарощувалося виробництво штучних тканин і резини.
Починають ставати звичними такі побутові речі як електрочайники, електронагрівачі, електропраски, стиральні машини, пилесоси, радіо тощо. Легкові автомобілі теж перестають бути предметом розкоші. У 1935 р. ціна автомобіля складала третину річного заробітку викладача. Споживачами цих товарів стають значні прошарки англійського суспільства, особливо високооплачуємі робітники нових галузей промисловості, що стають робітничою елітою.
Зростання доходів і, відповідно, споживання вело до покращення життя тих, хто мав роботу, незважаючи на переодичні економічні кризи. Як писав один з робітників: «Харчування стало більш різноманітним. Свіжі фрукти можна купити круглий рік. Молоко поставлялося регулярно... число п`яниць зменшилося… У 1880 - х роках часто зустрічалися босі жінки і діти. Сьогодні їх уже не видно. Платки зникли, їх замінили шляпки… Дівчата, що раніше чипурилися лише на свята, тепер завжди кокетливо одіті, турбуючись про зачіски і нігті... Але витрати на пиво, сигарети та інші дрібниці зросли…».
Зростання виробництва з використанням технологій масового виробництва призвело до об`єднання фірм і утворення великих трестів. Так, якщо у 1914 р. було 200 великих компаній, то у 1939 р. лише 20 (Імперіал Хімікал, Індастріал, “Остін”, “Морріс”, “Воксхолл”, “Форд”, „Віккерс” та ін.).
Головна 
