| Ekzor | Дата: Середа, 12.01.2011, 21:20 | Повідомлення # 1 |
 Гетьман
Група: Адміністратори
Повідомлень: 1418
Статус: Offline
| Після закінчення першої світової війни США взяли курс на посилення свого впливу на світову політику й економіку. Для реалізації цих намірів вони намагалися використати Паризьку конференцію 1919р. Президент США В. Вільсон особисто приймав участь у її роботі. Після прибуття до Європи він відвідав Англію, Італію і Францію. Американський президент відстоював гасла миру без анексій, роззброєння, свободу морів, свободу торгівлі та ін. Фактично реалізація таких принципів за¬безпечила б посилення впливу США на європейські держави-переможниці. При цьому він апелював до світової громадськості і домагався проведення відповідних рі¬шень через Лігу Націй. Однак Англія і Франція виступи¬ли єдиним фронтом проти спроб США встановити та¬кий міжнародний порядок.
18 січня 1919 р., у той самий день, коли в 1871 р. була проголошена Німецька імперія, відбулося офіційне відкриття Паризької мирної конференції. Впродовж перших чотирьох місяців переговори велися тільки між союзниками. Працювали такі органи конференції, як «Рада десяти» з представників США , Англії, Франції, Італії, Японії, і «Велика четвірка» («Рада чотирьох») у складі американського президента В. Вільсона, французького прем'єр-міністра Ж. Клемансо, британсь¬кого прем'єр-міністра Д. Ллойд-Джорджа, італійського прем'єр-міністра В. Орландо. Саме на засіданнях цих органів, куди не допускались ані журналісти, ані стенографістки, вирішувались умови миру. Малі країни фактично були відсторо¬нені від участі в обговоренні питань, які їх цікавили. Паризька мирна конференція засвідчила нове співвідношення сил на міжнародній арені. Насамперед зміцнилося міжнародне становище Сполучених Штатів Америки, які внаслідок економічного піднесення мали змогу надавати значні позики європейським державам, що сприяло претензіям США на світову гегемонію.
Суперечки точилися і навколо питання про «свободу морів», яке врешті-решт вирішилося на компромісній основі. Було визнане «особливе становище» Великобританії як «морської» держави. На такі поступки пішли США і Франція.
Чимало проблем Паризька мирна конференція не вирішила й вони були відкладені. Так, не було розв'язане питання репарацій, що їх повинна була сплачувати Німеччина. Британська дипломатія, спираючись на традиції, не могла допустити, щоб Франція стала лідером в Європі у разі серйозного ослаблення Німеччини.
У зовнішній політиці республіканські лідери висунули такі принципи, як відмова від військово-політичних союзів з європейськими країнами та активізація економічної експансії Сполучених Штатів.
Адміністрація Гардінга прагнула досягти новими методами старої мети — утвердження світової гегемонії Америки.
У серпні 1921 р. було підписано сепаратний договір між США і Німеччиною, за яким за США закріплялися всі права, надані їм Версальським договором.
Різко посилилась економічна експансія США на Далекому Сході, особливо в Китаї. Все це створювало серйозну загрозу для міжнародних позицій Англії, що призвело до напруження відносин між двома країнами. Різко загострилися протиріччя між США та Японією. США, які вважали себе "обділеними" у Версалі, прагнули взяти реванш.
Стосовно радянської Росії уряд Гардінга взяв курс на продовження політики економічної блокади і дипломатичної ізоляції. 25 березня 1921 р. державний секретар США Х’юз заявив, що до здійснення "корінних змін" у соціально-економічному устрої Росії про відновлення торгових, а надто дипломатичних, відносин між США і радянською державою годі й казати. Проте здійснення в СРСР політики непу відкрило шлях до американо-радянських торгівельних відносин.
Сполучені Штати виступали головним арбітром у вирішенні проблеми репарацій. Запропонований ними 1924 р. план Дауеса створив умови для відтворення німецького воєнно-промислового потенціалу. У 1929 р. замість нього було розроблено план Юнга, який сприяв проникненню американського капіталу в Європу.
Беручи участь у боротьбі за панування в Китаї, США разом з іншими державами придушували національно-визвольний рух китайського народу. Фінансово-економічний натиск на країни Латинської Америки поєднувався зі збройною інтервенцією, особливо в Центральній Америці та басейні Карибського моря. Агресія США проти Нікарагуа в 1913-1933 рр. (1925-1927 рр. американські війська виводилися з країни) та вбивство керівника національно-визвольного руху Сандіно викликала глибоке обурення в Центральній та Південній Америці.
У роки стабілізації загострилася боротьба між США та Великобританією за контроль над ринками та сировинними ресурсами. Американські монополії дедалі відчутніше тиснули на англійських конкурентів. Посилилось і морське протистояння.
США були єдиною з великих держав, яка відмовлялася визнати СРСР. Одначе республіканська адміністрація не перешкоджала діловим колам США в розвитку економічних і торговельних відносин з Радянським Союзом. Незважаючи на відсутність договірно-правової основи радянсько-американської торгівлі, її обсяг у другій половині 20-х рр. невпинно зростав. У 1930 р. США вийшли на перше місце з-поміж імпортерів товарів до Радянського Союзу (головно машин і промислового обладнання). Нарешті, 1933 р. США і СРСР установили дипломатичні відносини.
Події в Європі, пов’язані з захопленням Німеччиною Австрії і Мюнхенською угодою, вимагали від уряду США визначитись щодо Німеччини. Однак цього упродовж 1938 р. не відбулось. Лише громадські організації протестували проти агресивних дій Німеччини, проводили демонстрації солідарності з Чехословаччиною в Нью-Йорку, Філадельфії, Сент-Луїсі та ін. містах.
У 1939 р. Конгрес США обговорював питання про можливість союзу з Англією і Францією і прийшов до висновку, що оборона США – це і оборона Європи, що незалежність Латинської Америки – це і незалежність США.
http://vkontakte.ru/id18182352
|
| |
| |
Головна 
