На початку XVII ст. істотного поліпшення становища хорватів і словенців
не сталося. Зростав соціальний та національний гніт. Тривав процес
утрати історичних територій: у 1627р., після створення за рішенням
австрійського уряду Воєнної Границі (Країни), до якої увійшли
прикордонні з Османською імперією райони від Адріатичного моря до Дунаю
(Країна дістала статус самостійної провінції під австрійською
зверхністю), площа Хорватії виявилася майже в шість разів меншою за
площу сучасної Республіки Хорватії. До того ж ослабли зв'язки між
окремими хорватськими областями: в Далмації господарювала Венеція, у
Славонії — мадяри.

У цей час поволі формується нова глобальна ідея, навколо якої згодом
об'єднається значна частина не лише хорватської людності, а й інших
південнослов'янських народів, — ідея слов'янської єдності. Цю ідею
живили пам'ять про славетну минувшину слов'ян і віра в не менш славетне
майбутнє. Одним із перших її обґрунтував чернець-бенедиктинець Мавро
Орбіт у книзі "Царство слов'ян" (1601), а довів до стану цілісної
концепції та програми дій єзуїт Юрай Крижанич (1618— 1683), автор праці
"Політика, або розмова про правління". У ній він запропонував конкретні
заходи щодо вдосконалення державного устрою Росії, котру Крижанич уважав
провідною силою у справі визволення всіх слов'янських народів.

До XVI ст. вся територія між річками Савою і Дравою називалася
Славонією. До неї належали власне Славонія, Хорватія та Далмація. Кожна
з областей поділялася на адміністративні одиниці — жупанії, або
комітати. Формальним верховним правителем хорватських земель вважався
австрійський імператор, але реально управління зосереджувалося в руках
наступника престолу ("молодого короля"), молодшого брата імператора. Для
ведення практичних справ безпосередньо на місцях Відень призначав бана
(згодом — двох банів: у Загребі та Кніні), котрий і являв собою реальну
владу, фактично будучи господарем довіреної йому території.
Чи не найголовнішою функцією бана було збирання податків і мита. Значна
частина зібраних коштів відправлялася до Відня, але й те, що залишалося
в його розпорядженні, становило солідну суму. Управління жупаніями з
XIII ст. передається в руки окремих феодальних родів на умовах
спадковості, внаслідок чого з'являються династії графів Модрузьких,
Крбавських, Брибирських та ін.
У XVII ст. на провідні ролі висуваються сім 7 Зринських та Франкопанів.
Правнук героя оборони Сигета Ніколи Зринського — Петар — разом зі своїм
шурином Франом Крсто Франкопаном здійснили спробу в 1671 р. організувати
змову хорватської знаті проти Габсбургів, Вони прагнули відокремити
Хорватію від Австрійської монархії, уряд якої, на думку змовників, не
оцінив відповідним чином заслуги хорватів у захисті кордонів від нападів
османів. Змовникам відверто співчували мадяри. Керівники змови
встановили контакти з основним конкурентом Австрії у Європі —
французьким королем Людовиком XVI, а також наполегливо шукали шляхів
Ідеї Петара Зринського та Франа Крсто Франкопана підтримали більшість
хорватських дворян, незадоволених своїм другорядним становищем порівняно
з німцями та мадярами. Це давало заколотникам певні шанси на успіх,
проте змову було викрито, а її керівників австрійські власті прилюдно
стратили у Відні.

Політика централізму й абсолютизму посилювалася. Деморалізоване й
роз'єднане хорватське дворянство, яке втратило після смерті своїх
лідерів надію на визволення з-під влади Габсбургів, мусило піти на
зближення з мадярами й відмовитись від національне свідомої політики.
Цей крок, щоправда, також не дав вагомих результатів: використовуючи
хорватів як природних союзників у протистоянні з Віднем, угорці
наполегливо й послідовно намагалися мадяризувати їх і навіть гадки не
мали забезпечувати право на вільний національний розвиток.

Після того, як унаслідок поразки османів у битві під Віднем у 1683 р.
ситуація на австрійсько-турецькому кордоні стала спокійнішою,
австрійський уряд здійснив низку кроків, спрямованих, на обмеження
хорватської автономії. Зменшено повноваження бана; хорватське військо
підпорядковано Військовій раді у Відні; до мінімуму зведено функції
хорватського законодавчого (на місцевому рівні) органу — Сабору.

У 1715 р. в Хорватії запроваджено спеціальний орган управління —
"септемвірат", що перебрав на себе роль вищої інстанції. У 1754 р.
введено цензуру, а жупанії безпосередньо підпорядковано імператорській
канцелярії. У 1767 р. "септемвірат" перетворено на " намісницьку раду",
яка виконувала роль своєрідного хорватського уряду з певними автономними
правами, але через кілька років раду було ліквідовано, а замість неї
створено "угорську намісницьку раду". Це призвело до цілковитого
адміністративного підпорядкування хорватських територій (крім Воєнної
Границі) угорцям.
Особливе місце серед цієї генерації посідав Ігнатій Мартинович
(1755—1795), організатор і натхненник угорсько-хорватської якобинської
змови, спрямованої на повалення феодального ладу в Угорщині та Хорватії.
Серб за походженням, Мартинович народився у Будапешті, де здобув освіту
й розпочав свою діяльність. Цікаво, що якийсь час Мартинович підтримував
реформи віденського двору й навіть виконував обов'язки одного з радників
імператора Леопольда II. Ймовірно, саме завдяки порадам Мартиновича
Леопольд поновив для хорватів окремі привілеї в галузі місцевого
самоврядування, давши, наприклад, дозвіл на скликання Сабору, який до
того тривалий час не збирався. Чергове посилення централізму
відштовхнуло Мартиновича від Габсбургів. Він установив зв'язки з
багатьма прогресивними європейськими політиками й філософами, ставши
палким прихильником ідей Французької революції. Працюючи в Будапешті,
Мартинович мав чимало прихильників й у Загребі, де головним
представником змовників був Йосиф Краль. Хорватське якобинське
товариство було потужним і розгалуженим.